Введення у психологію. За ред. Петровського А.В. А. Петровський, м. р. Ярошівський. основи теоретичної психології Петровський ярошівський історія психології

М. Г.Ярошеєський - гол. 2, 3, 4, 10; В. А. Петровський - гол. 6; А. В.

Брушліпський - гол. 13

Частина I ВСТУП

ПСИХОЛОГІЮ

Рецензенти:

доктор психологічних наук, академік РАТ В. С. Мухіна;

доктор психологічних наук, академік РАТ В. В. Рубцов

Петровський А.В., Ярошевський М.Г.

П 30 Психологія: Підручник для студ. пед. навчань, закладів. -

2-ге вид., стереотип. - М: Видавничий центр<Академия>;

Вища школа, 200 i. – 512 с.

ISBN 5-7695-0465-Х (Ізд. центр<Академия>)

ISBN 5-06-004170-0 (Вища школа)

Цей підручник є продовженням циклу підручників для

вузів, що вийшли за редакцією А. В. Петровського, -<Общая психология>

(1970, 1976, 1977, 1986) та<Введение в психологию> (1995, 1996, 1997),

удостоєних у 1997 р. премії Уряду Російської Федерації у

галузі освіти.

У книзі розкриваються предмет, методи, історичний шлях.

видуально-психологічні особливості особистості.

УДК 159.9(075.8)

ISBN 5-7695-0465-Х

ISBN 5-06-004170-0

з Петровський А.В., Ярошевський М.Г., 1998 з

Видавничий центр<Академия>, 1998

Глава 1 ПРЕДМЕТ І

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

У XX столітті були створені наукові засади розробки

найважливіших проблем психології. В даний час психологія

визначила свій особливий предмет вивчення, свої специфічні

завдання, свої методи дослідження; нею займаються цілі

психологічні інститути, лабораторії, у навчальних закладах

готують кадри психологів, видаються особливі журнали.

Систематично збираються міжнародні психологічні

конгреси, психологи об'єднуються в наукові асоціації та

товариства. Значення психології як однієї з найважливіших наук про

людині нині усвідомлюється повсюдно.

ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ

Кожна конкретна наука відрізняється від інших наук осо-

бенностями свого предмета. Так, геологія відрізняється від гео-

дезії тим, що, маючи предметом дослідження Землю, перша з

них вивчає її склад, будову та історію, а друга - її розміри

та форму. З'ясування специфічних особливостей явищ,

вивчених психологією, представляє значно більшу

складність. Розуміння цих явищ багато в чому залежить від мі-

погляду, якого дотримуються люди, які стикаються з

необхідністю осягнути психологічну науку.

Труднощі полягає перш за все в тому, що явища, зу-

чаемие психологією, здавна виділялися людським розумом і

відмежовувались від інших проявів життя як особливі. В

насправді, цілком очевидно, що моє сприйняття пі-

шущей машинки - це щось зовсім особливе і відмінне від

самої пишучої машинки, реального предмета, що стоїть

переді мною на столі; моє бажання піти на лижах – це

щось інше проти реальним лижним походом; моє

спогад про зустріч Нового року - це щось відрізняє

те, що реально відбувалося напередодні Нового року, і

т.п. Так поступово склалися уявлення про різні

розрядах явищ, які стали називати психічними

(психічними функціями, властивостями, процесами, стан-

нями і т.д.). Їх особливий характер бачили у приналежності до

внутрішньому світу людини, який відрізняється від того, що че-

ловека оточує, і відносили до галузі душевного життя, про-

тивопостачається реальним подіям і фактам. Ці явища

групувалися під назвами<восприятие>, <память>,

<мышление>, <воля>, <чувства>та ін, у сукупності утворюючи

те, що називається психікою, психічним, внутрішнім світом

людини, її душевним життям тощо. Психіка укладає в

собі внутрішню картину світу, невід'ємну від тіла людини

і являє собою сукупний результат функціо-

нування його організму, насамперед центральної нервової

системи, вона забезпечує можливість існування та

розвитку людини у світі.

Хоча безпосередньо люди, які спостерігали інших людей

повсякденному спілкуванні, мали справу з різними фактами

поведінки (діями, вчинками, трудовими операціями

та ін), однак потреби практичної взаємодії

змушували їх розрізняти приховані за зовнішньою поведінкою

психічні процеси За вчинком завжди вбачалися

наміри, мотиви, якими керувалася людина,

реакцією те чи інше подія - особливості характеру.

Тому задовго до того, як психічні процеси, властивості,

стани стали предметом наукового аналізу, накопичувалося

життєве психологічне знання людей одне про одного. Воно

закріплювалося, передаючись від покоління до покоління,

мові, у народній творчості, у витворах мистецтва. Його

вбирали, наприклад, прислів'я та приказки:<Лучше один раз

побачити, чим десять разів почути> (про переваги глядач-

ного сприйняття та запам'ятовування перед слуховим);<Привычка -

друга натура> (про роль звичок, що зміцнилися, які можуть

конкурувати із вродженими формами поведінки) тощо.

Життєві психологічні відомості, почерпнуті з-

ственного та особистого досвіду, утворюють донаукові психо-

логічні знання. Вони можуть бути досить широкими,

можуть до певної міри сприяти орієнтуванню в

поведінці оточуючих людей, можуть бути у певних

межах правильними та відповідними дійсності.

Проте загалом такі знання позбавлені систематичності,

глибини, доказовості і тому не можуть стати

міцною основою для серйозної роботи з людьми (педагоги-

ної, лікувальної, організаційної тощо), що потребує науково-

них, тобто. об'єктивних та достовірних знань про психіку людини

століття, що дозволяють прогнозувати його поведінку в тих чи

інших очікуваних обставин.

Що ж є предметом наукового вивчення в психоло-

ії? Це насамперед конкретні факти психічного життя,

характеризуються якісно та кількісно. Так, досліджуючи

процес сприйняття людиною навколишніх предметів,

психологія встановила, що образ предмета зберігає відно-

постійність і за умов, що змінюються, сприй-

ня. Наприклад, сторінка, на якій надруковано ці рядки,

буде сприйматися як біла і на яскравому сонячному

світла, і в напівтемряві, і при електричному освітленні, хоча

фізична характеристика променів, що відкидаються папером

при такій різній освітленості, буде різною. В данному

випадку перед нами якісна характеристика психоло-

факту. Прикладом кількісної характеристики

психологічного факту може послужити швидкість реакції

даної людини на подразник, що впливає (якщо

випробуваному пропонують у відповідь на спалах лампочки на-

натискати на кнопку якнайшвидше, то в одного швидкість реакції

може бути 200 мілісекунд, а й у іншого - 150, тобто. зна-

більш швидка). Індивідуальні відмінності швидкості

реакції, що спостерігаються в експерименті, є психологи-

ними фактами, що встановлюються в науковому дослідженні

ні. Вони дозволяють кількісно характеризувати деякі

особливості психіки різних випробуваних.

Однак наукова психологія не може обмежитися опі-

сонням психологічного факту, яким би цікавим він не був

був. Наукове пізнання з необхідністю вимагає переходу від

описи явищ до пояснення. Останнє передбачає

розкриття законів, яким підпорядковуються ці явища.

Тому предметом вивчення в психології разом із психоло-

ними фактами стають психологічні закони. Так,

виникнення деяких психологічних фактів спостереження

ється з необхідністю щоразу, коли для цього є

відповідні умови, тобто. закономірно. Закономірний

характер має, наприклад, наведений вище факт віднос-

постійності сприйняття, при цьому постійністю

має не тільки сприйняття кольору, але і сприйняття вели-

чини та форми предмета. Спеціальні дослідження показу-

чи, що сталість сприйняття не дано людині спочатку,

від народження. Воно формується поступово, за суворими законами.

нам. Якби не було сталості сприйняття, людина не

зміг би орієнтуватися у зовнішньому середовищі - за найменшого

зміні його положення щодо навколишніх предметів

відбувалося б радикальна зміна картини видимого

світу, предмети сприймалися б спотворено.

Як можна визначити предмет психології? Якими б

складними шляхами не просувалась протягом століть

психологічна думка, освоюючи свій предмет, хоч би як

мінялися і збагачувалися знання про нього, якими б термінами

ми його не позначали (душа, свідомість, психіка, діяльність

і т.д.), можна виділити ознаки, які характеризують соб-

ственно предмет психології, який відрізняє її від інших наук.

Предметом психології є закономірні зв'язки суб'-

екта з природним і соціокультурним світом, відображені в

системі чуттєвих та розумових образів цього світу, моти-

вів, що спонукають діяти, а також у самих діях,

переживаннях свого ставлення до інших людей і самого себе,

властивості особистості як ядра цієї системи.

Біологічно обумовлені її компоненти є і в

тварин (чуттєві образи середовища, мотивація поведінки,

як інстинктивного, так і набутого в процесі при-

до неї). Проте психічна організація людини

якісно відмінна від цих біологічних форм. З-

ціокультурний спосіб життя породжує у людини свідомість. В

міжособистісних контактах, опосередкованих мовою та спів-

місцевою діяльністю, індивід,<всматриваясь>в інших

людей, набуває здатності пізнавати самого себе як

суб'єкта психічного життя, заздалегідь ставити цілі, переду-

які вчинки його, судити про внутрішній план свого по-

ведення. Не всі компоненти цього плану перекладаються мовою

свідомості. Але й вони, утворюючи сферу несвідомого, служать

предметом психології, яка виявляє характер відпо-

дії дійсних спонукань, потягів, орієнтації особистості

ності сформованим у неї уявленням про них. Як усвідомлено-

ні, так і неусвідомлювані психічні акти реалізуються

за допомогою нейрогуморальних механізмів, але протікають не

з фізіологічних, а з власне психологічних законів

нам. Історичний досвід каже, що знання про предметну

галузі психології складалося і розширювалося завдяки

зв'язку цієї науки з іншими науками - природними, соціально-

ними, технічними.

Особливе місце серед галузей психології займає теоре-

тична психологія. Предметом теоретичної психології

принципи, ключові проблеми, які вирішувалися протягом

історичного шляху розвитку психологічної науки

ПСИХОЛОГІЇ

у системі наук

Сучасна психологія перебуває в стику низки наук. Вона

займає проміжне становище між громадськими

науками, з одного боку, природними - з іншого,

технічними – з третьою. Близькість її до цих наук, навіть

наявність галузей, що розробляються спільно з

деякими з них, жодною мірою не позбавляє її

самостійності. У всіх своїх галузях психологія

зберігає свій предмет дослідження, свої теоретичні

принципи, шляхи вивчення цього предмета. що ж

стосується багатогранності психологічних проблем,

значимих як психології, але й суміжних із нею

наук, це пояснюється лише тим, що у центрі уваги психологів

завжди залишається людина - головна дійова особа світового

прогресу. Усі науки та галузі знань мають сенс та значення

тільки у зв'язку з тим, що вони служать людині, озброюють її,

творяться ним, виникають і розвиваються як людська теорія

та практика. Весь розвиток психологічних знань

мислиться як максимальне розширення зв'язків психології з

суміжними науками за збереження нею самостійного

предмет дослідження.

Психологія та

науково-техні-

XX століття характеризується винятковим за своїм

масштабу розвитком виробництва, нових видів техніки,

ний прогрес засобів зв'язку, широким використанням

електроніки, автоматики, освоєнням нових видів транспорту,

працюючих на надзвукових швидкостях і т.д. Все це

пред'являє великі вимоги до психіки людини,

що має справу із сучасною технікою.

У промисловості, на транспорті, у військовій справі

більше значення набуває облік так званого психо-

логічного чинника, тобто. можливостей, укладених у псі-

хічних пізнавальних процесах - сприйнятті, пам'яті,

мисленні, у властивостях особистості - особливостях характеру,

темпераменту, швидкості реакції тощо. Так, в умовах нервово-

психічної напруженості, викликаної необхідністю

приймати відповідальні рішення у мінімально короткі

терміни (ситуації, багато в чому типові для сучасної понад-

звукової авіації, для роботи диспетчерів-операторів круп-

них енергосистем і т.п.), виявляється надзвичайно сущ-

наявність деяких якостей особистості, що дозволяють

здійснювати діяльність без особливих помилок та зривів. Від-

Сутність цих якостей веде до аварій.

Вивчення психологічних можливостей людини у зв'язку з

вимогами, що пред'являються йому складними видами трудової

діяльності, що характеризує важливу роль сучасної

психології. Інженерна психологія, що займається рішенням

проблеми<человек-машина>(питання взаємодії людини

століття і техніки), як і психологія праці взагалі, найтіснішим

чином стикається з багатьма розділами техніки.

На подальший розвиток психології значний вплив

надає комп'ютерна революція. Ряд функцій, вважавши-

шихся унікальним надбанням людської свідомості (функ-

ції накопичення та переробки інформації, управління та

контролю), можуть виконувати тепер електронні пристрої.

Використання теоретико-інформаційних понять та моде-

лей сприяло впровадженню в психологію нових логіко-

математичні методи. Водночас окремі дослідження-

ті, захоплені успіхами кібернетики, стали трактувати че-

ловека на кшталт автомата з програмним управлінням. У те

ж час автоматизація та кібернетизація різко підвищили

зацікавленість у вивченні та ефективному використанні

функцій, які не можуть бути передані електронним вуст-

ройствам, насамперед – творчих здібностей.

Для майбутнього людства, для особистості та її психічного

будуючи значення комп'ютерної революції величезне. Але як би

ні змінилася особистість людини, які б чудеса не створила

електронно-інформаційна технологія, як і раніше

будуть притаманні психічні властивості з усіма ознаками,

властивими предметом психології.

Науково-технічний прогрес, будучи

Психологія фактором розвитку психологічної науки

та педагогіка та сприяючи звільненню її від умогляду

тельних уявлень, в даний час

з усією визначеністю виявив найтісніші взаємозв'язки психо

логії з педагогікою. Цей зв'язок, зрозуміло, існував завжди,

що й усвідомлювалося передовими психологами та педагогами. Ви

дається російський педагог К.Д.Ушинський (1824-1870) підчерк

кивав, що за своїм значенням для педагогіки психологія

має перше місце серед усіх наук. Щоб всебічно виховати

людини, зазначав К.Д.Ушинський, його треба всебічно вивчити.

Розвиток взаємозв'язків психології та педагогіки, починаючи з

30-х років, набуває драматичного характеру, обумов-

ний грубим втручанням партійного керівництва

наукове життя. Була оголошена лженаукою одна з педаго-

наукових дисциплін - педологія. Її розгром сущ-

венно загальмував розвиток як психології, так і педагогіки.

Педологія - перебіг у психології та педагогіці, виник-

шиї межі XIX-XX ст. внаслідок поширення

Основи теоретичної психології

1998. – 528 с.
ISBN 5-86225-812-4
М: ІНФРА-М,
У розробленої авторами книги багаторівневої системі психологічної підготовки та відповідному їй циклі підручників (Премія Уряду РФ у галузі освіти 1997 р.) теоретична психологія утворює верхній щабель цієї системи. Навчальний посібник А.В. Петровського та М.Г. Ярошевського "Основи теоретичної психології" характеризує її предмет, категоріальний устрій, пояснювальні принципи та ключові проблеми. Навчальний посібник призначений для педвузів та факультетів психології університетів.
Автори книги - відомі психологи, академіки Російської академії освіти, чиї книги видавалися і перевидавались не тільки російською, а й багатьма іноземними мовами.
ISBN 5-86225-812-4
УДК 159.9(075.8) ББК88
з Петровський А.В., Ярошевський М.Г, 1998
У книзі пропонується читачам (студентам старших курсів педвузів та психологічних факультетів університетів, а також аспірантам кафедр психології) цілісний та систематизований розгляд основ теоретичної психології як особливої ​​галузі науки.
Навчальний посібник продовжує і розвиває проблематику, що міститься в попередніх працях авторів (Ярошевський М.Г. Історія психології, 3-тє вид., 1985; Ярошевський М.Г. Психологія XX століття, 2-ге вид., 1974; Петровський А.В. , Питання історії та теорії психології Вибрані праці, 1984; Петровський А. В., Ярошевський М. Г. Історія психології, 1995; Петровський А. В., Ярошевський М. Г. Історія та теорія психології, в 2-х томах, 1996 ;Ярошевський М. Г. Історична психологія науки, 1996).
У книзі розглядаються: предмет теоретичної психології, психологічне пізнання як діяльність, історизм теоретичного аналізу, категоріальний устрій, пояснювальні принципи та ключові проблеми психології. По суті " Основи теоретичної психології " - навчальний посібник, призначений для завершення повного курсу психології у вищих навчальних закладах.
Вступний розділ "Теоретична психологія як галузь психологічної науки" та глави 9, I 1, 14 написані А.В. Петровським; глава 10 - В.А. Петровським; глави 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 12, 13, 15, 16, 17 - М.Г. Ярошевським; заключна глава "Категоріальна система - ядротеоретичної психології" написана спільно А.В. Петровським, В.А. Петровським, М.Г. Ярошівським.
Автори з вдячністю приймуть зауваження та пропозиції, які сприятимуть подальшій науковій роботі у галузі теоретичної психології.
Проф. А.В. Петровський Проф. М.Г. Ярошевський
Глава 2. Історизм теоретико-психологічного аналізу...... Еволюція теорій як предмет спеціального вивчення...
Зміст
Від авторів
Теоретична психологія як галузь психологічної науки (вступний розділ) Предмет теоретичної психології
Історія психологічної науки та історизм теоретичної психології...................... Метафізика та психологія.................. .... Категоріальний устрій психології
Ключові проблеми та пояснювальні принципи психології.
Від основ - до системи теоретичної психології.
ЧАСТИНА 1. Пролегомені до теоретико-психологічного
дослідженню
Глава 1. Психологічне пізнання як діяльність Наука - особлива форма знання.................................... Теорія та емпірія................................................. ......... Від предметного знання до діяльності..................... Наукова діяльність у системі трьох координат...... Соціальний вимір. .................................................
Логіка розвитку науки.
Логіка та психологія наукової творчості............... Спілкування – координата науки як діяльності..... Школи в науці................ ........
Причини розпаду наукових шкіл................................ Виникнення нових шкіл........... ............................. Школа як напрямок у науці................ ................ Особистість вченого................................ .......................... Ідеогенез....................... ................................................ Категоріальна апперцепція .. Внутрішня мотивація...
Опонентне коло................................................ ... Індивідуальний когнітивний стиль...... Надсвідоме........................ ...................................
..3
10 10
13
14 16
22
23
25
25 25 25 27 32 34 37 44 48 51 53 56
62
63
64 67 69 75 78 80
Передумови зміни теорій навчання................................. Два шляхи в науці про поведінку........ ...................................... Біхевіоральні науки.......... ................................................. Когнітивізм .................................................. .......................... Історичний вектор
ЧАСТИНА ІІ. Базисні категорії психології
Глава 3. Теоретичне та категоріальне в системі науки.... Теорія та її категоріальна основа. ...... Єдність інваріантного та варіантного.
Система категорій та її окремі блоки.......................... Витоки кризи психології............... ........... Категорії психології та її проблеми........ Категорії та конкретні наукові поняття Історизм категоріального аналізу
Глава 4. Категорія образу........ Сенсорне та розумове
Первинні та вторинні якості. Образ як подібність об'єкту Образ та асоціація.
Проблема побудови образу.......... Інтенція як актуалізація образу Поняття як імена........................... Проблема образу в механістичній картині світу........... Вплив фізіології.................................. ............................. Образ і дія ........
Інтроспективне трактування образу Цілісність образу........................... Розумний образ і слово....... Образ та інформація.... .............
Розділ 5. Категорія дії
Загальне поняття про дію................................... Дія свідомості та дія організму Асоціація як посередня ланка
Несвідомі психічні дії
М'яз як орган пізнавальної дії..................... Від сенсомоторної дії до інтелектуального........... Інтеріоризація дій. ..
Установка.........................................
Розділ 6. Категорія мотиву Локалізація мотиву.
Афект і розум ..... Проблема волі .......
Природне та моральне...... Мотив у структурі особистості.... Мотив та полі поведінки.......... Домінанта.
Подолання постулату про рівновагу організму із середовищем
Розділ 7. Категорія відносини......... Різноманітність типів відносин Роль відносин у психології
Ставлення як базисна категорія
Глава 8. Категорія переживання.......... Переживання та розвитку особистості. Переживання та предмет психології Переживання як феномен культури.
ЧАСТИНА ІІІ. Метапсихологічні категорії Розділ 9. Категорія особистості.............
Становлення поняття "особистість" у психології. "Існування особистості" як психологічна проблема................................. Л.С. Виготський про особистість
"Діалогічна" модель розуміння особистості: гідності та обмеження...................................... Потреба " бути особистістю"
Потреба у персоналізації та мотиви поведінки індивіда........................................... ....... Особистість у спілкуванні та діяльності...................... Менталітет особистості.............. .................................. Теорія особистості з позицій категоріального аналізу психології......... .......................................... Постулати теорії особистості..... .
Методологічні основи теорії особистості... Онтологічна модель особистості...........................
Гіава 10. Категорія діяльності............................. Активність як "субстанція" діяльності....... Внутрішня організація активності Зовнішня організація активності.
185
186
187 187 189 191 191 194
199
204
204
205 207
209 212 216 216
,223
223 223
227 236
241 246
248
252
253
257
259
260 264
270 270 275 282
Єдність зовнішньої та внутрішньої організації активності ........................... Саморух активності
Розділ II. Категорія спілкування
Спілкування як обмін інформацією
Спілкування як міжособистісна взаємодія Спілкування як розуміння людьми один одного.
Теорія рольової поведінки
Розвиток експериментальної соціальної психології...... Принцип діяльнісного опосередкування відносин людей групи....
Багаторівнева структура міжособистісних відносин... Теорія та емпірія у психології міжособистісних відносин.................................... ............................................ Групова згуртованість та сумісність
Згуртованість із позицій діяльнісного підходу........... Рівні групової сумісності.
Походження та психологічні характеристики лідерства.
Класичні теорії лідерства
Лідерство з позиції теорії діяльнісного опосередкування..................................
Теорія чорт лідера у новому освітленні
Лідерство у системі референтних відносин...................
ЧАСТИНА IV. Пояснювальні принципи психології. Розділ 12. Принцип детермінізму
Передмеханічний детермінізм Механічний детермінізм
Біологічний детермінізм Психічний детермінізм
Макросоціальний детермінізм
Мікросоціальний детермінізм...
Глава 13. Принцип системності....................... Холізм......
Елементаризм...................... Еклектизм................
Редукціонізм...................................... Зовнішній методологізм
Зародження системного розуміння психіки
Машина як образ системності Система "організм - середовище
Зародження принципу системності у психології Кільцева регуляція роботи системи організму. Психічна регуляція поведінки Системність у психоаналізі,
Модель неврозів у школі І.П. Павлова Системність та доцільність
Системність та проблема навчання Гештальтизм
Знакова система Розвиток системи
Системність у дослідженнях Ж. Піаже Системний підхід до діяльності..... Принцип системності та кібернетика
Гяава 14. Принцип розвитку.........................
Розвиток психіки у філогенезі................................... Роль спадковості та середовища у психічному розвитку. ................................................ Розвиток психіки та розвиток особистості. Проблема провідної діяльності
Історизм в аналізі проблеми провідної діяльності Соціально-психологічна концепція розвитку особистості
Модель розвитку особистості щодо стабільному середовищі.
Модель розвитку особистості. Вікова періодизація
ЧАСТИНА V. Ключові проблеми психології
Глава 15. Психофізична проблема................................... Монізм, дуалізм та плюралізм
Душа як спосіб засвоєння зовнішнього
Трансформація вчення Аристотеля до томізму Звернення до оптики
Механіка та зміна понять про душу та тіло
Гіпотеза психофізичної взаємодії.................. Новаторська версія Спінози.
Психофізичний паралелізм...........
Єдиний початок фізичного, фізіологічного та психічного
Успіхи фізики та доктрина паралелізму
374 377 379 382 384 387 387 389
392
393 396
399
400
402
403
408 410
421
425 434
437
445 449
456 456
456
457
459
460
462
463 463
465
466
467
Психофізика
Психофізичний монізм фізичний подразник як сигнал Ноосфера як особлива оболонка планети
Епата 16. Психофізіологічна проблема Поняття про пневму
Мозок чи серце - орган душі? "Спільне чуття" Механізм асоціацій
Значення проблем, відкритих у період античності. Механіцизм і нове пояснення відносин душі і тіла.............
Поняття про подразливість................. Вчення про нервові вібрації і несвідома психіка. .................................
Поділ рефлексу та принципу матеріальної обумовленості поведінки....................................... Повернення до рефлексу як акту цілісної поведінки............................................... ....................... "Анатомічний початок"....................... ..................... Перехід до нейродинаміки.......................... ... Сигнальна функція......................................
Глава 17. Психогностическая проблема Контури проблемы..... Знання психічному
Суб'єктивне та об'єктивне Рефлексія про наукове знання
Категоріальна система – ядро ​​теоретичної психології (замість укладання)
Література
Теоретична психологія як галузь психологічної науки (вступний розділ)
Предмет Предмет теоретичної психології - самореф-теоретична лексія психологічної науки, що виявляє і ис-психологии наступна її категоріальний устрій (протопсихічні, базисні, метапсихологічні, екстра-психологічні категорії), пояснювальні принципи (детермінізм, системність, розвиток), ключові проблеми, що виникають на історичному шляху розвитку психології (психофізична, психофізіологічна, психогностична та ін), а також саме психологічне пізнання як особливий рід діяльності.
Термін "теоретична психологія" зустрічається у працях багатьох авторів, проте він не був використаний для оформлення особливої ​​наукової галузі.
Елементи теоретичної психології, включені в контекст як загальної психології, так і прикладних її галузей, представлені у працях російських та зарубіжних учених.
Аналізували багато аспектів, що стосуються природи і структури психологічного пізнання. Саморефлексія науки загострювалася у кризові періоди її розвитку. Так, на одному з рубежів історії, а саме наприкінці XIX - на початку XX століття, розгорілися дискусії з приводу того, на який спосіб освіти понять повинна орієнтуватися психологія - або те, що прийнято в науках про природу, або те, що відноситься до культури. Надалі з різних позицій обговорювалися питання, що стосуються предметної галузі психології, на відміну інших наук і специфічних методів вивчення. Неодноразово торкалися такі теми, як співвідношення теорії та емпірії, ефективність пояснювальних принципів, що використовуються в спектрі психологічних проблем, значущість і пріоритетність самих цих проблем та ін. радянського періоду П.П. Блонський, Л.С. Виготський, М.Я. Басов, СЛ. Рубінштейн, Б.М. Теплів. Проте досі були виділені її складові зі змісту різних галузей психології, де вони існували з іншим матеріалом (поняттями, методами вивчення, історичними відомостями практичними додатками тощо). Так, С.Л. Рубінштейн у своїй капітальній праці "Основи загальної психології" дає трактування різних рішень психофізичної проблеми та розглядає концепцію психофізіологічного паралелізму, взаємодії, єдності. Але це коло питань н6 постає як вивчення особливої ​​галузі, відмінної від загальної психології, яка насамперед звернена до аналізу психічних процесів і станів. Теоретична психологія, таким чином, не виступила для нього (як і для інших вчених) як особлива інтегральна наукова дисципліна.
Особливістю формування теоретичної психології в даний час є суперечність між вже складеними її компонентами (категоріями, принципами, проблемами) та її непредставленістю як цілісної області, як системи психологічних категорій. Зазначене протиріччя автори спробували усунути у цій книзі. У той самий час якби її назвали " Теоретична психологія " , це передбачало б завершеність становлення позначеної в такий спосіб області. Насправді ми маємо справу з "відкритістю" цієї наукової галузі для включення до неї багатьох нових ланок. У зв'язку з цим доцільно говорити про "основи теоретичної психології", маючи на увазі подальшу розробку проблематики, що забезпечує цілісність наукової галузі.
У контексті теоретичної психології виникає проблема співвідношення емпіричного знання та його теоретичного узагальнення. У цьому процес психологічного пізнання сприймається як особливого виду діяльність. Звідси, зокрема, виникає також проблема співвідношення об'єктивних методів дослідження та даних самоспостереження (інтроспекції). Неодноразово виникало складне в теоретичному відношенні питання про те, що фактично дає інтроспекція, чи можуть результати самоспостереження розглядатися нарівні з тим, що вдається знайти об'єктивними методами (Б.М. Теплов). Чи не виходить так, що, заглядаючи в себе, людина має справу не з аналізом психічних процесів і станів, а лише із зовнішнім світом, який у них відображений і представлений?
Важливою стороною цієї галузі психології виступають її прогностичні можливості. Теоретичне знання є системою не лише тверджень, а й пророцтв з приводу виникнення різних феноменів, переходів від одного
твердження до іншого без безпосереднього звернення до чуттєвого досвіду.
Виділення теоретичної психології в особливу сферу наукового знання обумовлено тим, що психологія здатна власними силами, спираючись на власні досягнення та керуючись власними цінностями, осягнути витоки свого становлення, перспективи розвитку. Ще пам'ятні ті часи, коли " методологія вирішувала все " , хоча процеси виникнення та застосування методології могли мати з психологією нічого суспільство. У багатьох досі зберігається віра в те, що предмет психології та її основні категорії можуть бути спочатку взяті звідкись ззовні – з області позапсихологічного знання. Величезна кількість поширених методологічних розробок, присвячених проблемам діяльності, свідомості, спілкування, особистості, розвитку написані філософами, але при цьому адресовані саме психологам. Останнім ставилося в обов'язок особливе бачення своїх завдань - у дусі цілком доречного наприкінці XIX століття питання "Кому і як розробляти психологію?", тобто у пошуку тих галузей наукового знання (філософії, фізіології, теології, соціології тощо). які бачили б психологічну науку. Звичайно, пошук психологією в собі самої джерел свого зростання, "розгалужень", розквіту і появи паростків нових теорій був би абсолютно немислимий поза зверненнями психологів до спеціальних філософських, культурологічних, природничо і соціологічних робіт. Однак за всієї значущості тієї підтримки, яку надають психології непсихологічні дисципліни, вони не здатні підмінити собою працю самовизначення психологічної думки. Теоретична психологія відповідає на цей виклик: вона формує образ самої себе, вдивляючись у своє минуле, сьогодення та майбутнє.
Теоретична психологія не дорівнює сумі психологічних теорій. Подібно до будь-якого цілого, вона є чимось більшим, ніж зібрання її частин. Різні теорії та концепції у складі теоретичної психології ведуть діалог друг з одним, відбиваються друг в одному, відкривають у собі те спільне і особливе, що ріднить чи віддаляє їх. Отже, маємо - місце " зустрічі " цих теорій.
Досі жодна з загальнопсихологічних теорій не могла заявити про себе як теорію, справді загальну по відношенню до сукупного психологічного знання та умов його набуття. Теоретична психологія спочатку орієнтована побудова подібної системи наукового знання у майбутньому. У той час як матеріалом для розвитку спеціальних психологічних

Історія психологічної науки та історизм теоретичної психології

теорій і концепцій служать факти, одержувані емпірично і узагальнювані у поняттях (перший ступінь психологічного пізнання), матеріалом теоретичної психології є самі ці теорії та концепції (другий ступінь), що виникають у конкретних історичних умовах. Нерозривно пов'язані галузі психологічної науки - історія психології та теоретична психологія - тим щонайменше істотно різняться на предмет дослідження. Завдання історика психології полягають у простеженні шляхів розвитку досліджень та їх теоретичного оформлення у зв'язку з перипетіями громадянської історії та у взаємодії із суміжними областями знань. Історик психології слідує від одного періоду становлення науки до іншого, від характеристики поглядів одного видного вченого до аналізу поглядів іншого. На відміну від цього теоретична психологія використовує принцип історизму для аналітичного розгляду результату розвитку науки на кожному його (розвитку) етапі, внаслідок чого стають явними складові сучасного теоретичного знання у найбільш значущих характеристиках та підходах. Історичний матеріал у цих цілях залучається реалізації теоретичного аналізу.
Тому автори вважали за доцільне звернутися насамперед до діяльності російських психологів, чиї праці через ідеологічні перепони виявилися дуже слабко представленими у світовій психологічній науці. Водночас запропоновані для розгляду основи теоретичної психології можна було б побудувати на матеріалі, отриманому шляхом аналізу американської, французької, німецької чи іншої психології. Правомірність подібного погляду можна пояснити тим обставиною, що у російської психології фактично виявилися відбитими (за всіх труднощів їх ретрансляції крізь " залізну завісу " ) основні напрями психологічної думки, представлені у світовій науці. У цьому мають на увазі роботи вітчизняних психологів І.М. Сєченова, І.П. Павлова, В.А. Вагнера, С.Л. Рубінштейна, Л.С. Виготського. Саме інваріантність теоретичної психології дає можливість розглядати її всередині існуючих і не втратили своєї значущості наукових шкіл та напрямів. Тому для характеристики теоретичної психології немає підстав використати найменування "історія психології" і такою ж мірою - "теорія психології", хоча і історія, і теорії психології входять до її складу.

Метафізика та психологія

1971 року М.Г. Ярошевським було введено, на відміну від традиційного поняття про загальнофілософські категорії, що охоплюють загальні форми буття та пізнання, поняття про "категоріальний лад психологічної науки"". Це нововведення не було результатом умоглядних побудов. Займаючись історією психології, М.Г. Ярошевський звернувся до аналізу причин розпаду деяких психологічних шкіл і течій При цьому з'ясувалося, що їх творці виявилися орієнтованими на один відносно ізольований, явно пріоритетний для дослідників психологічний феномен (наприклад, біхевіоризм поклав в основу своїх поглядів поведінку, дію; гештальтпсихологія - образ і т.д.). ).Тим самим у тканині психологічної реальності ними ім-пліцитно була виділена нібито одна інваріантна "універсалія", що стала підставою для конструювання відповідної теорії у всіх її відгалуженнях. Це дозволяло, з одного боку, легше вибудувати логіку розвитку системи досліджень, переходу від одних експериментально перевірених утвір до інших, впевнено прогнозованим. З іншого боку, це звужувало сферу застосування вихідних принципів, оскільки не спиралося на підстави, що стали вихідними для інших шкіл та напрямків. Запровадження категоріального ладу як базису, у якому розвиваються основні психологічні поняття, мало важливого значення. Як і в усіх науках, у психології категорії виступили найбільш загальними та фундаментальними визначеннями, що охоплюють найбільш суттєві властивості та відносини явищ, що вивчаються. Стосовно незліченної безлічі психологічних понять виділені та описані базисні категорії були системотворчими, що дозволяють будувати категорії вищого порядку - метапсихологічні категорії (за А. В. Петровським). У той час як базисними категоріями є: "образ", "мотив", "дія", "ставлення", народжені, відповідно, у гештальтпсихології, психоаналізі, біхевіоризмі, інтеракціонізмі, до "метапсихологічних категорій" можуть бути віднесені, відповідно, "свідомість", "цінність", "діяльність", "спілкування" та ін Якщо базисні
Ярошевський М.Г. Психологія в XX столітті. М., 1971. Може бути показана також можливість розширення категоріального ладу психології за межами базисного і категорії - свого роду "молекули" психологічного знання, то метапсихологічні категорії можна порівняти з "організмами".
Виділення поряд з "базовими" метапсихологічних категорій та відповідних їм онтологічних моделей дозволяє переходити до найповнішого розуміння і пояснення психологічної реальності. У цьому шляху відкривається можливість розглянути теоретичну психологію як наукову дисципліну, має метафізичний характер. При цьому метафізика розуміється тут не в традиційному для марксизму сенсі, що трактував її як протилежний діалектиці філософського методу (що розглядає явища в їх незмінності та незалежності один від одного, що заперечує внутрішні протиріччя як джерело розвитку).
Тим часом цей плоский підхід до розуміння метафізики, що ігнорує її реальне значення, що сягає корінням вчення Аристотеля, може і повинен бути змінений зверненням до ідей російського філософа Володимира Соловйова. З погляду В. Соловйова, метафізика - це насамперед вчення про сутності та явища, що закономірно змінюють один одного, збігаються і не збігаються один з одним. Сточки зору В. Соловйова, протиставлення між сутністю та явищем не витримує критики – не лише гносеологічної, а й просто логічної. Ці два поняття мають йому значення співвідносне і формальне. Явище виявляє, виявляє свою сутність, і сутність виявляється, проявляється у своєму явищі - а водночас те, що є сутність у відомому відношенні або на певному ступені пізнання, є тільки явище в іншому відношенні або на іншому ступені пізнання. Звертаючись до психології, В. Соловйов підкреслював (нижче використовуємо типову для нього фразеологію):<...>. Однак (за В. Соловйовим) вона пізнається саме через своє зовнішнє явище; але і ця психологічна сутність, наприклад певний акт волі, є тільки явище загального характеру або душевного складу, який у свою чергу не є остаточною сутністю, а лише прояв більш глибокої - задушевної - істоти (розумного характеру-за І. Кантом), на що Беззаперечно вказують факти моральних криз та перероджень. Таким чином, і у зовнішньому, і у внутрішньому світі провести певний і постійний кордон між сутністю та явищем, а отже, і між предметом метафізики та позитивним у науці абсолютно неможливо, і безумовне їхнє протиставлення є явною помилкою.
Метафізичні погляди Володимира Соловйова мають найважливіше значення для осмислення пояснювального принципу побудови категоріального устрою в теоретичній психології. У мета-психологічних категоріях виявляються сутнісні властивості базисних категорій. Разом про те самі метапсихологічні категорії можуть у ролі сутнісних інших категорій вищого порядку. У заключному розділі книги вони називаються екстрапсихологічними.
Метафізика - у сенсі Володимира Соловйова - може бути предметом особливої ​​уваги розробки системи теоретичної психології.
З допомогою виявлення категоріального ладу історизм психологічного аналізу да-строи психології ^ історику психології можливість перейти на позиції розробника теоретичної психології.
Формулюючи як одного з принципів теоретичної психології принцип відкритості категоріального ладу, дослідники отримують можливість розширити базисні категорії за рахунок психологічного осмислення інших понять, що фігурують у психології, і, таким чином, можуть бути побудовані нові діади: базисна категорія – метапсихологічна категорія. Так, наприклад, до чотирьох базисних категорій, вперше запроваджених М.Г. Яро-шевським при характеристиці категоріального ладу психології, у цій книзі приєднуються ще дві - "переживання" та "індивід". Метапсихологічний розвиток цих категорій (на основі інших, базисних) може бути знайдено, відповідно, у таких категоріях, як "почуття" та "Я".
Отже, в даний час розробки проблем теоретичної психології може бути відзначена можливість висхідного руху конкретизації базових психологічних категорій у напрямі метапсихологічних категорій різного ступеня узагальненості та конкретності. Вимальовується наступний ряд гіпотетичних coo^йe^c^в^^f^ міжбазисними та метапсихологічними категоріями:

Образ -> Свідомість Мотив -> Цінність Переживання -) Почуття Дія -> Діяльність Ставлення -> Спілкування Індивід -> Я

* Спільно з В.А. Петровським.
Визначається нижче співвідношення базисних і метапсихологічних категорій може бути осмислено наступним чином: у кожній метапсихологічній категорії розкривається деяка базисна психологічна категорія через співвідношення її з іншими базовими категоріями (що дозволяє виявити укладене в ній "системне якість"). У той час як у кожній з базисних категорій кожна інша базисна категорія існує приховано, "згорнуто", кожна метапсихологічна категорія є "розгорненням" цих латентних утворень. Взаємини між базисними категоріями психології можна порівняти із взаємини лейбніціанських монад: кожна відображає кожну. Якщо ж спробувати метафорично висловити взаємини між базисними та метапсихологічними категоріями, то буде доречно згадати про голограму: "частина голограми (базисна категорія) містить у собі ціле (метапсихологічна категорія)". Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитися на будь-який фрагмент цієї "голограми" під певним кутом зору.
У логічному відношенні кожна метапсихологічна категорія є суб'єкт-предикативною конструкцією, в якій положення суб'єкта займає деяка базисна категорія (один з прикладів: "образ" як базисна категорія в метапсихологічній категорії - "свідомість"), а як предикат виступає співвідношення цієї базисної категорії з іншими базисними категоріями ("мотивом", "дією", "відношенням", "переживанням"). Так, метапсихологічна категорія "свідомість" розглядається як розвиток базисної психологічної категорії "образ", а, наприклад, базисна категорія "дія" набуває конкретної форми в метапсихологічній категорії "діяльність" і т. п. -тапсихологічної категорії називатимемо її "категоріальним ядром", категорії, за допомогою яких дана ядерна категорія перетворюється на метапсихологічну, позначимо як "оформляючі" ("конкретизуючі"). Формальне співвідношення між базисними та метапсихологічними категоріями зобразимо на рис. 1 (з метапсихологічними категоріями "ядерні" категорії пов'язані тут вертикальними лініями, а "оформляючі" – похилими) (див. с. 18).
З наведеного малюнка видно, що відповідно до принципу відкритості категоріальної системи теоретичної психології ряд базисних психологічних категорій, як і ряд метапсихологічних, відкритий. Можуть бути запропоновані три версії, які це пояснюють.
Метапсихологічні категорії
vD a D у
^ a" a ^ ^
Базисні психологічні категорії
/*іс. /. Базисні (ядерні) категорії пов'язані з метапсихологічними жирними вертикальними лініями, а оформляючі – тонкими похилими.
1. Деякі психологічні категорії (як базисні, так ме-тапсихологічні) ще не досліджені, не виявлені як категорії теоретичної психології, хоча в приватних психологічних концепціях вони фігурують на правах "працюючих" понять.
2. Деякі категорії народжуються лише сьогодні; як і все, що виникає "тут і тепер", вони виявляються поки поза актуальною саморефлексією науки.
3. Деякі з психологічних категорій з'являться, ймовірно, у приватних психологічних теоріях з часом, щоб колись увійти до складу категорій теоретичної психології.
Пропонований спосіб сходження до метапсихологічним категоріям з опорою на категорії базисного рівня далі коротко ілюструється на прикладі співвідношення деяких категорій, в тій чи іншій мірі вже визначилися в психології.
Образ -> Свідомість. Чи дійсно "свідомість" є ме-тапсихологічним еквівалентом базисної категорії "образ"? У літературі останнього часу висловлюються думки, що виключають подібну версію. Стверджується, що свідомість не є, як вважав, наприклад, О.М. Леонтьєв, " у своїй безпосередності ... що відкривається суб'єкту картина світу, куди включений і він сам, його дії і стану " , і немає " ставлення до дійсності " , тобто " ставлення насправді " , " сукупність відносин у системі інших відносин", "не має індивідуального існування чи індивідуального представництва". Іншими словами, свідомість нібито не є образом - акцентом
"S
переноситься на категорію "ставлення". Подібний погляд, як нам видається, випливає з обмеженого уявлення про категорію "образ". Втрачено зв'язок між поняттям "образ" і поняттям "ідея", що має багатовікову традицію в історії філософської та психологічної думки. Ідея є образ (думка) у дії, продуктивне уявлення, що формує свій об'єкт. В ідеї долається опозиція суб'єктивного та об'єктивного. І тому цілком резонно думати, що "ідеї творять світ". Виявляючи образ те, що характеризує його із боку його дієвості (отже, мотивів, відносин, переживань індивіда), ми визначаємо його як свідомість. Отже, свідомість є цілісний образ дійсності (що у свою чергу означає область людської дії), що реалізує мотиви і відносини індивіда і включає його самопереживання, поряд з переживанням позалежності світу, в якому існує суб'єкт. Отже, логічним ядром визначення категорії "свідомості" тут є базисна категорія "образ", а категоріями, що оформляють, - "дія", "мотив", "відносини", "переживання", "індивід".
Мотив -> Цінність. "Перевірка на міцність" ідеї сходження від абстрактних (базисних) до конкретних (метапсихологічних) категорій може бути проведена також на прикладі розвитку категорії "мотив". В цьому випадку виникає складне питання про те, яка метапсихологічна категорія повинна бути поставлена ​​у відповідність цієї базисної категорії ("смислове освіту"? "значимість"? "Ціннісні орієнтації"? "Цінність"?). Однак при всій безперечності того, що всі ці поняття перебувають у перекличку один з одним і при цьому співвідносяться з категорією "мотив", вони не можуть - з різних причин - вважатися метапсихологічним еквівалентом останньої. Одне з вирішень цієї проблеми – залучення категорії "цінність". Запитуючи, які цінності цієї людини, ми запитуємо про потаємні мотиви її поведінки, але сам собою мотив ще немає цінність. Наприклад, можна відчувати потяг до чогось або до когось і водночас соромитися цього почуття. Чи є ці спонукання "цінностями"? Так, але тільки в тому сенсі, що це – "негативні цінності". Дане словосполучення має бути визнано похідним від вихідної - "позитивної" - інтерпретації категорії "цінність" (говорять про "матеріальні та духовні, предметні та суб'єктні, пізнавальні та моральні цінності" і т. д. і т. п.). Таким чином, цінність - це не просто мотив, а мотив, що характеризується певним місцем у системі самовідносин суб'єкта. Мотив, що розглядається як цінність, виступає у свідомості індивіда як сутнісна характеристика його (індивіда) існування у світі. Ми стикаємося з подібним розумінням цінності як у повсякденному, так і в науковій свідомості ("цінність" у звичайному слововжитку означає "явище, предмет, що має те чи інше значення, важливий, суттєвий у якомусь відношенні"; у філософському плані підкреслюється нормативно- оцінний характер "цінності"). Ціннісно те, що людина, за словами Гегеля, визнає своїм. Проте, ніж мотив виступить перед індивідом як цінність, має бути проведена оцінка, а часом і переоцінка тієї ролі, яку мотив грає чи може грати у процесах самоздійснення індивіда. Інакше висловлюючись, у тому, щоб мотив був включений індивідом у образ себе і виступив, в такий спосіб, як цінність, індивід має здійснити певну дію (ціннісне самовизначення). Результатом цієї дії є не тільки образ мотиву, а й переживання даного мотиву індивідом як важлива і невід'ємна "частина" себе самого. Разом з тим цінність є те, що в очах даного індивіда цінне й іншими людьми, тобто має для них спонукальну силу. За допомогою цінностей індивід персоналізується (набуває свою ідеальну представленість і продовженість у спілкуванні). Мотиви-цінності, будучи потаємними, активно розкриваються у спілкуванні, служачи тому, щоб "відкрити" спілкуються один одному. Таким чином, категорія "цінність" невіддільна від базисної категорії "відносини", що розглядається не лише у внутрішньому, а й у зовнішньому плані. Отже, цінність - це мотив, який у процесі самовизначення розглядається і переживається індивідом як власна "частина", що не відчужується, що утворює основу "самопред'явлення" (персоналізації) суб'єкта в спілкуванні.
Переживання-^ Почуття. Категорія "переживання" (у широкому значенні слова) може розглядатися як ядерна у побудові ме-тапсихологічної категорії "почуття". С.Л. Рубінштейн в "Основах загальної психології" розрізняв первинне та специфічне "переживання". У першому значенні (його ми розглядаємо як визначальне для встановлення однієї з базисних психологічних категорій) "переживання" сприймається як сутнісна характеристика психіки, якість "приналежності" індивіду те, що становить "внутрішній зміст" його життя; С.Л. Рубінштейн, говорячи про первинність такого переживання, відрізняв його від переживань "у специфічному, підкресленому сенсі слова"; останні мають подієвий характер, висловлюючи "неповторність" і "значущість" чогось у внутрішньому житті особистості. Такі переживання, на наш погляд, і становлять те, що можна назвати
почуттям. Спеціальний аналіз текстів С.Л. Рубінштейна міг би показати, що шлях становлення подієвого переживання ("почуття") є шлях опосередкування: утворює його первинне переживання виступає у своїй у його обумовленості із боку образу, мотиву, дії, відносин індивіда. Розглядаючи, таким чином, "переживання" (у широкому значенні) як базисну категорію психології, категорію "почуття" – у логіці сходження – можна розглядати як метапсихологічну категорію.
Дія -> Діяльність. Метапсихологічним еквівалентом базисної категорії "дія" є категорія "діяльність". У цій книзі розвивається погляд, за яким діяльність є цілісне внутрішньо диференційоване (має спочатку колективно-розподільний характер) самоцінна дія - така дія, джерело, мета, засіб і результат здійснення якого полягають у ньому самому. Джерелом діяльності є мотиви індивіда, її метою - образ можливого, як прообраз того, що станеться, її засобами - дії у напрямку проміжних цілей і, нарешті, її результатом - переживання відносин, що складаються у індивіда зі світом (зокрема, відносин з іншими людьми).
Відношення -> Спілкування. Категорія "відносини" є системоутворюючою (ядерною) для побудови метапсихологічної категорії "спілкування". "Спілкуватися" - означає ставитись один до одного, закріплюючи сформовані або формуючи нові відносини. Конституюючою характеристикою відносин є прийняття він позиції іншого суб'єкта ( " програвання " його ролі) і здатність поєднати у думках і почуттях власне бачення ситуації та думку іншого. Це можливо через здійснення певних дій. Мета цих дій - виробництво загального (чогось "третього" по відношенню до тих, хто спілкується). Серед цих дій виділяються: комунікативні акти (обмін інформацією), акти децентрації (постановка себе на місце іншого) та персоналізації (досягнення суб'єктної відображення в іншому). Суб'єктний рівень відбитості містить у собі цілісний образ-переживання іншу людину, що створює в його партнера додаткові спонукання (мотиви).
Індивід -> Я. У логіці "сходження від абстрактного до конкретного" категорія "індивід" може розглядатися як базисна при побудові метапсихологічної категорії "Я". Основу подібного погляду утворює ідея самототожності індивіда як сутнісної характеристики його "Я". При цьому передбачається, що переживання та сприйняття індивідом своєї самототожності утворюють внутрішню та невід'ємну характеристику його "Я": індивід прагне підтримувати власну цілісність, оберігати, а отже, реалізує особливе ставлення до себе та іншого, здійснюючи певні дії. Словом, "Я" є тотожність індивіда з самим собою, дане йому в образі та переживанні себе та утворює мотив його дій та стосунків.
Ключові проблеми та пояснювальні принципи психології
У зміст теоретичної психології поруч із категоріальним ладом входять її основні пояснювальні принципи: детермінізм, розвиток, системність. Будучи загальнонауковими за своїм значенням,
вони дозволяють зрозуміти природу та характер конкретних психологічних феноменів та закономірностей.
Принцип детермінізму відображає в собі закономірну залежність явищ від факторів, що їх породжують. Цей принцип у психології дозволяє виділити чинники, що визначають найважливіші характеристики психіки людини, виявляючи їх залежність від умов, що породжують, кореняться в його бутті. У відповідній главі книги характеризуються різні види та форми детермінації психологічних феноменів, що пояснюють їх походження та особливості.
Принцип розвитку дозволяє зрозуміти особистість саме як фазу, що розвивається, послідовно проходить, періоди, епохи і ери становлення його сутнісних характеристик. При цьому необхідно підкреслити органічний взаємозв'язок та взаємозалежність пояснювальних принципів, прийнятих теоретичною психологією як визначальні.
Принцип системності - це декларація, не модне слововживання, як це мало місце в російській психології в 70-80-ті роки. Системність передбачає наявність системотворчого принципу, який, наприклад, будучи застосований у психології розвитку особистості, дає можливість зрозуміти особливості особистості, що розвивається, на основі використання концепції діяльного опосередкування, що виступає як системотворче початок. Таким чином, пояснювальні принципи психології перебувають у нерозривній єдності, без якої неможливе формування методології наукового пізнання в психології. Пояснювальні принципи у психології лежать в основі запропонованої у заключному розділі книги категоріальної системи як ядра теоретичної психології,
Ключові проблеми теоретичної психології (психофізична, психофізіологічна, психогностична, психосоціальна, психопрактична) у такій же мірі, як і категорії, утворюють відкритий для можливого подальшого поповнення ряд. Виникаючі практично кожному етапі історичного шляху формування психологічного знання, вони найбільшою мірою виявлялися залежними стану суміжних наук: філософії (насамперед гносеології), герменевтики, фізіології, і навіть суспільної практики. Наприклад, психофізіологічна проблема у випадках її вирішення (психофізичний паралелізм, взаємодія, єдність) несе у собі відбиток філософських дискусій між прибічниками дуалістичного і моністичного світогляду та успіхів у створенні комплексу знань у сфері психофізіології. Підкреслюючи ключовий характер цих проблем, ми відокремлюємо їх від незліченної кількості приватних питань і завдань, які вирішуються у різних галузях та галузях психології. Ключові проблеми у зв'язку могли б по праву розглядатися як "класичні", які незмінно виникали протягом двохтисячолітньої історії психології.
Від основ – до системи теоретичної
Категоріальний лад, пояснювальні принципи і ключові проблеми, виступаючи як опори для побудови основ теоретичної психології і тим самим конституюючи її як галузь психології, проте не вичерпують її змісту.
Можна назвати конкретні завдання, розв'язання яких призводить до створення системи теоретичної психології як повноправної наукової галузі. шкіл, співвідношення наукового психологічного знання та езотеричних навчань та багато іншого.
У ряді випадків накопичено багатий матеріал для вирішення цих завдань. Досить вказати на роботи у галузі психології науки. Проте інтеграція результатів теоретичних пошуків, розсипаних з різних монографіям, підручникам, керівництвам, які видаються Росії і там, досі була проведена. У зв'язку з цим значною мірою не склалися теоретичні підстави для звернення галузей, наукових шкіл, різних течій психології до себе, своїх власних підстав.
По суті теоретична психологія, протиставлена ​​практичної психології, тим щонайменше із нею органічно пов'язана. Вона дозволяє відокремлювати те, що відповідає вимогам наукової обґрунтованості від спекуляцій, що не мають відношення до науки, У російській психології останніх років все це представляється особливо важливим.
Теоретична психологія повинна формувати суворе ставлення до змісту всіх галузей психології, визначаючи їх місце з урахуванням використання пояснювальних принципів, представленості в них базисних, метапсихологічних та інших категорій, шляхів вирішення ключових наукових проблем. Щоб перейти від вивчення та розгляду основ теоретичної психології до побудови її системи, необхідно виявити системоутворюючий принцип. У недавньому минулому це питання вирішилося б із більшою "легкістю". Подібним принципом було б оголошено філософію марксизму-ленінізму, хоча це й не просунуло б вирішення проблеми. Справа, очевидно, не в тому, що в цій ролі не могло виступити, наприклад, історичний матеріалізм, колись панівна ідеологія, а в тому, що системотворчий принцип теоретичної психології взагалі не може бути цілком і повністю вилучений з інших філософських навчань. Його потрібно знайти в самій тканині психологічного знання, особливо її самосвідомості та самоздійснення. Це, безперечно, завдання, яке мають вирішити теоретики психології.
Частина 1
ПРОЛЕГОМЕНИ
ДО ТЕОРЕТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Видавництво «Фенікс»

Ростов-на-Дону

ПЕТРОВСЬКИЙ Артур Володимирович (1924 р. народження), доктор психологічних наук, професор, академік Російської Академії освіти. Заслужений діяч науки РФ з 1992 р. президент Російської Академії освіти.

Автор книг з історії психології, соціальної психології, психології особистості. Редактор і автор підручників з психології для вузів, що багаторазово перевидавались. Його книги перекладені багатьма іноземними мовами.

ЯРОШЕВСЬКИЙ Михайло Григорович (1915 р. народження), доктор психологічних наук, професор, дійсний член Нью-Йоркської академії наук, почесний член РАВ. Головний науковий співробітник Інституту історії природознавства та техніки Російської Академії наук.

Художник О. Бабкін

Петровський А. Ст, Ярошевський М. Г.

Історія та теорія психології - Ростов-на-Дону:

Видавництво «Фенікс», 1996. – 416 с.

У роботі представлений нетрадиційний підхід до історичного розвитку психологічного пізнання, який дозволив під новим кутом зору простежити еволюцію понятійних структур психологічної науки, її принципів і проблем.

Цей підхід реалізується завдяки орієнтації на метод категоріального аналізу, мета якого виявити закономірний та системний характер перетворень наукових знань про психіку.

І 4704010000 – без оголошення ББК 65.5

Петровський О. В.

Ярошевський М. Г.

Здавна відомо, що без ретроспективного аналізу наукового знання не можна пояснити його сучасний стан. Кожна з проблем, що нині розробляються, має історичне коріння. Звернення до них необхідно, щоб пояснити зародження проблеми, виявити випробувані на практиці її дослідження продуктивні рішення, з одного боку, тупикові ходи - з іншого. Тому історичний погляд справедливо називають самосвідомістю науки, подібно до того, як самосвідомість особистості формується завдяки осмисленню нею свого минулого.

Як відомо, історичний підхід потребує такої реконструкції подій, яка була б адекватна їхній зміні в історично незворотному часі. Без хронології нема історії. Відповідно, будь-який спосіб вивчення динаміки наукових уявлень має своєю передумовою чітке окреслення процесу переходу від однієї епохи в еволюції знань про психіку до іншої. Вузлові пункти цієї еволюції висвітлені у першій частині книги.

Процес «переходу» детально розглядався у попередніх роботах авторів. При характеристиці ж одного з періодів, а саме історії російської психології в радянську епоху, автори, враховуючи допущену ними насамперед однобічність, вважали за необхідне приділити спеціальну увагу оцінці тих деформацій, які зазнала наука під тиском ідеологічних установок та заборон.

Без історії немає теорії науки. Але щоб історія науки служила теоретичному розвитку та ефективної розробки актуальних проблем, саму історію слід піддати особливому теоретичному розгляду. Його предметом стає сам собою зміст думки (стосовно психології як такого змісту виступають різні психічні процеси, функції, прояви активності особистості, її властивості тощо.), а сама ця наукова думкау її динаміці, у переході від одних способів дослідження предметного змісту до інших.

Трансформація наукової думки відбувається закономірно. При всьому різноманітті окремих гіпотез, моделей, фактів, узагальнень, які відбиваються різними психологічними напрямами і школами, у цій поліфонії та багатобарвності представлена ​​мелодія, що постійно звучить. Вона проходить крізь усю історію науки. Це логіка її розвитку. Вона охоплює стійкі структури цього розвитку, слугує його віссю.

У роботі представлений нетрадиційний підхід до історичного розвитку психологічного пізнання, що дозволяє під новим кутом зору простежити еволюцію понятійних структур психологічної науки, її пояснювальних принципів та проблем. Цей підхід реалізується завдяки орієнтації на метод категоріального аналізу, мета якого – виявити закономірний та системний характер перетворень наукових знань про психіку. Тим самим було історія психологічної науки стикається з її методологією.

Перше видання нашої книги підготовлено в рамках програми «Оновлення гуманітарної освіти в Росії» і побачило світ 1994 року під назвою «Історія психології».

«Історія і теорія психології» є істотно переробленою та доповненою новою книгою. Автори дякують Відділення психології та вікової психології Російської академії освіти та Московське відділення Психологічного товариства за цінні пропозиції, висловлені під час обговорення книги на спільному засіданні Відділення та Товариства.

Професор О.В. Петровський

Професор М.Г. Ярошевський

ЧАСТИНА ПЕРША

Петровський А.В., Ярошевський М.Г. Основи теоретичної психології. 1998.-528с. ISBN 5-86225-812-4 - М.: ИНФРА-М, У розробленій авторами книги багаторівневій системі психологічної підготовки та відповідному їй циклі підручників (Премія Уряду РФ у галузі освіти 1997 р.) теоретична психологія утворює верхню щабель цієї системи. Навчальний посібник А.В. Петровського та М.Г. Ярошевського "Основи теоретичної психології" характеризує її предмет, категоріальний устрій, пояснювальні принципи та ключові проблеми. Навчальний посібник призначений для педвузів та факультетів психології університетів. Автори книги - відомі психологи, академіки Російської академії освіти, чиї книги видавалися і перевидавались не тільки російською, а й багатьма іноземними мовами. УДК 159.9(075.8) ББК88 ISBN 5-86225-8I2-4 © Петровський А.В., Ярошевський М.Г, 1998 Зміст Від авторів Теоретична психологія як галузь психологічної науки (вступна глава) Предмет теоретичної психології Історія психологічної науки і історизм Метафізика та психологія Категоріальний лад психології Ключові проблеми та пояснювальні принципи психології Від основ - до системи теоретичної психології ЧАСТИНА I. Пролегомені до теоретико-психологічного дослідження Глава 1. Психологічне пізнання як діяльність Наука - особлива форма знання Теорія та емпірія Від предметного знання до діяльності Нау в системі трьох координат Соціальний вимір Логіка розвитку науки Логіка та психологія наукової творчості Спілкування - координата науки як діяльності Школи в науці Причини розпаду наукових шкіл Виникнення нових шкіл Школа як напрямок у науці Особистість вченого Ідеогенез Категоріальна апперцепція Внутрішня мотивація Опонентне коло Індиві дуальний когнітивний стиль Надсвідоме Розділ 2. Історизм теоретико-психологічного аналізу Еволюція теорій як предмет спеціального вивчення Проблема аналізу психологічних теорій Передумови зміни теорій навчання Два шляхи в науці про поведінку Біхевіоральні науки Когнітивізм Історичний вектор ЧАСТИНА II. Базисні категорії психології Розділ 3. Теоретичне та категоріальне в системі науки Теорія та її категоріальна основа Єдність інваріантного та варіантного Система категорій та її окремі блоки Витоки кризи психології Категорії психології та її проблеми Категорії та конкретні наукові поняття Історизм категоріального аналізу розумове Первинні та вторинні якості Образ як подібність об'єкта Образ та асоціація Проблема побудови образу Інтенція як актуалізація образу Поняття як імена Проблема образу в механістичній картині світу Вплив фізіології Образ та дія Інтроспективне трактування образу Цілісність образу Розумний образ Категорія дії Загальне поняття про дію Дія свідомості та дія організму Асоціація як посереднє ланка Несвідомі психічні дії М'яз як орган пізнавальної дії Від сенсомоторної дії до інтелектуального Інтеріоризація дій Установка Глава 6. Категорія мотиву Локалізація мотиву Афект і розум Проблема волі Мотив та поле поведінки Домінанта Подолання постулату про рівновагу організму з середовищем Глава 7. Категорія відносини Різноманітність типів відносин Роль відносин у психології Ставлення як базисна категорія Глава 8. Категорія переживання Переживання та розвиток особистості Переживання та предмет психології Переживання як феномен культури ЧАСТИНА III. Метапсихологічні категорії Глава 9. Категорія особистості Становлення поняття "особистість" у психології "Існування особистості" як психологічна проблема Л.С. Виготський про особистість "Діалогічна" модель розуміння особистості: гідності та обмеження Потреба "бути особистістю" Потреба в персоналізації та мотиви поведінки індивіда Особистість у спілкуванні та діяльності Менталітет особистості Теорія особистості з позицій категоріального аналізу психології Постулати теорії особистості 10. Категорія діяльності Активність як "субстанція" діяльності Внутрішня організація активності Зовнішня організація активності Єдність зовнішньої та внутрішньої організації активності Саморух активності Глава 11. Категорія спілкування Спілкування як обмін інформацією Спілкування як міжособова взаємодія Спілкування як розуміння людьми один одного "Значим інший" в системі міжособистісних відносин Теорія рольової поведінки Розвиток експериментальної соціальної психології Принцип діяльнісного опосередкування відносин людей у ​​групі Багаторівнева структура міжособистісних відносин ірія в психології міжособистісних відносин Групова згуртованість та сумісність Згуртованість з позицій діяльнісного підходу Рівні групової сумісності Походження та психологічні характеристики лідерства Класичні теорії лідерства Лідерство з позиції теорії діяльнісного опосередкування Теорія чорт лідера в новому висвітленні Лідерство в системі РЕТ. Пояснення принципи психології Глава 12. Принцип детермінізму Передмеханічний детермінізм Механічний детермінізм Біологічний детермінізм Психічний детермінізм Макросоціальний детермінізм Мікросоціальний детермінізм Глава 13. Принцип системності Холізм Елементаризм Еклектизм Редукціонізм Зовнішній методологізм Зародження системного розуміння психіки Машина як образ системності Система "організм - середовище" Зародження принципу системності в психології Кільцева регуляція роботи системи організму Психічна регуляція поведінки Системність у психоаналізі Модель нев. Павлова Системність та доцільність Системність та проблема навчання Гештальтизм Знакова система Розвиток системи Системність у дослідженнях Ж. Піаже Системний підхід до діяльності Принцип системності та кібернетика Глава 14. Принцип розвитку Розвиток психіки у філогенезі Роль спадковості та середовища в психічному розвитку Проблема провідної діяльності Історизм в аналізі проблеми провідної діяльності Соціально-психологічна концепція розвитку особистості Модель розвитку особистості відносно стабільному середовищі Модель розвитку особистості. ЧАСТИНА V. Ключові проблеми психології Глава 15. Психофізична проблема Монізм, дуалізм і плюралізм Душа як спосіб засвоєння зовнішнього Трансформація вчення Аристотеля в томізм Звернення до оптики Механіка та зміна понять про душу і тіло , фізіологічного та психічного Успіхи фізики та доктрина паралелізму Психофізика Психофізичний монізм Фізичний подразник як сигнал Ноосфера як особлива оболонка планети Розділ 16. Психофізіологічна проблема Поняття про пневму Вчення про темпераменти Мозок чи серце – орган душі? Механізм асоціацій Значення проблем, відкритих в період античності Механізм і нове пояснення відносин душі і тіла Поняття про подразливість Вчення про нервові вібрації та несвідома психіка Поділ рефлексу та принципу матеріальної обумовленості поведінки Повернення до рефлексу як початок до нейродинаміки Сигнальна функція Розділ 17. Психогностична проблема Контури проблеми Знання про психічне Категоріальна система - ядро ​​теоретичної психології (замість висновку) Література Від авторів У книзі пропонується читачам (студентам старших курсів педвузів та психологічних факультетів університетів, а також аспірантам кафедр ) цілісний і систематизований розгляд основ теоретичної психології як особливої ​​галузі науки. Навчальний посібник продовжує та розвиває проблематику, що міститься у попередніх працях авторів (Ярошевський М.). Г. Історія психології, 3-тє вид., 1985; Ярошевський М.Г. Психологія XX сторіччя, 2-ге вид., 1974; Петровський А.В. Питання історії та теорії психології. Вибрані праці, 1984; Петровський А.В., Ярошевський М.Г. Історія психології, 1995; Петровський А.В., Ярошевський М.Г. Історія та теорія психології, у 2-х томах, 1996; Ярошевський М.Г. Історична психологія науки, 1996). У книзі розглядаються: предмет теоретичної психології, психологічне пізнання як діяльність, історизм теоретичного аналізу, категоріальний устрій, пояснювальні принципи та ключові проблеми психології. За своєю суттю "Основи теоретичної психології" - навчальний посібник, призначений для завершення повного курсу психології у вищих навчальних закладах. Вступний розділ "Теоретична психологія як галузь психологічної науки" та глави 9, 11, 14 написані А.В. Петровським; глава 10 – В.А. Петровським; глави 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 12, 13, 15, 16, 17 -М.Г. Ярошевським; Заключна глава "Категоріальна система-ядро теоретичної психології" написана спільно А.В. Петровським, В.А. Петровським, М.Г. Ярошівським. Автори з вдячністю приймуть зауваження та пропозиції, які сприятимуть подальшій науковій роботі в галузі теоретичної психології. Проф. А.В. Петровський Проф. М.Г. Ярошевський Теоретична психологія як галузь психологічної науки (вступна глава) Предмет теоретичної психології Предмет теоретичної психології - саморефлексія психологічної науки, що виявляє та досліджує її категоріальний устрій (протопсихічні, базисні, метапсихологічні, екстрапсихологічні категорії), пояснювальні принципи (детермінізм) розвиток), ключові проблеми, що виникають на історичному шляху розвитку психології (психофізична, психофізіологічна, психогностична та ін), а також саме психологічне пізнання як особливий рід діяльності. Термін "теоретична психологія" зустрічається у працях багатьох авторів, однак він не був використаний для оформлення особливої ​​наукової галузі. Елементи теоретичної психології, включені в контекст як загальної психології, так і прикладних її галузей, представлені у працях російських та зарубіжних учених. Аналізували багато аспектів, що стосуються природи і структури психологічного пізнання. Саморефлексія науки загострювалася у кризові періоди її розвитку. Так, на одному з рубежів історії, а саме в кінці XIX - початку XX століття, розгорілися дискусії з приводу того, на який спосіб освіти понять повинна орієнтуватися психологія - або на те, що прийнято в науках про природі, або те, що належить до культури. Надалі з різних позицій обговорювалися питання, що стосуються предметної галузі психології, на відміну інших наук і специфічних методів вивчення. Неодноразово порушувалися такі теми, як співвідношення теорії та емпірії, ефективність пояснювальних принципів, що використовуються в спектрі психологічних проблем, значимість і пріоритетність самих цих проблем та ін. Найбільш вагомий внесок у збагачення наукових уявлень про своєрідність самої психологічної науки, її складу та будови внесли російські дослідники радянського періоду П.П. Блонський, Л.С. Виготський, М.Я. Басов, С.Л. Рубінштейн, Б.М. Теплів. Проте досі були виділені її складові зі змісту різних галузей психології, де вони існували з іншим матеріалом (поняттями, методами вивчення, історичними відомостями, практичними додатками тощо). Так, С.Л. Рубінштейн у своїй капітальній праці "Основи загальної психології" дає трактування різних рішень психофізичної проблеми і розглядає концепцію психофізіологічного паралелізму, взаємодії, єдності. Але це коло питань не постає як предмет вивчення особливої ​​галузі, відмінної від загальної психології, яка перш за все звернена до аналізу психічних процесів та станів. Теоретична психологія, таким чином, не виступила для нього (як і для інших вчених) як особлива інтегральна наукова дисципліна. Особливістю формування теоретичної психології в даний час є протиріччя між вже складеними її компонентами (категоріями, принципами, проблемами) і її непредставленістю як цілісної області, як системи психологічних категорій. Зазначене протиріччя автори спробували усунути у цій книзі. У той самий час якби її назвали " Теоретична психологія " , це передбачало б завершеність становлення позначеної в такий спосіб області. Насправді ми маємо справу з "відкритістю" цієї наукової галузі для включення до неї багатьох нових ланок. У цьому доцільно говорити про " основи теоретичної психології " , маю на увазі подальшу розробку проблематики, що забезпечує цілісність наукової галузі. У контексті теоретичної психології виникає проблема співвідношення емпіричного знання та його теоретичного узагальнення. У цьому процес психологічного пізнання сприймається як особливого виду діяльність. Звідси, зокрема, виникає також проблема співвідношення об'єктивних методів дослідження та даних самоспостереження (інтроспекції). Неодноразово виникало складне в теоретичному відношенні питання про те, що фактично дає інтроспекція, чи можуть результати самоспостереження розглядатися нарівні з тим, що вдається знайти об'єктивними методами (Б.М. Теплов). Чи не виходить так, що, заглядаючи в себе, людина має справу не з аналізом психічних процесів і станів, а лише із зовнішнім світом, який у них відображений і представлений? Важливою стороною цієї галузі психології виступають її прогностичні можливості. Теоретичне знання є системою як тверджень, а й передбачень з приводу виникнення різних феноменів, переходів від однієї твердження до іншого без безпосереднього звернення до чуттєвого досвіду. Виділення теоретичної психології в особливу сферу наукового знання обумовлено тим, що психологія здатна власними силами, спираючись на власні досягнення та керуючись власними цінностями, осягнути витоки свого становлення, перспективи розвитку. Ще пам'ятні ті часи, коли " методологія вирішувала все " , хоча процеси виникнення та застосування методології могли мати з психологією нічого суспільство. У багатьох досі зберігається віра в те, що предмет психології та її основні категорії можуть бути спочатку взяті звідкись ззовні – з області позапсихологічного знання. Величезна кількість поширених методологічних розробок, присвячених проблемам діяльності, свідомості, спілкування, особистості, розвитку, написані філософами, але при цьому адресовані саме психологам. Останнім ставилося в обов'язок особливе бачення своїх завдань - у дусі цілком доречного наприкінці XIX століття питання "Кому і як розробляти психологію?", тобто у пошуку тих галузей наукового знання (філософії, фізіології, теології, соціології та т. д.), які творили б психологічну науку. Звичайно, пошук психологією в собі самої джерел свого зростання, "розгалужень", розквіту і появи паростків нових теорій був би абсолютно немислимий поза зверненнями психологів до спеціальних філософських, культурологічних, природничих і соціологічних робіт. Однак за всієї значущості тієї підтримки, яку надають психології непсихологічні дисципліни, вони нездатні підмінити собою працю самовизначення психологічної думки. Теоретична психологія відповідає на цей виклик: вона формує образ самої себе, вдивляючись у своє минуле, сьогодення та майбутнє. Теоретична психологія не дорівнює сумі психологічних теорій. Подібно до будь-якого цілого, вона є чимось більшим, ніж збори складових її частин. Різні теорії та концепції у складі теоретичної психології ведуть діалог один з одним, відображаються один в одному, відкривають у собі те спільне та особливе, що ріднить або віддаляє їх. Отже, маємо - місце " зустрічі " цих теорій. Досі жодна з загальнопсихологічних теорій не могла заявити про себе як теорію, справді загальну по відношенню до сукупного психологічного знання та умов його набуття. Теоретична психологія спочатку орієнтована побудова подібної системи наукового знання у майбутньому. У той час як матеріалом для розвитку спеціальних психологічних теорій і концепцій служать факти, одержувані емпірично та узагальнювані у поняттях (перший ступінь психологічного пізнання), матеріалом теоретичної психології є самі ці теорії та концепції (другий ступінь), що виникають у конкретних історичних умовах. Історія психологічної науки та історизм теоретичної психології Нерозривно пов'язані галузі психологічної науки - історія психології та теоретична психологія - тим не менш істотно різняться по предмету дослідження. Завдання історика психології полягають у простеженні шляхів розвитку досліджень та їх теоретичного оформлення у зв'язку з перипетіями громадянської історії та у взаємодії із суміжними областями знань. Історик психології слідує від одного періоду становлення науки до іншого, від характеристики поглядів одного видного вченого до аналізу поглядів іншого. На відміну від цього теоретична психологія використовує принцип історизму для аналітичного розгляду результату розвитку науки на кожному його (розвитку) етапі, внаслідок чого стають явними складові сучасного теоретичного знання у найбільш значущих характеристиках та підходах. Історичний матеріал у цих цілях залучається реалізації теоретичного аналізу. Тому автори вважали за доцільне звернутися насамперед до діяльності російських психологів, чиї праці в силу ідеологічних перепон виявилися дуже слабо представленими у світовій психологічній науці. Водночас запропоновані на розгляд основи теоретичної психології можна було б побудувати на матеріалі, отриманому шляхом аналізу американської, французької, німецької чи будь-якої іншої психології. Правомірність подібного погляду можна пояснити тим обставиною, що у російської психології фактично виявилися відбитими (при всіх труднощах їх ретрансляції крізь " залізну завісу " ) основні напрями психологічної думки, представлені у світовій науці. У цьому мають на увазі роботи вітчизняних психологів І.М. Сєченова, І.П. Павлова, В.А. Вагнера, С.Л. Рубінштейна, Л.С. Виготського. Саме інваріантність теоретичної психології дає можливість розглядати її всередині існуючих і не втратили своєї значущості наукових шкіл та напрямів. Тому для характеристики теоретичної психології немає підстав використовувати найменування "історія психології" і такою ж мірою - "теорія психології", хоча і історія, і теорії психології входять до її складу. Метафізика та психологія У 1971 році М.Г. Ярошевським було введено, на відміну від традиційного поняття про загальнофілософські категорії, що охоплюють всі загальні форми буття та пізнання, поняття про "категоріальний лад психологічної науки". Це нововведення був результатом умоглядних побудов. Займаючись історією психології, М.Г. Ярошевський звернувся до аналізу причин розпаду деяких психологічних шкіл та течій. У цьому з'ясувалося, що й творці виявилися орієнтованими щодо відносно ізольований, явно пріоритетний для дослідників психологічний феномен (наприклад, біхевіоризм поклав основою своїх поглядів поведінка, дію; гештальтпсихология - образ тощо. буд. ). Тим самим у тканині психологічної реальності ними імпліцитно була виділена нібито одна інваріантна "універсалія", що стала підставою для конструювання відповідної теорії у всіх її відгалуженнях. Це дозволяло, з одного боку, легко вибудувати логіку розвитку системи досліджень, переходу від одних експериментально перевірених тверджень до інших, впевнено прогнозованих. З іншого боку, це звужувало сферу застосування вихідних принципів, оскільки не спиралося на підстави, що стали вихідними для інших шкіл і напрямків. Введення категорійного ладу як базису, на якому розвиваються основні психологічні поняття, мало важливе значення. Як і в усіх науках, у психології категорій виступили найбільш загальними та фундаментальними визначеннями, що охоплюють найбільш суттєві властивості та відносини явищ, що вивчаються. Стосовно незліченної безлічі психологічних понять виділені та описані базисні категорії були системотворчими, що дозволяють будувати категорії вищого порядку - метапсихологічні категорії (за А.В. Петровським). У той час як базисними категоріями є: "образ", "мотив", "дія", "ставлення", народжені, відповідно, у гештальтпсихології, психоаналізі, біхевіоризмі, інтеракціонізмі, до "метапсихологічних категорій" можуть бути віднесені, відповідно, "свідомість", "цінність", "діяльність", "спілкування" та ін. Якщо базисні категорії - свого роду "молекули" психологічного знання, то метапсихологічні категорії можна порівняти з "організмами". Виділення поряд з "базисними" метапсихологічних категорій та відповідних їм онтологічних моделей дозволяє переходити до найбільш повного розуміння і пояснення психологічної реальності. На цьому шляху відкривається можливість розглянути теоретичну психологію як наукову дисципліну, що має метафізичний характер. При цьому метафізика розуміється тут не в традиційному для марксизму сенсі, що трактував її як протилежний діалектиці філософського методу (розглядає явища в їх незмінності і незалежності один від одного, що заперечує внутрішні протиріччя як джерело розвитку). Тим часом цей плоский підхід до розуміння метафізики, що ігнорує її реальне значення, що сягає корінням вчення Арістотеля, може і повинен бути змінений зверненням до ідей російського філософа Володимира Соловйова. З погляду В. Соловйова, метафізика - це насамперед вчення про сутності та явища, що закономірно змінюють один одного, збігаються і не збігаються один з одним. З погляду В. Соловйова, протиставлення між сутністю та явищем не витримує критики – не лише гносеологічної, а й просто логічної. Ці два поняття мають йому значення співвідносне і формальне. Явище виявляє, виявляє свою сутність, і сутність виявляється, проявляється у своєму явищі - а водночас те, що є сутність у відомому відношенні або на певному щаблі пізнання, є тільки явище в іншому відношенні або на іншій ступені пізнання. Звертаючись до психології, В. Соловйов підкреслював (нижче використовуємо типову для нього фразеологію): «...слово чи дія є явище або виявлення моїх прихованих станів думки, почуття та волі, які безпосередньо не дано посторонньому спостерігачеві і в цьому сенсі є для нього деяку "непізнавану сутність"». Однак (за В. Соловйовим) вона пізнається саме через своє зовнішнє явище; але і ця психологічна сутність, наприклад певний акт волі, є тільки явище загального характеру або душевного складу, який у свою чергу не є остаточна сутність, а тільки прояв більш глибокої - задушевної - істоти (розумного характеру - по І. Канту), на що беззаперечно вказують факти моральних криз та перероджень. Таким чином, і у зовнішньому, і у внутрішньому світі провести певну і постійну межу між сутністю і явищем, а отже, і між предметом метафізики та позитивним у науці абсолютно неможливо, і безумовне їхнє протилежне є явна помилка. Метафізичні погляди Володимира Соловйова мають важливе значення для осмислення пояснювального принципу побудови категоріального ладу в теоретичній психології. У мета-психологічних категоріях виявляються сутнісні характеристики базисних категорій. Разом з тим самі метапсихологічні категорії можуть виступати як сутності для інших категорій вищого порядку. У заключному розділі книги вони називаються екстрапсихологічними. Метафізика – у розумінні Володимира Соловйова – може стати предметом особливої ​​уваги при розробці системи теоретичної психології. p align="justify"> Категоріальний лад психології За допомогою виявлення категоріального ладу історизм психологічного аналізу дає історику психології можливість перейти на позиції розробника теоретичної психології. Формулюючи як один з принципів теоретичної психології принцип відкритості категоріального ладу, дослідники отримують можливість розширити базисні категорії за рахунок психологічного осмислення інших понять, що фігурують у психології, і, таким чином, можуть бути побудовані нові діади: базисна категорія - метапсихологічна категорія . Так, наприклад, до чотирьох базисних категорій, вперше запроваджених М.Г. Ярошевським при характеристиці категоріального ладу психології, у цій книзі приєднуються ще дві - "переживання" та "індивід". Метапсихологічний розвиток цих категорій (на основі інших, базисних) може бути знайдено, відповідно, у таких категоріях, як "почуття" та "Я". Отже, в даний момент розробки проблем теоретичної психології може бути відзначена можливість висхідного руху конкретизації базових психологічних категорій у напрямі метапсихологічних категорій різного ступеня узагальненості та конкретності. Вимальовується наступний ряд гіпотетичних відповідностей між базисними і метапсихологічними категоріями: Образ -> Свідомість Мотив-> Цінність Переживання-> Почуття Дія -> Діяльність Відношення-> Спілкування Індивід-> Я Визначається нижче співвідношення базисних і метапсихологічних осмислено так: у кожній метапсихологічній категорії розкривається деяка базисна психологічна категорія через співвіднесення її з іншими базовими категоріями (що дозволяє виявити укладене в ній "системну якість"). У той час як у кожній з базисних категорій кожна інша базисна категорія існує приховано, "згорнуто", кожна метапсихологічна категорія є "розгорткою" цих латентних утворень. Взаємини між базисними категоріями психології можна порівняти із взаємовідносинами лейбніціанських монад: кожна відбиває кожну. Якщо ж спробувати метафорично висловити взаємини між базисними та метапсихологічними категоріями, то буде доречно згадати про голограму: "частина голограми (базисна категорія) містить у собі ціле (метапсихологічна категорія)". Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитися на будь-який фрагмент цієї "голограми" під певним кутом зору. У логічному відношенні кожна метапсихологічна категорія є суб'єкт-предикативною конструкцією, в якій становище суб'єкта, займає деяка базисна категорія (один з прикладів: "образ" як базисна категорія в метапсихологічній категорії - "свідомість"), а в як предикат виступає співвідношення цієї базисної категорії з іншими базисними категоріями ("мотивом", "дією", "відношенням", "переживанням"). Так, метапсихологічна категорія "свідомість" розглядається як розвиток базисної психологічної категорії "образ", а, наприклад, базисна категорія "дія" набуває конкретної форми в метапсихологічній категорії "діяльність" і т. п. Базову категорію у функції логічного суб'єкта будь-якої метапсихологічної категорії називатимемо її "категоріальним ядром", категорії, за допомогою яких дана ядерна категорія перетворюється на метапсихологічну, позначимо як "оформляючі" ("конкретизуючі"). Формальне співвідношення між базовими та метапсихологічними категоріями зобразимо на рис. 1 (з метапсихологічними категоріями "ядерні" категорії пов'язані тут вертикальними лініями, а "оформляючі" - на клонними) З наведеного малюнка видно, що відповідно до принципу відкритості категоріальної системи теоретичної психології ряд базисних психологічних категорій, як і ряд метапсихологічних, відкритий. Можуть бути запропоновані три версії, які це пояснюють. Метапсихологічні категорії Базові психологічні категорії Рис. 1. Базисні (ядерні) категорії пов'язані з метапсихологічними жирними вертикальними лініями, а оформляючі - тонкими похилими 1. Деякі психологічні категорії (як базисні, так ме-тапсихологічні) ще не досліджені, не виявлені як категорії теоретичної психології, хоча в приватних психологічні концепції вони фігурують на правах "працюючих" понять. 2. Деякі категорії народжуються лише сьогодні; як і все, що виникає "тут і тепер", вони виявляються поки за межами актуальної саморефлексії науки. 3. Деякі з психологічних категорій з'являться, ймовірно, у приватних психологічних теоріях з часом, щоб колись увійти до складу категорій теоретичної психології. Пропонований спосіб сходження до метапсихологічних категорій з опорою на категорії базисного рівня далі коротко ілюструється на прикладі співвідношення деяких категорій, що в тій чи іншій мірі вже визначилися в психології. Образ -> Свідомість. Чи справді "свідомість" є метапсихологічним еквівалентом базисної категорії "образ"? У літературі останнього часу висловлюються думки, що виключають подібну версію. Стверджується, що свідомість не є, як вважав, наприклад, О.М. Леонтьєв, "в своїй безпосередності... що відкривається суб'єкту картина світу, в яку включений і він сам, його дії та стану", і не є "ставлення до дійсності", а є "ставлення насправді", "сово купність відносин у системі інших відносин", "не має индивидуального існування чи індивідуального представництва". Іншими словами, свідомість нібито не є образом - акцент переноситься на категорію "ставлення". Подібний погляд, як нам видається, випливає з обмеженого уявлення про категорію "образ". Втрачено зв'язок між поняттям "образ" і що має багатовікову традицію в історії філософської та психологічної думки поняттям "ідея". Ідея є образ (думка) у дії, продуктивне уявлення, що формує свій об'єкт. В ідеї долається опозиція суб'єктивного та об'єктивного. І тому цілком резонно думати, що "ідеї творять світ". Виявляючи образ те, що характеризує його із боку його дієвості (отже, мотивів, відносин, переживань індивіда), ми визначаємо його як свідомість. Отже, свідомість є цілісний образ дійсності (що у свою чергу означає область людської дії), що реалізує мотиви і відносини індивіда і включає його самопереживання, поряд з переживанням позалежності світу, в якому існує суб'єкт. Отже, логічним ядром визначення категорії "свідомості" тут є базисна категорія "образ", а категоріями, що оформляють, - "дія", "мотив", "відносини", "переживання", "індивід". Мотив -» Цінність. "Перевірка на міцність" ідеї сходження від абстрактних (базисних) до конкретних (метапсихологічних) категорій може бути проведена також на прикладі розвитку категорії "мотив". У цьому випадку виникає складне питання про те, яка метапсихологічна категорія має бути поставлена ​​у відповідність до цієї базисної категорії ("смислове освіту"? "значимість"? "ціннісні орієнтації"? "цінність"?). Однак при всій безперечності того, що всі ці поняття перебувають у перелічці один з одним і при цьому співвідносяться з категорією "мотив", вони не можуть - з різних причин - вважатися метапсихологічним еквівалентом останньої. Одне з вирішень цієї проблеми – залучення категорії "цінність". Запитуючи, які цінності цієї людини, ми запитуємо про потаємні мотиви її поведінки, але сам собою мотив ще немає цінність. Наприклад, можна відчувати потяг до чогось або до когось і водночас соромитися цього почуття. Чи є ці спонукання "цінностями"? Так, але тільки в тому сенсі, що це – "негативні цінності". Дане словосполучення має бути визнано похідним від вихідної - "позитивної" - інтерпретації категорії "цінність" (говорять про "матеріальні та духовні, предметні та суб'єктні, пізнавальні та моральні цінності" тощо). .). Таким чином, цінність - це не просто мотив, а мотив, що характеризується певним місцем у системі самовідносин суб'єкта. Мотив, що розглядається як цінність, виступає у свідомості індивіда як сутнісна характеристика його (індивіда) існування у світі. Ми стикаємося з подібним розумінням цінності як у повсякденному, так і в науковій свідомості ("цінність" у звичайному слововжитку означає "явище, предмет, що має те чи інше значення, важливий, суттєвий у якомусь відношенні"; у філософському плані підкреслюється нормативно- оцінний характер "цінності")- Ціннісно те, що людина, за словами Гегеля, визнає своїм. Однак перш, ніж мотив виступить перед індивідом як цінність, має бути проведена оцінка, а часом і переоцінка тієї ролі, яку мотив грає або може грати в процесах самоздійснення індивіда. Інакше кажучи, для того, щоб мотив був включений індивідом в образ себе і виступив, таким чином, як цінність, індивід повинен здійснити певну дію (ціннісне самовизначення). Результатом цієї дії є не тільки образ мотиву, а й переживання даного мотиву індивідом як важлива і невід'ємна "частина" себе самого. Разом з тим цінність є те, що в очах даного індивіда цінимо й іншими людьми, тобто має для них спонукальну силу. За допомогою цінностей індивід персоналізується (набуває свою ідеальну представленість і продовженість у спілкуванні). Мотиви-цінності, будучи потаємними, активно розкриваються у спілкуванні, служачи тому, щоб "відкрити" спілкуються один одному. Таким чином, категорія "цінність" невіддільна від базисної категорії "відносини", що розглядається не тільки у внутрішньому, але і в зовнішньому плані. Отже, цінність - це мотив, який у процесі самовизначення розглядається і переживається індивідом як власна "частина", що не відчужується, що утворює основу "самопред'явлення" (персоналізації) суб'єкта у спілкуванні. Переживання -» Почуття. Категорія "переживання" (у широкому значенні слова) може розглядатися як ядерна у побудові ме-тапсихологічної категорії "почуття". С.Л. Рубінштейн в "Основах загальної психології" розрізняв первинне і специфічне "переживання". У першому значенні (його ми розглядаємо як визначальне для встановлення однієї з базисних психологічних категорій) "переживання" розглядається як сутнісна характеристика психіки, якість "приналежності" індивіду того, що становить "внутрішній зміст" його життя; С.Л. Рубінштейн, говорячи про первинність такого переживання, відрізняв його від переживань "у специфічному, підкресленому сенсі слова"; останні мають подієвий характер, висловлюючи "неповторність" і "значущість" чогось у внутрішньому житті особистості. Такі переживання, з погляду, і є те, що може бути названо почуттям. Спеціальний аналіз текстів С.Л. Рубінштейна міг би показати, що шлях становлення подієвого переживання ("почуття") є шлях опосередкування: утворює його первинне переживання виступає при цьому в його обумовленості з боку образу, мотиву, дії, відносин індивіда. Розглядаючи, таким чином, "переживання" (у широкому значенні) як базисну категорію психології, категорію "почуття" - у логіці сходження - можна розглядати як метапсихологічну категорію. Дія - Діяльність. Метапсихологічним еквівалентом базисної категорії "дія" є категорія "діяльність". У цій книзі розвивається погляд, за яким діяльність є цілісне внутрішньо диференційоване (що має спочатку колективно-розподільний характер) самоцінна дія - така дія, джерело, мета, засіб і результат здійснення якого полягають у ньому самому. Джерелом діяльності є мотиви індивіда, її метою - образ можливого, як прообраз того, що відбудеться, її засобами - дії у напрямку проміжних цілей і, нарешті, її результатом - переживання відносин, що складаються у індивіда зі світом (зокрема , Відносин з іншими людьми). Відношення -> Спілкування. Категорія "відносини" є системоутворюючою (ядерною) для побудови метапсихологічної категорії "спілкування". "Спілкуватися" - означає ставитись один до одного, закріплюючи сформовані або формуючи нові відносини. Конституючою характеристикою відносин є прийняття на себе позиції іншого суб'єкта ("програвання" його ролі) і здатність поєднати в думках та почуттях власне бачення ситуації та точку зору іншого. Це можливо через вчинення певних дій. Мета цих дій - виробництво загального (чогось "третього" по відношенню до тих, хто спілкується). Серед цих дій виділяються: комунікативні акти (обмін інформацією), акти децентрації (постановка себе на місце іншого) та персоналізації (досягнення суб'єктної відображення в іншому). Суб'єктний рівень відбитості містить у собі цілісний образ-переживання іншу людину, що створює в його партнера додаткові спонукання (мотиви). Індивід -» Я. У логіці "сходження від абстрактного до конкретного" категорія "індивід" може розглядатися як базисна при побудові метапсихологічної категорії "Я". Основу подібного погляду утворює ідея самототожності індивіда як сутнісної характеристики його "Я". При цьому передбачається, що переживання та сприйняття індивідом своєї самототожності утворюють внутрішню та невід'ємну характеристику його "Я": індивід прагне підтримувати власну цілісність, оберігати «територію "Я"», а отже, реалізує особливе ставлення до собі та іншому, здійснюючи певні дії. Словом, "Я" є тотожність індивіда з самим собою, дане йому в образі та переживанні себе та утворює мотив його дій та стосунків. Ключові проблеми та пояснювальні принципи психології До змісту теоретичної психології поряд з категоріальним ладом входять її основні пояснювальні принципи: детермінізм, розвиток, системність. Будучи загальнонауковими за своїм значенням, вони дозволяють зрозуміти природу та характер конкретних психологічних феноменів та закономірностей. Принцип детермінізму відображає в собі закономірну залежність явищ від факторів, що їх породжують. Цей принцип у психології дозволяє виділити фактори, що визначають найважливіші характеристики психіки людини, виявляючи їх залежність від тих, що породжують умов, що кореняться в її бутті. У відповідній главі книги характеризуються різні види та форми детермінації психологічних феноменів, що пояснюють їх походження та особливості. Принцип розвитку дозволяє зрозуміти особистість як таку, що розвивається, послідовно проходить фази, періоди, епохи і ери становлення його сутнісних характеристик. При цьому необхідно підкреслити органічний взаємозв'язок і взаємозалежність пояснювальних принципів, прийнятих теоретичною психологією як визначальні. Принцип системності - це не декларація, не модне слововживання, як це мало місце у російській психології у 70-80-ті роки. Системність передбачає наявність системоутворюючого принципу, який, наприклад, будучи застосований у психології розвитку особистості, дає можливість зрозуміти особливості особистості, що розвивається, на основі використання концепції діяльного опосередкування, що виступає як системотворче початок. Таким чином, пояснювальні принципи психології перебувають у нерозривній єдності, без якої неможливе формування методології наукового пізнання в психології. Пояснювальні принципи у психології лежать в основі запропонованої у заключному розділі книги категоріальної системи як ядра теоретичної психології. Ключові проблеми теоретичної психології (психофізична, психофізіологічна, психогностична, психосоціальна, психопрактична) такою ж мірою, як і категорії, утворюють відкритий для можливого подальшого поповнення ряд. Виникаючі фактично кожному етапі історичного шляху формування психологічного знання, вони найбільшою мірою виявлялися залежними від стану суміжних наук: філософії (насамперед гносеології), герменевтики, фізіології, і навіть суспільної практики. Наприклад, психофізіологічна проблема в варіантах її вирішення (психофізичний паралелізм, взаємодія, єдність) несе на собі відбиток філософських дискусій між прихильниками дуалістичного та моністичного світогляду та успіхів у розробці комплексу знань у сфері психофізіології. Наголошуючи на ключовому характері цих проблем, ми відокремлюємо їх від незліченної кількості приватних питань і завдань, які вирішуються в різних галузях і галузях психології. Ключові проблеми у зв'язку з цим могли б по праву розглядатися як "класичні", що незмінно виникали протягом двохтисячолітньої історії психології. Від основ – до системи теоретичної психології Категоріальний лад, пояснювальні принципи та ключові проблеми, виступаючи як опори для побудови основ теоретичної психології і тим самим конституюючи її як галузь психології, проте не вичерпують її змісту. Можна назвати конкретні завдання, вирішення яких призводить до створення системи теоретичної психології як повноправної наукової галузі. У полі зору виявляється співвідношення предмета та методів психологічного дослідження, критеріальна оцінка обґрунтованості психологічних концепцій, виявлення місця психології в системі наукового знання, причини виникнення, розквіту та розпаду психологічних шкіл, співвідношення наукового психологічного знання та езотеричних навчань та багато іншого. У ряді випадків накопичено багатий матеріал для вирішення цих завдань. Досить вказати на роботи у галузі психології науки. Проте інтеграція результатів теоретичних пошуків, розсипаних з різних монографіям, підручникам, посібникам, які видаються Росії і там, досі була проведена. У зв'язку з цим значною мірою не склалися теоретичні підстави для звернення галузей, наукових шкіл, різних течій психології до самих себе, своїх власних підстав. По суті теоретична психологія, протиставлена ​​практичної психології, тим щонайменше із нею органічно пов'язана. Вона дозволяє відокремлювати те, що відповідає вимогам наукової обґрунтованості від спекуляцій, що не мають відношення до науки. У російській психології останніх усе це представляється особливо важливим. Теоретична психологія повинна формувати суворе ставлення до змісту всіх галузей психології, визначаючи їх місце з урахуванням використання пояснювальних принципів, представленості в них базисних, метапсихологічних та інших категорій, шляхів вирішення ключових наукових проблем. Щоб перейти від вивчення та розгляду основ теоретичної психології до побудови її системи, необхідно виявити системоутворюючий принцип. У недавньому минулому це питання вирішилося б із більшою "легкістю". Подібним принципом було б оголошено філософію марксизму-ленінізму, хоча це й не просунуло б вирішення проблеми. Справа, очевидно, не в тому, що в цій ролі не міг виступити, наприклад, історичний матеріалізм, колись панівна ідеологія, а в тому, що системотворчий принцип теоретичної психології взагалі не може бути цілком і повністю вилучений з інших філософських вчень. Його необхідно знайти в самій тканині психологічного знання, особливо її самосвідомості та самоздійснення. Це, безперечно, завдання, яке мають вирішити теоретики психології. Частина I ПРОЛЕГОМЕНИ ДО ТЕОРЕТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ Глава 1. Психологічне пізнання як діяльність Наука - особлива форма знання Одним з головних напрямів роботи людського духу є виробництво знання, що має особливу цінність і силу, а саме - наукове. До його об'єктів належать також психічні форми життя. Уявлення про них стали складатися з тих пір, як людина, щоб вижити, орієнтувався в поведінці інших людей, узгоджуючи з ними своє власне. З розвитком культури життєвий психологічний досвід своєрідно переломлювався у творах міфології (релігії) та мистецтва. На дуже високому рівні організації суспільства, поряд з цими творами, виникає відмінний від них спосіб мисленнєвої реконструкції зримої дійсності. Ним і з'явилася наука. Її переваги, що змінили образ планети, задані її інтелектуальним апаратом, найскладніша "оптика" якого, що визначає особливе бачення світу, у тому числі психічного, століттями створювалася і шліфувалася багатьма поколіннями шукачів істини про природу речей. Теорія та емпірія Наукове знання прийнято ділити на теоретичне та емпіричне. Слово "теорія" - грецького походження, означає систематично викладене узагальнення, що дозволяє пояснювати та передбачати явища. Узагальнення співвідноситься з зданими досвіду, або (знову ж таки по-грецьки) емпірії, тобто спостережень і експериментів, що вимагають прямого контакту з об'єктами, що вивчаються. Зриме завдяки теорії "розумовими очима" здатне дати правильну картину дійсності, тоді як емпіричні свідчення органів чуття - ілюзорну. Про це говорить вічно повчальний приклад обертання Землі навколо Сонця. У своєму відомому вірші "Рух", описуючи суперечку софіста Зенона, що заперечував рух, з кініком Діогеном, А.С. Пушкін зайняв бік першого. Руху немає, сказав мудрець брадатий. Другий замовк і став перед ним ходити. Сильніше не міг би заперечити; Хвалили всі відповідь хитромудру. Але, панове, кумедний випадок цей Інший приклад на згадку мені наводить: Адже кожен день перед нами сонце ходить, Але правий впертий Галілей. Зенон у своїй відомій апорії "Стадія" поставив проблему про протиріччя між даними безпосереднього спостереження (самоочевидним фактом руху) і теоретичною проблемою, що виникає (перш ніж пройти стадію - міра довжини, - потрібно пройти її половину, але насамперед - половину половини і т.п. д.), тобто неможливо торкнутися нескінченної кількості точок простору в кінцевий час. Спростовуючи цю апорію мовчки (не бажаючи навіть міркувати) простим рухом, Діоген ігнорував Зенонов парадокс за його логічному вирішенні. Пушкін ж, виступивши за Зенона, підкреслив велике перевагу теорії нагадуванням про " впертому Галілеї " , завдяки якому за видимою картиною світу відкрилася реальна, істинна. У той же час ця справжня картина, що суперечить тому, що говорить чуттєвий досвід, була створена, виходячи з його показань, оскільки використовувалися спостереження переміщень сонця з небосхилу. Тут виступає ще одна вирішальна ознака наукового знання – його опосередкованість. Воно будується за допомогою властивих науці інтелектуальних операцій, структур та методів. Це цілком відноситься і до наукових уявлень про психіку. На перший погляд ні про що суб'єкт не має таких достовірних відомостей, як про факти свого душевного життя. (Адже "чужа душа - потемки".) Причому такої думки дотримувалися і деякі вчені, які вважали, що психологію відрізняє від інших дисциплін суб'єктивний метод, або інтроспекція, особливий "внутрішній зір", що дозволяє людині виділити елементи, яких утворюється структура свідомості. Проте прогрес психології показав, що коли ця наука має справу з явищами свідомості, достовірне знання про них досягається завдяки об'єктивному методу. Саме він дає можливість непрямим, опосередкованим шляхом перетворити стани, що випробовуються індивідом, із суб'єктивних феноменів у факти науки. Самі по собі свідчення самоспостереження, або, інакше кажучи, самозвіти особистості про свої відчуття, переживання тощо, - це "сирий" матеріал, який тільки завдяки його обробці апаратом науки стає її емпірією. Цим науковий факт відрізняється від життєвого. Сила теоретичної абстракції та узагальнень раціонально обдуманої емпірії відкриває закономірний причинний зв'язок явищ. Для наук про фізичний світ це всім очевидно. Опора на вивчені ними закони цього світу дозволяє передбачати майбутні явища, наприклад, нерукотворні сонячні затемнення і ефекти ядерних вибухів, що контролюються людьми. Звичайно, психології за своїми теоретичними досягненнями та практикою зміни життя далеко до фізики. Психологічні явища незмірно перевершують фізичні за складністю та складністю пізнання. Великий фізик Ейнштейн, знайомлячись із дослідами великого психолога Піаже, зауважив, що вивчення фізичних проблем – це дитяча гра порівняно із загадками дитячої гри. Проте і про дитячу гру як особливу форму людської поведінки, відмінну від ігор тварин (у свою чергу цікавого феномену), психологія знає відтепер чимало. Вивчаючи її, вона відкрила ряд факторів та механізмів, що стосуються закономірностей інтелектуального та морального розвитку особистості, мотивів її рольових реакцій, динаміки соціального сприйняття та ін. Просте, всім зрозуміле слово "гра" - це крихітна вершина гігантського айсберга душевного життя, пов'язаного з глибинними соціальними процесами, історією культури, "випромінюваннями" таємничої людської природи. Виникли різні теорії гри, що пояснюють за допомогою методів наукового спостереження та експерименту її різноманітні прояви. Від теорії та емпірії простяглися нитки до практики, насамперед педагогічної (але не тільки до неї). Від предметного знання до діяльності Наука - і знання, і з його виробництва. Знання оцінюється щодо його об'єкта. Діяльність - за вкладом у запас знань. Тут маємо три змінні: реальність, її образ і механізм його породження. Реальність - це об'єкт, який через діяльність (за дослідницькою програмою) перетворюється на предмет знання. Предмет відображається у наукових текстах. Відповідно і мова цих текстів предметна. У психології він передає доступними йому засобами (використовуючи свій історично сформований "словник") інформацію про психічну реальність. Вона існує сама по собі незалежно від ступеня та характеру її реконструкції у наукових теоріях та фактах. Однак лише завдяки цим теоріям і фактам, переданим предметною мовою, вона видає свої таємниці. Людський розум розгадує їх не тільки через властиву йому дослідницьку мотивацію (допитливість), а й виходячи з прямих запитів соціальної практики. Ця практика в її різних формах (чи навчання, виховання, лікування, організація праці та ін.) виявляє інтерес до науки лише остільки, оскільки вона здатна повідомити відмінні від життєвого досвіду відомості про психічну організацію людини, закони її розвитку та зміни, методи діагностики індивідуальних відмінностей між людьми і т. д. Такі відомості можуть бути сприйняті практиками від учених лише в тому випадку, якщо передані предметною мовою. Адже саме його терміни вказують на реалії психічного життя, з якими має справу практика. Але спрямована до цих реалій наука передає, як ми вже зазначали, знання про них, що накопичуються, у своїх особливих теоретико-експериментальних формах. Дистанція від них до спраглих їх використовувати практики може бути дуже велика. Так, у минулому столітті піонери експериментального аналізу психічних явищ Е. Вебер і Г. Фехнер, вивчаючи безвідносно до будь-яких питань практики відносини між фактами свідомості (відчуттями) та зовнішніми стимулами, ввели в наукову психологію формулу , згідно з якою інтенсивність відчуття прямо пропорційна логарифму сили подразника. Формула була виведена в лабораторних дослідах, зафіксувавши загальну закономірність, але, звичайно, ніхто в ті часи не міг передбачити значущість цих висновків для практики. Минуло кілька десятиліть, закон Вебера-Фехнера викладався у всіх підручниках. Його сприймали як якусь суто теоретичну константу, яка довела, що таблиця логарифмів докладно до діяльності людської душі. У сучасній ситуації встановлене цим законом відношення між психічним і фізичним стало поняттям широко використовується там, де потрібно точно визначити, яка чутливість сенсорної системи (органу почуттів), її здатність розрізняти сигнали. Адже від цього може залежати не тільки ефективність дій організму, але саме його існування. Інший основоположник сучасної психології Г. Гельмгольц своїми відкриттями механізму побудови зорового образу створив теоретико-експериментальний стовбур багатьох відгалужень практичної роботи, зокрема, в галузі медицини. До багатьох сфер практики (насамперед пов'язаної з розвитком дитячого мислення) торкалися шляхи від концепцій Виготського, Піаже та інших дослідників інтелектуальних структур. Автори цих концепцій екстрагували предметний зміст психологічних знань, вивчаючи людину, її поведінку та свідомість. Але і в тих випадках, коли об'єктом служила психіка інших живих істот (роботи Е. Торндайка, І.П. Павлова, В. Келера та інших), знання, отриманого в дослідах над ними, передували ті оретичні схеми, випробування яких у вірність психічної дійсності збагатило предмет психологічної науки. Воно стосувалося факторів модифікації поведінки, набуття організмом нових форм активності. На збагаченому предметному " полі " науки швидко зійшли паростки для практики (конструювання програм навчання та інших.). У всіх цих випадках, чи йдеться про теорію, експеримент або практику, наука виступає в її предметному вимірі, проекцією якого є предметна мова. Саме його термінами описуються розбіжності між дослідниками, цінність їхнього вкладу тощо. І це природно, оскільки, співвіднесено з реальністю, вони обговорюють питання про те, чи обґрунтована теорія, чи точна формула, чи факт достовірний. Істотні розбіжності, наприклад, були між Сєченовим і Вундтом, Торндайком і Келером, Виготським і Піаже, але у всіх ситуаціях їхня думка прямувала на певний предметний зміст. Не можна пояснити, чому вони розходилися, не знаючи попередньо, з приводу чого вони розходилися (хоча, як ми побачимо, цього недостатньо, щоб пояснити сенс протистоянь між лідерами різних шкіл та напрямків), інакше кажучи, який фраг мент психічної реальності вони з об'єкта вивчення перетворили на предмет психології. Вундт, наприклад, направив експериментальну роботу на відокремлення вихідних "елементів свідомості", які розуміються їм як щось безпосередньо випробовуване. Сєченов ж відносив до предметного змісту психології не "елементи свідомості", а "елементи думки", під якими розумілися поєднання різних структур, де психічні образи пов'язані з руховою активністю організму. Торндайк описував поведінку як сліпий відбір реакцій, випадково виявилися вдалими, тоді як Келер демонстрував залежність адаптивного поведінки від розуміння організмом змістовної структури ситуації. Піаже вивчав егоцентричну (не адресовану іншим людям) мова дитини, бачачи у ній відбиток "мрії і логіки сновидіння", а Виготський експериментально довів, що це мова здатна виконувати функцію організації дій дитини відповідно до "логіки дійсності". Кожен із дослідників перетворював певний пласт явищ на предмет наукового знання, що включає як опис фактів, так і їх пояснення. І те й інше (і емпіричне опис, та її теоретичне пояснення) представляють предметне " поле " . Саме до нього відносяться такі, наприклад, явища, як рухова активність ока, що оббігає контури предметів, зіставляє їх між собою і тим самим виробляє операцію порівняння (І.М. Сєченов), безладні рухи кішок і нижчих видів мавп в експериментальному (проблемному) ящику, з якого тваринам вдається вибратися тільки після безлічі невдалих спроб (Е. Торндайк), осмислені, цілеспрямовані реакції вищих видів мавп, здатних виконувати складні експериментальні завдання, наприклад побудувати піраміду, щоб дістати приманку, що високо висить. (В. Келер), усні міркування дітей віч-на-віч із собою (Ж. Піаже), збільшення у дитини кількості таких міркувань, коли він відчуває труднощі у своїй діяльності (Л.С. Виготський). Ці феномени не можна розглядати як "фотографування" за допомогою апарату науки окремих епізодів невичерпного різноманіття психічної реальності. Вони з'явилися свого роду моделями, на яких пояснювалися механізми людської свідомості та поведінки - його регуляції, мотивації, навчання та ін. феномени (сеченівська рефлекторна теорія психічного, торндайковська теорія "проб, помилок та випадкового успіху", келе-рівська теорія "інсайту", піажевська теорія дитячого егоцентризму, що долається в процесі соціалізації свідомості, теорія мислення та мови Виготського). Ці теорії віддалені від діяльності, що призвела до їх побудови, оскільки вони покликані пояснювати не цю діяльність, а незалежний від неї зв'язок явищ, реальний фактичний стан речей. Науковий висновок, факт, гіпотеза співвідносяться з об'єктивними ситуаціями, що існують незалежно від пізнавальних зусиль людини, її інтелектуального екіпірування, способів його діяльності – теоретичної та експериментальної. Тим часом об'єктивні та достовірні результати досягаються суб'єктами, діяльність яких сповнена уподобань та суб'єктивних переваг. Так, експеримент, у якому справедливо бачать могутнє знаряддя розуміння природи речей, може будуватися виходячи з гіпотез, що мають тимчасову цінність. Відомо, наприклад, що впровадження експерименту в психологію зіграло вирішальну роль у її перетворенні за образом точних наук. Тим часом, жодна з гіпотез, що надихали творців експериментальної психології - Вебера, Фехнера, Вундта, - не витримала випробування часом. З взаємодії ненадійних компонентів народжуються надійні результати типу закону Вебера-Фехнера - першого справжнього психологічного закону, який отримав математичний вираз. Фехнер виходив речей, що матеріальне і духовне представляють " темну " і " світлу " боку світобудови (включаючи космос), між якими має бути суворе математичне співвідношення. Вебер помилкового вважав, що різна чутливість різних ділянок шкірної поверхні пояснюється її розділеністю на "кола", кожен з яких забезпечений одним нервовим закінченням. Вундт висував цілу низку виявилися хибними гіпотез - починаючи від припущення про "первинні елементи" свідомості і закінчуючи вченням про апперцепцію як локалізованої в лобових частках особливу психічну силу, зсередини керуючої як внутрішньою, так і зовнішньою поведінкою. За знанням, яке відтворює об'єкт адекватно критеріям науки, прихована особлива форма діяльності суб'єкта (індивідуального та колективного). Звертаючись до неї, ми опиняємось віч-на-віч з іншою реальністю. Не з психічним життям, осяганої засобами науки, і з життям самої науки, має свої власні особливі " виміри " і закони, розуміння і пояснення яких слід перейти з предметного мови (у вказаному сенсі) іншою мовою. Оскільки тепер перед нами наука виступає не як особлива форма знання, а як особлива система діяльності, назвемо цю мову (на відміну від предметної) діяльнісною. Перш ніж перейти до розгляду цієї системи, зазначимо, що термін "діяльність" вживається у різних ідейно-філософських контекстах. Тому з ним можуть поєднуватися найрізноманітніші погляди - від феноменологічних та екзистенціалістських до біхевіористських та інформаційних "моделей людини". Особливу обережність, вступаючи в область психології, слід виявляти щодо терміна "діяльність". Тут прийнято говорити і про діяльність як гарматну взаємодію організму з середовищем, і про аналітико-синтетичну діяльність думки, і про діяльність пам'яті, і про діяльність "малої групи" і т. д. У науковій діяльності, оскільки вона реалізується конкретно ? індивідами, що розрізняються за мотивацією, когнітивним стилем, особливостями характеру і т. д., звичайно, є психічний компонент. Але глибокою помилкою було б редукувати її до цього компонента, пояснити її в термінах, якими оперує, говорячи про діяльність психологія. Вона міркує про неї, як випливає зі сказаного, предметною мовою. Тут же потрібний поворот в інший вимір. Пояснимо простою аналогією з процесом сприйняття. Завдяки діям ока і руки конструюється образ зовнішнього предмета. Він описується в адекватних йому поняттях про форму, величину, колір, положення в просторі і т. п. Але з цих даних, що стосуються зовнішнього предмета, неможливо отримати відомості про влаштування та роботу органів чуття, що дали інформацію про нього. Хоча, звичайно, без співвіднесеності з цією інформацією неможливо пояснити анатомію та фізіологію цих органів. До "анатомії" та "фізіології" апарату, що конструює знання про предметний світ (включаючи такий предмет, як психіка), і слід звернутися, переходячи від науки як предметного знання до науки як діяльності. Наукова діяльність у системі трьох координат Будь-яка діяльність суб'єктна. Водночас вона завжди регулюється складною системою соціально-когнітивних запитів, еталонів, норм, ідеалів. Тут з'являється одна з головних колізій наукової творчості. З одного боку, тільки завдяки інтелектуально-мотиваційній енергії людини науки здобувається ще невідома інформація про Природу, яка ще не увійшла в одну з оболонок цієї Природи (ноосферу). "Наукова думка сама по собі не існує. Вона створюється людською живою особистістю, є її прояв. У світі реально існують лише особи, які створюють і висловлюють наукову думку, виявляють наукову творчість - духовну енергію. Ними створені невагомі цінності - наукова думка і наукове відкриття - надалі змінюють хід процесів біосфери, що оточує нас природи. З іншого боку, політ творчої думки можливий лише у соціальній атмосфері та під дією об'єктивної динаміки ідей, яка не залежить від індивідуальної волі та особистого таланту. Тому теоретико-психологічний аналіз науки як діяльності (на відміну від обговорення теорій та емпіричних результатів, у яких "погашено" все, що їх породило) завжди має справу з інтеграцією трьох змінних: соціальної, когнітивної та особистісно-психологічної . Кожна з них нарізно здавна стала предметом обговорення у різних спробах описати та пояснити своєрідність наукової праці. Відповідно, різні аспекти цієї праці інтерпретувалися незалежно один від одного в поняттях таких дисциплін, як соціологія, логіка та психологія. Однак будучи включені в особливу систему, якою є наука, ці поняття набувають іншого змісту. Історик М. Грмек виступив зі "Словом на захист визволення історії наукових відкриттів та міфів". Серед цих міфів він виділив три: 1. Міф про суворо логічну природу наукової міркування. Цей міф втілений у поданні, що зводить наукове дослідження до практичного додатку правил і категорій класичної логіки, тоді як насправді воно неможливе без творчого елемента, невловимого цими правилами. 2. Міф про суворо ірраціональне походження відкриття. Він утвердився в психології у різних "поясненнях" відкриття інтуїцією чи генієм дослідника. 3. Міф про соціологічні чинники відкриття. В даному випадку мається на увазі так званий екстерналізм - концепція, яка ігнорує власні закономірності розвитку науки і намагається встановити прямий зв'язок між суспільною ситуацією творчості вченого та результатами його досліджень. Ці міфи мають спільне джерело: "дисоціацію" єдиної тріади, що утворюється трьома координатами набуття знання, про які вже було сказано вище. Щоб подолати дисоціацію, необхідно відтворити адекватну реальність цілісну та об'ємну картину розвитку науки як діяльності. Це, у свою чергу, вимагає такого перетворення традиційних уявлень про різні аспекти наукової творчості, що дозволить просунутися у напрямку шуканого синтезу. Марні надії на те, що вдасться пояснити, як будується в творчій лабораторії вченого нове знання, якщо вирішувати це завдання, поєднуючи три здавна задані традицією напрямки. Адже кожне з них "проривало" власну колію, шліфуючи свій апарат понять та методів. Причому на інших об'єктах, ніж діяльність людини науки. Тут спочатку потрібний інший підхід. Соціальна вимір Соціальна атмосфера, в якій творить учений, має кілька шарів. Найвищий їх - це взаємозв'язку науки і суспільства на різні історичні епохи. Але й сама наука, як відомо, є особливою підсистемою в соціокультурному розвитку людства. Своєрідність цієї підсистеми, у межах якої діють люди науки, своєю чергою, стало предметом соціологічного вивчення. Одним із лідерів цього напряму виступив американський соціолог Роберт Мертон, який виділив систему норм, що згуртовують тих, хто зайнятий дослідницькою працею, в особливу спільноту, відмінну від інших людських установ. (Система була названа етосом науки.) Об'єктом аналізу виявився соціологічний "зріз" науки. Проте, тим самим, у новому світлі виступила також ієрархія ціннісних орієнтації кожної конкретної особистості і, відповідно, мотивів її дій, переживань та інших психологічних детермінантів творчості. Відносини між індивідом і суспільством, що посилає свої економічні, політичні, ідеологічні та інші запити науці, виступили як опосередковані особою соціальною структурою - "республікою вчених", якою правлять власні, властиві тільки їй норми. Одна з них вимагає виробляти знання, що неодмінно здобуло б визнання як відмінне від відомого запасу уявлень про об'єкт, тобто мічене знаком новизни. Над вченим неминуче тяжіє "заборона на повтор". Таким є соціальне призначення його справи. Суспільний інтерес зосереджений на результаті, в якому "погашено" все, що його породило. Однак при високій новизні цього результату інтерес здатна викликати особистість творця і багато з нею пов'язане, хоча б воно і не мало прямого відношення до його внеску у фонд знань. Про це свідчить популярність біографічних портретів людей науки і навіть їх автобіографічних записок, куди занесено багато відомостей про умови та своєрідність наукової діяльності та її психологічних "відсвітів". Серед них виділяються мотиви, що надають дослідницькому пошуку особливу енергію та зосередженість на розв'язуваній задачі, в ім'я якої "забуваєш увесь світ", а також такі психічні стани, як натхнення, осяяння, "спалах генія". Відкриття нового в природі речей переживається особистістю як цінність, яка перевершує будь-які інші. Звідси й претензії на авторство. Можливо, перший унікальний прецедент пов'язаний із науковим відкриттям, яке легенда приписує одному з давньогрецьких мудреців Фалесу, який передбачив сонячне затемнення. Тирану, який побажав винагородити його за відкриття, Фалес відповів: "Для мене було б достатньою нагородою, якби ти не став приписувати собі, коли станеш передавати іншим те, чого від мене навчився, а сказав би, що автором цього відкриття є скоріше я, ніж будь-хто інший». Визнання того, що наукова істина була відкрита його власним розумом і що пам'ять про авторство повинна дійти до інших, Фа-лес поставив вище будь-яких матеріальних благ. . Вона відноситься до тих аспектів поведінки особистості, що позначаються терміном "мотивація". У даному випадку йдеться про дослідницьку поведінку. Пізнання нікому раніше невідомого виявляється для вченого найвищою цінністю і нагородою, що дає найбільше задоволення, Але тут же з'ясовується, що це не лише особисте переживання успіху. Для нього значуще, щоб про досягнутий ним результат був сповіщений соціальний світ, визнавши його пріоритет, інакше кажучи - перевага над іншими, але не в економіці, політиці, спорті, так би мовити, справах земних, а в особливій сфері, у сфері інтелекту , духовних цінностей Великою перевагою цих цінностей є прилучення до того, що зберігається безвідносно до індивідуального існування, від якого відкрита істина не залежить. Тим самим особиста думка, що її пізнала, також мітиться знаком вічності. У цьому вся епізоді проявляється своєрідність психології вченого. Спори про пріоритет пронизують всю історію науки. Індивідуально-особистісне та соціально-духовне у психології вченого надовго пов'язані. Так було в давнину. Така справа і в сучасній науці. Спори про пріоритет мають різні аспекти. Але "випадок Фалеса" відкриває те обличчя науки, над яким не владний час. Своєрідність цього "випадку" у тому, що він висвічує у мотивах творчості людини науки особливий глибинний шар. У ньому відбито претензію на особисте безсмертя, яке досягається завдяки відзначеному його власним ім'ям вкладу у світ нетлінних істин. Цей давній епізод ілюструє початкову соціальність особистісного "параметра" науки як системи діяльності. Він торкається питання сприйняття наукового відкриття у плані ставлення до нього суспільного середовища - макросоціуму. Але історичний досвід свідчить, що соціальність науки як діяльності виступає не тільки при зверненні до питання сприйняття знання, але і до питання про його виробництво. Якщо знову звернутися до давніх часів, то фактор колективності виробництва знань вже тоді отримав концентроване вираження у діяльності дослідницьких груп, які прийнято називати школами. Багато психологічних проблем, як ми побачимо, відкривалися і розроблялися саме в цих школах, які стали центрами не лише навчання, а й творчості. Наукова творчість та спілкування нероздільні, змінювався від однієї епохи до іншої лише тип їхньої інтеграції. Проте завжди спілкування виступало невід'ємною координатою науки як форми діяльності. Сократ не залишив не одного рядка, але він створив "мислильню" - школу спільного мислення, культивуючи мистецтво майевтики ("повивального мистецтва") як процес народження в діалозі чіткого та ясного знання. Ми не втомлюємося дивуватися багатству ідей Аристотеля, забуваючи, що їм зібрано та узагальнено створене багатьма дослідниками, які працювали за його програмами. Інші форми зв'язку пізнання і спілкування утвердилися в середньовіччі, коли домінували публічні диспути, що йшли жорстким ритуалом (його відлуння звучать у процедурах захисту дисертацій). Їм на зміну прийшов невимушений дружній діалог для людей науки в епоху Відродження. У новий час із революцією у природознавстві виникають і перші неформальні об'єднання вчених, створені на противагу офіційній університетській науці. Нарешті, у ХІХ столітті виникає лабораторія як центр досліджень та осередок наукової школи. "Сейсмографи" історії науки Нового часу фіксують "вибухи" наукової творчості в невеликих, міцно спаяних групах вчених. Енергією цих груп були народжені такі радикально змінили загальний устрій наукового мислення напрями, як квантова механіка, молекулярна біологія, кібернетика. Ряд поворотних пунктів у прогресі психології визначила діяльність наукових шкіл, лідерами яких були В. Вундт, І.П. Павлов, 3. Фрейд, К. Левін, Ж. Піаже, Л.С. Виготський та інших. Між самими лідерами та його послідовниками йшли дискусії, які служили каталізаторами наукової творчості, змінювали вигляд психологічної науки. Вони виконували особливу функцію у долях науки як форми діяльності, представляючи її комунікативний "вимір". Це, як і особистісне "вимірювання", невід'ємне від предмета спілкування - тих проблем, гіпотез, теоретичних схем та відкриттів, щодо яких воно виникає і розпалюється. Предмет науки, як зазначалося, будується у вигляді спеціальних інтелектуальних дій та операцій. Вони, як і норми спілкування, формуються історично в тиглі дослідницької практики і подібно до всіх інших соціальних норм задані об'єктивно, індивідуальний суб'єкт "привласнює" їх, занурюючись у цю практику. Все різноманіття предметного змісту науки у процесі діяльності певним чином структурується відповідно до правил, які є інваріантними, загальнозначущими по відношенню до цього змісту. Ці правила прийнято вважати обов'язковими для освіти понять, переходу від однієї думки до іншої, отримання узагальнюючого висновку. Наука, що вивчає ці правила, форми та засоби думки, необхідні для її ефективної роботи, отримала ім'я логіки. Відповідно і той параметр дослідницької праці, в якому представлено раціональне знання, слід назвати логічним (на відміну від особистісно-психологічного та соціального). Однак логіка обіймає будь-які способи формалізації породжень розумової активності, на які об'єкти вона не була спрямована і хоч би якими їх конструювала. Стосовно ж науки як діяльності її логіко-пізнавальний аспект має свої особливі характеристики. Вони обумовлені природою її предмета, для побудови якого потрібні свої категорії та пояснювальні принципи. Враховуючи їхній історичний характер, звертаючись до науки з метою її аналізу як системи діяльності, назвемо третю координату цієї системи - поряд із соціальною та особистісною - предметно-логічною. Логіка розвитку науки Термін "логіка", як відомо, є багатозначним. Але хоч би розходилися погляди на логічні підстави пізнання, під ними незмінно маю на увазі загальні форми мислення на відміну його змістовних показників. Як писав Л.С. Виготський, " є відомий органічний зростання логічної структури (курсив мій. - М.Я.) знання. Зовнішні чинники штовхають психологію шляхом її розвитку і що неспроможні скасувати у ній її вікову роботу, ні перескочити на вік вперед " . Говорячи про "органічне зростання", Виготський, звичайно, мав на увазі не біологічний, а історичний тип розвитку, однак подібний до біологічного в тому сенсі, що розвиток відбувається об'єктивно, за власними законами, коли "змінити послідовність етапів не можна". Предметно-історичний підхід до інтелектуальних структур являє собою напрямок логічного аналізу, який має бути відмежований від інших напрямків також і термінологічно. Умовимося називати його логікою розвитку науки, розуміючи під нею (як і в інших логіках) і властивості пізнання власними силами, та їх теоретичну реконструкцію, подібно до того, як під терміном "граматика" мається на увазі і лад мови, і вчення про нього. Основні блоки дослідницького апарату психології змінювали свій склад і лад з кожним переходом наукової думки на новий щабель. У цих переходах і виступає логіка розвитку знання як закономірна зміна його фаз. Опинившись у руслі однієї з них, дослідницький розум рухається за властивим їй категоріальним контуром з невідворотністю, подібною до виконання приписів граматики або логіки. Це можна оцінити як ще один голос на користь присвоєння особливостям наукового пошуку імені логіки. На кожній стадії єдино раціональними (логічними) визнаються висновки, що відповідають прийнятій детермінаційній схемі. Для багатьох поколінь до Декарта раціональними вважалися ті міркування живому тілі, у яких вважалося, що є одушевленим, а багатьох поколінь після Декарта - лише міркування про розумові операції, у яких вони виводилися з властивостей свідомості як незримого внутрішнього агента (хоч би й локалізованого у мозку). Для тих, хто розуміє під логікою лише загальні характеристики мислення, що мають силу для будь-яких часів і предметів, сказане дасть привід припустити, що тут до компетенції логіки необачно віднесено зміст мислення, яке, на відміну від його форм, дійсно змінюється, до того ж у масштабах епох, а й у наших очах. Це змушує нагадати, що йдеться про особливу логіку, саме про логіку розвитку науки, яка не може бути іншою, як предметно-історичною, а отже, по-перше, змістовною, по-друге, що має справу зі інтелектуальними, що змінюють один одного. формаціями". Такий підхід не означає змішування формальних аспектів із змістовними, але змушує з нових позицій трактувати проблему форм та структур наукового мислення. Вони повинні бути вилучені зі змісту як його інваріанти. Жодне з приватних (змістовних) положень Декарта, що стосуються діяльності мозку, не тільки не витримало випробування часом, але навіть не було прийнято натуралістами його епохи (ні уявлення про "тварини духів" як частинок вогнеподібної речовини, але ся по "нервових трубках" і роздмухує м'язи, ні уявлення про шишковидной залозі як пункті, де "контачат" тілесна і безтілесна субстанції, ні інші міркування). Але основна детерміністська ідея про машиноподібність роботи мозку стала на сторіччя компасом для дослідників нервової системи. Чи вважати цю ідею формою чи змістом наукового мислення? Вона формальна в сенсі інваріанту, в сенсі "ядерного" компонента безлічі досліджень, що наповнювали її різноманітним змістом від Декарта до Павлова. Вона змістовна, оскільки відноситься до конкретного фрагмента дійсності, який для формально-логічного вивчення мислення жодного інтересу не має. Ця ідея є змістовною формою. Логіка розвитку науки має внутрішні форми, тобто динамічні структури, інваріантні по відношенню до змісту знання, що безперервно змінюється. Ці форми є організаторами та регуляторами роботи думки. Вони визначають зону та напрямок дослідницького пошуку в невичерпній для пізнання дійсності, у тому числі й у безмежному морі психічних явищ. Вони концентрують пошук на певних фрагментах цього світу, дозволяючи їх осмислити за допомогою інтелектуального інструменту, створеного багатовіковим досвідом спілкування з реальністю. У зміні цих форм, у тому закономірному перетворенні і виражена логіка наукового пізнання - спочатку історична за своєю природою. При вивченні цієї логіки, як і при будь-якому іншому дослідженні реальних процесів, ми повинні мати справу з фактами. Але очевидно, що тут перед нами факти зовсім іншого порядку, ніж відкриті спостереженням за предметно-осмисленою реальністю, зокрема психічною. Це реальність оголюється, коли дослідження об'єктів саме стає об'єктом дослідження. Це "мислення про мислення", рефлексія про процеси, за допомогою яких тільки і стає можливим знання про процеси як даності, незалежної від жодної рефлексії. Знання про способи побудови знання, його джерела і межі з давніх-давен займало філософський розум, що виробив систему уявлень про теоретичний і емпіричний рівні розуміння дійсності, про логіку та інтуїцію, гіпотезу та прийоми її перевірки (верифікація, фальсифікація), особливій мові ( і синтаксис) науки і т. д. Звичайно, цей рівень організації мисленнєвої активності, що вивчається філософією, здається порівняно з фізичними, біологічними тощо реаліями менш "відчутним", анітрохи не поступається їм за ступенем реальності. Отже, і щодо його так само правомірне питання фактах (у разі фактами є теорія, гіпотеза, метод, термін наукової мови та інших.), як і щодо фактів про позитивних областей знання. Однак чи не опиняємось ми тоді перед небезпекою відійти в "погану нескінченність", і після побудови теоретичних уявлень з приводу природи наукового пізнання ми повинні зайнятися теорією, що стосується самих цих уявлень, а цю нову "надтеорію" у свою чергу перетворити на предмет рефлексивного аналізу ще більш високого рівня і т. д. Щоб уникнути цього, ми не бачимо іншої можливості, як зануритися в глибини дослідницької практики, в процеси, що відбуваються у світі історії, де і відбувається зародження розування фактів і теорій, гіпотез та відкриттів. Відбулися історичні реалії (у вигляді які змінювали одне одного наукових подій) є фактурою, яка, будучи незалежним від конструктивних здібностей розуму, лише може служити перевірним засобом цих здібностей, ефективності і надійності побудованих завдяки їм теоретичних конструктів. Наївно було б вважати, що саме собою звернення до історичного процесу може бути безумовним, що існують факти історії, які кажуть "самі за себе", безвідносно до теоретичної орієнтації суб'єкта пізнання. Будь-який конкретний факт зводиться у ступінь наукового факту в строгому значенні слова (а не тільки залишається на рівні вихідного матеріалу для нього) лише після того, як стає відповіддю на заздалегідь задане (теоретичне) питання. Будь-які спостереження за історичним процесом (отже, і за еволюцією наукової думки), подібно до спостережень за процесами і феноменами іншої дійсності, неодмінно регулюються різною мірою усвідомлюваною концептуальною схемою. Від неї залежать рівень та об'ємність реконструкції історичної реальності, можливість її різних інтерпретацій. Чи є в такому випадку опорний пункт, вирушаючи від якого, теоретичне вивчення теорій, що відбулися, набуло б достовірності? Цей пункт слід шукати не поза історичним процесом, а в ньому самому. Перш ніж звернутися, слід виявити питання, які насправді регулювали дослідницьку працю. Стосовно психологічного пізнання ми перш за все стикаємося з зусиллями пояснити, яке місце психічних (душевних) явищ у матеріальному світі, як вони співвідносяться з процесами в організмі, яким чином за допомогою них набуває знання про навколишні речі, від чого залежить позиція людини серед інших людей і т. д. Ці питання постійно задавалися не тільки з однієї загальнолюдської допитливості, але під повсякденним диктатом практики - соціальної, медичної, педагогічної. Простежуючи історію цих питань та незліченні спроби відповідей на них, ми можемо витягти зі всього різноманіття варіантів щось стабільне інваріантне. Це і дає підставу "типологізувати" питання, звести їх до кількох вічних, таких, наприклад, як психофізична проблема (яке місце психічного у матеріальному світі), психофізіологічна проблема (як співвідносяться між собою соматичні - нервові, гуморальні - процеси та процеси на рівні несвідомої та свідомої психіки), психогностическая (від грецьк. "гнозис" - пізнання), що вимагає пояснити характер і механізм залежностей сприйняттів, уявлень, інтелектуальних образів від відтворюваних у цих психічних продуктах реальних властивостей та відношень речей. Щоб раціонально інтерпретувати зазначені співвідношення та залежності, необхідно використовувати певні пояснювальні принципи. Серед них виділяється стрижень наукового мислення - принцип детермінізму, тобто залежності будь-якого явища від факторів, що його виробляють. Детермінізм не ідентичний причини, але включає її як основну ідею. Він набував різних форм, проходив, подібно до інших принципів, ряд стадій у своєму розвитку, проте незмінно зберігав пріоритетну позицію серед усіх регуляторів наукового пізнання. До інших регуляторів відносяться принципи системності та розвитку. Пояснення явища, виходячи з властивостей цілісної, органічної системи, одним із компонентів якої воно служить, характеризує підхід, що позначається як системний. При поясненні явища, виходячи із закономірно перетерплюваних ним трансформацій, опорою є принцип розвитку. Застосування названих принципів до проблем дозволяє накопичувати їх змістовні рішення під заданими цими принципами кутами зору. Так, якщо зупинитися на психофізіологічній проблемі, то її рішення залежали від того, як розумівся характер причинних відносин між душею та тілом, організмом та свідомістю. Змінювався погляд на організм як систему - зазнавали перетворення та уявлення про психічні функції цієї системи. Впроваджувалась ідея розвитку, і висновок про психіку як продукт еволюції тваринного світу ставав загальноприйнятим. Така ж картина спостерігається і в змінах, які зазнала розробка психогностичної проблеми. Уявлення про де-термінаційну залежність впливів зовнішніх імпульсів на пристрої, що сприймають їх, визначало трактування механізму породження психічних продуктів та їх пізнавальної цінності. Погляд на ці продукти як елементи або цілісності був обумовлений тим, чи вони мислилися системно. Оскільки серед цих продуктів були феномени різного ступеня складності (наприклад, відчуття чи інтелектуальні конструкти), запровадження принципу розвитку спрямовувало на пояснення походження одних із інших. Аналогічна роль пояснювальних принципів та інших проблемних ситуаціях, наприклад, коли досліджується, як психічні процеси (відчуття, думки, емоції, потягу) регулюють поведінка індивіда у світі і який вплив своєю чергою надає саме це поведінка з їхньої динаміку. Залежність психіки від соціальних закономірностей створює ще одну проблему - психосоціальну (у свою чергу, що розпадається на питання, пов'язані з поведінкою індивіда в малих групах і по відношенню до найближчого соціального середовища, і на питання, що стосуються взаємодії особистості з історично розвивається світом культури). Звичайно, і стосовно цих тем успішність їх розробки залежить від складу тих пояснювальних принципів, якими оперує дослідник, - детермінізму, системності, розвитку. У плані побудови реальної дії істотно відрізняються, наприклад, підходи, що представляють цю дію за типом механічної детермінації (за типом рефлексу як автоматичного зчеплення доцентрової і відцентрової напівдуг), що вважають його ізольованою одиницею, що ігнорує рівні його побудови, і підходи, згідно з якими психічна регуляція дії будується на зворотних зв'язках, передбачає розгляд його як компонент цілісної структури і вважає його таким, що перебудовується від однієї стадії до іншої. Природно, що не менш важливо і те, яких пояснювальних принципів ми дотримуємося і в психосоціальній проблемі: чи вважаємо детермінацію психосоціальних відносин людини якісно відмінною від соціальної поведінки тварин, чи індивіда розглядається в цілісній соціальній спільності або вважаємо цю спільність похідної від інтересів та мотивацій індивіда, чи враховуємо динаміку та системну організацію цих спільностей у плані їх рівняго розвитку, а не лише системної взаємодії. У процесі вирішення проблем на основі пояснювальних принципів здобувається знання про психічну реальність, що відповідає критеріям науковості. Воно набуває різних форм: фактів, гіпотез, теорій, емпіричних узагальнень, моделей та інших. Цей рівень знання позначимо як теоретико-эмпирический. Рефлексія щодо цього рівня є постійним заняттям дослідника, що перевіряє гіпотези та факти шляхом варіювання експериментів, зіставлення одних даних з іншими, побудови теоретичних та математичних моделей, дискусій та інших форм комунікацій. Вивчаючи, наприклад, процеси пам'яті (умови успішного запам'ятовування), механізми вироблення навички, поведінку оператора в стресових ситуаціях, дитину - в ігрових тощо, психолог не замислюється про схеми логіки розвитку науки, хоча в дійсності вони незримо правлять його думкою. Та й дивно, якби було інакше, якби він замість того, щоб ставити конкретні питання, що стосуються явищ, став розмірковувати про те, що відбувається з його інтелектуальним апаратом при сприйнятті та аналізі цих явищ. У цьому випадку, звичайно, їх дослідження негайно б засмутилося через переключення уваги на зовсім інший предмет, ніж той, з яким пов'язані його професійні інтереси та завдання. Проте за рухом його думки, поглиненою конкретним, спеціальним завданням, стоїть робота особливого інтелектуального апарату, у перетвореннях структур якого представлена ​​логіка розвитку психології. Логіка і психологія наукової творчості Наукове знання, як будь-яке інше, представляється у вигляді роботи думки. Але й ця робота завдяки пошукам древніх філософів стала предметом знання. Тоді й були відкриті та вивчені загальні логічні форми мислення як не залежні від змісту сутності. Аристотель створив силлогістику - теорію, що з'ясовує умови, за яких із низки висловлювань з необхідністю слідує нове. Оскільки виробництво нового раціонального знання є головною метою науки, то здавна виникла надія на створення логіки, здатної забезпечити будь-яку розсудливу людину інтелектуальною "машиною", що полегшує працю з отримання нових результатів. Ця надія надихала великих філософів епохи наукової революції XVII століття Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Лейбніца. Їх ріднило прагнення трактувати логіку як компас, що виводить на шлях відкриттів та винаходів. Для Бекона такою була індукція. Її апологетом в XIX столітті став Джон Стюарт Мілль, книга якого "Логіка" користувалася на той час великою популярністю серед натуралістів. Цінність схем індуктивної логіки бачили в їхній здатності передбачати результат нових дослідів на основі узагальнення колишніх. Індукція (від лат. inductio - наведення) вважалася потужним інструментом природних наук, що переможно йшли, що отримали саме з цієї причини назву індуктивних. Незабаром віра в індукцію почала згасати. Ті, хто справив революційні зрушення в природознавстві, працювали не за настановами Бекона і Мілля, що рекомендували збирати приватні дані досвіду для того, щоб вони навели на загальну закономірність. Після теорії відносності та квантової механіки думка про те, що індукція є знаряддям відкриттів, остаточно відкидається. Вирішальну роль тепер відводять гіпотетико-дедуктивному методу, за яким вчений висуває гіпотезу (неважливо, куди вона черпається) і виводить із неї положення, доступні контролю в експерименті. З цього було зроблено висновок щодо завдань логіки: вона повинна займатися перевіркою теорій з точки зору їх несуперечності, а також того, чи підтверджує. досвід їх передбачення. Колись філософи працювали над тим, щоб на противагу середньовічній схоластиці, що застосовувала апарат логіки для обґрунтування релігійних догматів, перетворити цей апарат на систему розпоряджень, як відкривати закони природи. Коли стало очевидно, що подібний план нездійсненний, що виникнення новаторських ідей і, отже, прогрес науки забезпечують якісь інші здібності мислення, зміцнилася версія, згідно з якою ці здібності не мають відношення до логіки. Завдання останньої стали вбачати не в тому, щоб забезпечити виробництво нового знання, а в тому, щоб визначити критерії науковості для вже набутого. Логіку відкриття було відкинуто. На зміну їй прийшла логіка обґрунтування, заняття якої стали головними для спрямування, відомого як "логічний позитивізм". Лінію цього напряму продовжив видатний сучасний філософ К. Поппер. Одна з його головних книг називається Логіка наукового відкриття. Назва може ввести в оману, якщо читач очікує побачити у цій книзі правила для розуму, який шукає нове знання. Сам автор зазначає, що немає такої речі, як логічний метод отримання нових ідей чи як логічна реконструкція цього процесу, що кожне відкриття містить " ірраціональний елемент " чи " творчу інтуїцію " . Винахід теорії подібний до народження музичної теми. В обох випадках логічний аналіз нічого пояснити не може. Стосовно теорії його можна використовувати лише з метою її перевірки – підтвердження чи спростування. Але діагноз ставиться щодо готової, вже побудованої теоретичної конструкції, про походження якої логіка судити не береться. Це справа іншої дисципліни – емпіричної психології. Розмірковуючи про розвиток свідомості у світі, у космосі, у Всесвіті, В.І. Вернадський відносив це поняття до категорії тих же природних сил, як життя та всі інші сили, що діють на планеті. Він розраховував, що шляхом звернення до історичних реліктів у вигляді наукових відкриттів, зроблених незалежно різними людьми в різних історичних умовах, вдасться перевірити, чи справді інтимна та особистісна робота думки конкретних індивідів відбувається за незалежними від цієї індивідуальної думки об'єктивним законом, які, як і будь-які закони науки, відзначають повторюваність, регулярність. Питання про незалежні відкриття було поставлено через кілька десятиліть після Вернадського в соціології науки. У роботі Відборна і Томаса "Чи є відкриття неминучими: замітка про соціальну еволюцію" наводиться близько ста п'ятдесяти важливих наукових ідей, висунутих незалежно один від одного різними дослідниками. Інший соціо-. Лог - Роберт Мертон, підрахувавши двісті шістдесят чотири таких випадки, зазначив, що уявлення Огборна і Томаса про так званих "незалежних відкриттях" неоригінально, що подібна думка задовго до них висувалась рядом авторів, список яких він наводить, тому їх висновок про повторюваність інновацій відноситься до розряду "незалежних відкриттів". У наведеному Мерто-ном списку немає Вернадського, який доклав чимало зусиль, щоб, зіставивши наукові результати, здобуті незалежно один від одного вченими різних епох і культур, обґрунтувати свою тезу про закони розвитку науки, що діють, подібно до інших природних законів, незалежно від активності окремих умов. Так, на кожному кроці історик зустрічається з новаторськими ідеями і винаходами, які були забуті, але згодом знову створені умами, що нічого не знали про них, у різних країнах і культурах, що виключає будь-яку можливість запозичення. Вивчення подібного роду явищ змушує нас "глибоко проникати у вивчення психології наукового шукання, - писав Вернадський. - Воно відкриває нам як би лабораторію наукового мислення. Виявляється, що не випадково робиться те чи інше відкриття, так, а не інакше. че будується якийсь прилад чи машина. Кожен прилад і кожне узагальнення є закономірним створенням людського розуму. Якщо незалежність народження одних і тих же наукових ідей у ​​різних, не пов'язаних між собою регіонах і суспільствах вважалася Вернадським незаперечним аргументом на користь його тези про те, що робота думки відбувається за об'єктивними законами, які виробляють свої ефекти з регулярністю, Що стосується геологічних і біологічних процесів, то факти, що беззаперечно говорять про передчасні відкриття (про осіб, як говорив Вернадський, які зробили відкриття до їх справжнього визнання наукою), вводять в аналіз природи наукової думки слідом за логічним (що стосується законів пізнання) два інші параметри: особистісний та соціальний. Особистісний - оскільки "передчасність відкриття" говорила про те, що воно було прозрінням окремої особистості, перш ніж було асимільовано спільнотою. Соціальний - оскільки лише внаслідок такої асиміляції воно стає "ферментом" еволюції ноосфери. Дослідницький пошук відноситься до розряду явищ, що позначаються в психології як "поведінка, спрямована на вирішення проблеми". Одні психологи вважали, що рішення досягається шляхом "проб, помилок і випадкового успіху", інші - миттєвою перебудовою "поля сприйняття" (так званий інсайт), треті - несподіваним здогадом у вигляді "ага-переживання" (що знайшов ре шення вигукує: "Ага!"), четверті - прихованою роботою підсвідомості (особливо у сні), п'яті - "бічним зором" (здатністю помітити важливу реалію, що вислизає від тих, хто зосереджений на предметі, що зазвичай знаходиться в центрі загальної уваги) і т.д. д. Велику популярність набувало уявлення про інтуїцію як особливий акт, що випромінюється з надр психіки суб'єкта. На користь цієї думки говорили самозвіти вчених, що містять свідоцтва про несподівані розриви в рутинному зв'язку ідей, про осяяння, що дарують нове бачення предмета (починаючи від знаменитого вигуку "Евріка!" Архімеда). Чи вказують, однак, подібні психологічні дані на генезу та організацію процесу відкриття? Логічний підхід має важливі переваги, що кореняться у загальності його постулатів і висновків, у їхній відкритості для раціонального вивчення та перевірки. Психологія ж, не маючи з приводу протікання розумового процесу, що веде до відкриття, надійних опорних пунктів, застрягла на уявленнях про інтуїцію, або "осяяння". Пояснювальна сила цих уявлень є нікчемною, оскільки жодної перспективи для причинного пояснення відкриття, а тим самим і фактів виникнення нового знання вони не намічають. Якщо прийняти рисуемую психологією картину подій, які у " полі " свідомості чи " схованках " підсвідомості перед тим, як вчений сповістить світ своєї гіпотезі чи концепції, виникає парадокс. Ця гіпотеза або концепція може бути прийнята тільки за її відповідності канонам логіки, тобто лише в тому випадку, якщо вона витримає випробування перед суворими раціональними аргументами. Але "виготовленою" вона виявляється засобами, що не мають відношення до логіки: інтуїтивними "прозріннями", "інсайтами", "ага-переживаннями" тощо. Інакше кажучи, раціональне виникає як результат дії позараціональних сил. Головна справа науки - відкриття детермінантів та законів. Але виходить, що її люди вершать свою справу, не підкоряючись доступним до раціонального розуміння законів. Такий висновок випливає з аналізу розглянутої нами ситуації, що стосується співвідношення логіки та психології, незадоволеність якої наростає через не тільки загальні філософські міркування, а й гостру потребу в тому, щоб зробити більш ефективною наукову працю, яка стала масовою професією. Необхідно розкрити глибинні предметно-логічні структури наукового мислення та способи їх перетворення, що вислизають від формальної логіки, яка не є ні предметною, ні історичною. Разом з тим природа наукового відкриття не оголить своїх таємниць, якщо обмежитися його логічним аспектом, залишаючи поза увагою два інших - соціальний та психологічний, які у свою чергу мають бути переосмислені як інтегральні компоненти цілісної системи. Спілкування – координата науки як діяльності Перехід до пояснення науки як діяльності вимагає подивитися на неї не лише з погляду предметно-логічного характеру її когнітивних структур. Справа в тому, що вони діють у мисленні лише тоді, коли "обслуговують" проблемні ситуації, що виникають у науковій спільноті. Зародження і зміна ідей як процес, у поступовій динаміці якого простежується власна історіологічна закономірність, відбувається над сфері " чистої " думки, а соціально-історичному " полі " . Його силові лінії визначають творчість кожного дослідника, хоч би яким самобутнім він не був. Добре відомо, що й самі вчені, принаймні багато хто з них, пов'язували власні досягнення з успіхами інших. Такий геній, як Ньютон, називав себе карликом, який бачив далі за інших тому, що він стояв на плечах гігантів, зокрема – і насамперед – Декарта. Декарт міг би своєю чергою послатися на Галілея, Галілей на Кеплера і Коперника тощо. буд. Але подібні посилання не розкривають соціальної сутності наукової діяльності. Вони лише підкреслюється момент наступності у кумуляції знання завдяки творчості окремих геніїв. Вони являють собою як би окремі вершини, виступають як окремі обрані особи вищого рангу (зазвичай передбачається, що їм притаманний особливий психологічний профіль), покликані передавати один одному історичну естафету. Їх виділяється із загального соціально-інтелектуального середовища, в якому вони склалися і поза яким не змогли б придбати репутацію генія, пояснюється при подібній думці винятково властивими їм індивідуально-особистісними якостями. Хибна при такому розумінні не сама по собі думка про те, що здібності до наукової творчості розподілені за індивідами нерівномірно. Хибно інше - уявлення про здібності, як про те, що не має інших підстав, крім замкнутої в собі психічної сфери особистості. Як суб'єкт наукової діяльності особистість набуває характеристик, що спонукають ранжувати її як виділяється із загального масиву осіб, зайнятих наукою, завдяки тому, що в ній з найбільшою ефективністю схрещується і концентрується те, що розпорошено в усьому співтоваристві вчених . Звідки бути грозі, питав А.А. Потебня, якщо в атмосфері не було б електричних зарядів? Говорячи про соціальну обумовленість життя науки, слід розрізняти кілька аспектів. Особливості суспільного розвитку в конкретну епоху переломлюються крізь призму діяльності наукового співтовариства (особливого соціуму), що має свої норми та зразки. У ньому когнітивне невіддільне від комунікативного, пізнання – від спілкування. Коли йдеться не тільки про подібне обдумування термінів (без чого обмін ідей неможливий), але про їх перетворення (бо саме воно відбувається в науковому дослідженні як формі творчості), спілкування виконує особливу функцію. Воно стає креативним. Спілкування вчених не вичерпується простим обміном інформацією. Ілюструючи важливі переваги обміну ідеями в порівнянні з обміном товарами, Бернард Шоу писав: "Якщо у вас яблуко і у мене яблуко і ми обмінюємося ними, то залишаємося при своїх - у кожного по яблуку. Але якщо у кожного з нас за однією ідеєю і ми передаємо їх один одному, то ситуація змінюється, кожен відразу стає багатшим, а саме - володарем двох ідей". Ця наочна картина переваг інтелектуального спілкування не враховує головної цінності спілкування у науці як творчому процесі, у якому виникає "третє яблуко", коли при зіткненні ідей відбувається "спалах генія". Процес пізнання передбачає трансформацію значень. Якщо спілкування виступає як неодмінний фактор пізнання, то інформація, що виникла в науковому спілкуванні, не може інтерпретуватися тільки як продукт зусиль індивідуального розуму. Вона породжується перетином ліній думки, що йдуть з багатьох джерел. Говорячи про виробництво знання, ми досі основний акцент робили на його категоріальний регулятор

М. Г.Ярошеєський - гол. 2, 3, 4, 10; В. А. Петровський - гол. 6; А. В.

Брушліпський - гол. 13

Частина I ВСТУП

ПСИХОЛОГІЮ

Рецензенти:

доктор психологічних наук, академік РАТ В. С. Мухіна;

доктор психологічних наук, академік РАТ В. В. Рубцов

Петровський А.В., Ярошевський М.Г.

П 30 Психологія: Підручник для студ. пед. навчань, закладів. -

2-ге вид., стереотип. - М: Видавничий центр;

Вища школа, 200 i. – 512 с.

ISBN 5-7695-0465-Х (Ізд. центр)

ISBN 5-06-004170-0 (Вища школа)

Цей підручник є продовженням циклу підручників для

вузів, що вийшли за редакцією А. В. Петровського, -

(1970, 1976, 1977, 1986) та (1995, 1996, 1997),

удостоєних у 1997 р. премії Уряду Російської Федерації у

галузі освіти.

У книзі розкриваються предмет, методи, історичний шлях.

видуально-психологічні особливості особистості.

УДК 159.9(075.8)

ISBN 5-7695-0465-Х

ISBN 5-06-004170-0

з Петровський А.В., Ярошевський М.Г., 1998 з

Видавничий центр, 1998

Глава 1 ПРЕДМЕТ І

^ МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

У XX столітті були створені наукові засади розробки

найважливіших проблем психології. В даний час психологія

визначила свій особливий предмет вивчення, свої специфічні

завдання, свої методи дослідження; нею займаються цілі

психологічні інститути, лабораторії, у навчальних закладах

готують кадри психологів, видаються особливі журнали.

Систематично збираються міжнародні психологічні

конгреси, психологи об'єднуються в наукові асоціації та

товариства. Значення психології як однієї з найважливіших наук про

людині нині усвідомлюється повсюдно.

^ ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ

Кожна конкретна наука відрізняється від інших наук осо-

бенностями свого предмета. Так, геологія відрізняється від гео-

дезії тим, що, маючи предметом дослідження Землю, перша з

них вивчає її склад, будову та історію, а друга - її розміри

та форму. З'ясування специфічних особливостей явищ,

вивчених психологією, представляє значно більшу

складність. Розуміння цих явищ багато в чому залежить від мі-

погляду, якого дотримуються люди, які стикаються з

необхідністю осягнути психологічну науку.

Труднощі полягає перш за все в тому, що явища, зу-

чаемие психологією, здавна виділялися людським розумом і

відмежовувались від інших проявів життя як особливі. В

насправді, цілком очевидно, що моє сприйняття пі-

шущей машинки - це щось зовсім особливе і відмінне від

самої пишучої машинки, реального предмета, що стоїть

переді мною на столі; моє бажання піти на лижах – це

щось інше проти реальним лижним походом; моє

спогад про зустріч Нового року - це щось відрізняє

те, що реально відбувалося напередодні Нового року, і

т.п. Так поступово склалися уявлення про різні

розрядах явищ, які стали називати психічними

(психічними функціями, властивостями, процесами, стан-

нями і т.д.). Їх особливий характер бачили у приналежності до

внутрішньому світу людини, який відрізняється від того, що че-

ловека оточує, і відносили до галузі душевного життя, про-

тивопостачається реальним подіям і фактам. Ці явища

групувалися під назвами,

та ін, разом утворюючи

те, що називається психікою, психічним, внутрішнім світом

людини, її душевним життям тощо. Психіка укладає в

собі внутрішню картину світу, невід'ємну від тіла людини

і являє собою сукупний результат функціо-

нування його організму, насамперед центральної нервової

системи, вона забезпечує можливість існування та

розвитку людини у світі.

Хоча безпосередньо люди, які спостерігали інших людей

повсякденному спілкуванні, мали справу з різними фактами

поведінки (діями, вчинками, трудовими операціями

та ін), однак потреби практичної взаємодії

змушували їх розрізняти приховані за зовнішньою поведінкою

психічні процеси За вчинком завжди вбачалися

наміри, мотиви, якими керувалася людина,

реакцією те чи інше подія - особливості характеру.

Тому задовго до того, як психічні процеси, властивості,

стани стали предметом наукового аналізу, накопичувалося

життєве психологічне знання людей одне про одного. Воно

закріплювалося, передаючись від покоління до покоління,

мові, у народній творчості, у витворах мистецтва. Його

вбирали, наприклад, прислів'я та приказки:
побачити, чим десять разів почути> (про переваги глядач-

ного сприйняття та запам'ятовування перед слуховим);
друга натура> (про роль звичок, що зміцнилися, які можуть

конкурувати із вродженими формами поведінки) тощо.

Життєві психологічні відомості, почерпнуті з-

ственного та особистого досвіду, утворюють донаукові психо-

логічні знання. Вони можуть бути досить широкими,

можуть до певної міри сприяти орієнтуванню в

поведінці оточуючих людей, можуть бути у певних

межах правильними та відповідними дійсності.

Проте загалом такі знання позбавлені систематичності,

глибини, доказовості і тому не можуть стати

міцною основою для серйозної роботи з людьми (педагоги-

ної, лікувальної, організаційної тощо), що потребує науково-

них, тобто. об'єктивних та достовірних знань про психіку людини

століття, що дозволяють прогнозувати його поведінку в тих чи

інших очікуваних обставин.

Що ж є предметом наукового вивчення в психоло-

ії? Це насамперед конкретні факти психічного життя,

характеризуються якісно та кількісно. Так, досліджуючи

процес сприйняття людиною навколишніх предметів,

психологія встановила, що образ предмета зберігає відно-

постійність і за умов, що змінюються, сприй-

ня. Наприклад, сторінка, на якій надруковано ці рядки,

буде сприйматися як біла і на яскравому сонячному

світла, і в напівтемряві, і при електричному освітленні, хоча

фізична характеристика променів, що відкидаються папером

при такій різній освітленості, буде різною. В данному

випадку перед нами якісна характеристика психоло-

факту. Прикладом кількісної характеристики

психологічного факту може послужити швидкість реакції

даної людини на подразник, що впливає (якщо

випробуваному пропонують у відповідь на спалах лампочки на-

натискати на кнопку якнайшвидше, то в одного швидкість реакції

може бути 200 мілісекунд, а й у іншого - 150, тобто. зна-

більш швидка). Індивідуальні відмінності швидкості

реакції, що спостерігаються в експерименті, є психологи-

ними фактами, що встановлюються в науковому дослідженні

ні. Вони дозволяють кількісно характеризувати деякі

особливості психіки різних випробуваних.

Однак наукова психологія не може обмежитися опі-

сонням психологічного факту, яким би цікавим він не був

був. Наукове пізнання з необхідністю вимагає переходу від

описи явищ до пояснення. Останнє передбачає

розкриття законів, яким підпорядковуються ці явища.

Тому предметом вивчення в психології разом із психоло-

ними фактами стають психологічні закони. Так,

виникнення деяких психологічних фактів спостереження

ється з необхідністю щоразу, коли для цього є

відповідні умови, тобто. закономірно. Закономірний

характер має, наприклад, наведений вище факт віднос-

постійності сприйняття, при цьому постійністю

має не тільки сприйняття кольору, але і сприйняття вели-

чини та форми предмета. Спеціальні дослідження показу-

чи, що сталість сприйняття не дано людині спочатку,

від народження. Воно формується поступово, за суворими законами.

нам. Якби не було сталості сприйняття, людина не

зміг би орієнтуватися у зовнішньому середовищі - за найменшого

зміні його положення щодо навколишніх предметів

відбувалося б радикальна зміна картини видимого

світу, предмети сприймалися б спотворено.

Як можна визначити предмет психології? Якими б

складними шляхами не просувалась протягом століть

психологічна думка, освоюючи свій предмет, хоч би як

мінялися і збагачувалися знання про нього, якими б термінами

ми його не позначали (душа, свідомість, психіка, діяльність

і т.д.), можна виділити ознаки, які характеризують соб-

ственно предмет психології, який відрізняє її від інших наук.

Предметом психології є закономірні зв'язки суб'-

екта з природним і соціокультурним світом, відображені в

системі чуттєвих та розумових образів цього світу, моти-

вів, що спонукають діяти, а також у самих діях,

переживаннях свого ставлення до інших людей і самого себе,

властивості особистості як ядра цієї системи.

Біологічно обумовлені її компоненти є і в

тварин (чуттєві образи середовища, мотивація поведінки,

як інстинктивного, так і набутого в процесі при-

до неї). Проте психічна організація людини

якісно відмінна від цих біологічних форм. З-

ціокультурний спосіб життя породжує у людини свідомість. В

міжособистісних контактах, опосередкованих мовою та спів-

місцевою діяльністю, індивід, в інших

людей, набуває здатності пізнавати самого себе як

суб'єкта психічного життя, заздалегідь ставити цілі, переду-

які вчинки його, судити про внутрішній план свого по-

ведення. Не всі компоненти цього плану перекладаються мовою

свідомості. Але й вони, утворюючи сферу несвідомого, служать

предметом психології, яка виявляє характер відпо-

дії дійсних спонукань, потягів, орієнтації особистості

ності сформованим у неї уявленням про них. Як усвідомлено-

ні, так і неусвідомлювані психічні акти реалізуються

за допомогою нейрогуморальних механізмів, але протікають не

з фізіологічних, а з власне психологічних законів

нам. Історичний досвід каже, що знання про предметну

галузі психології складалося і розширювалося завдяки

зв'язку цієї науки з іншими науками - природними, соціально-

ними, технічними.

Особливе місце серед галузей психології займає теоре-

тична психологія. Предметом теоретичної психології

принципи, ключові проблеми, які вирішувалися протягом

історичного шляху розвитку психологічної науки

ПСИХОЛОГІЇ

у системі наук

Сучасна психологія перебуває в стику низки наук. Вона

займає проміжне становище між громадськими

науками, з одного боку, природними - з іншого,

технічними – з третьою. Близькість її до цих наук, навіть

наявність галузей, що розробляються спільно з

деякими з них, жодною мірою не позбавляє її

самостійності. У всіх своїх галузях психологія

зберігає свій предмет дослідження, свої теоретичні

принципи, шляхи вивчення цього предмета. що ж

стосується багатогранності психологічних проблем,

значимих як психології, але й суміжних із нею

наук, це пояснюється лише тим, що у центрі уваги психологів

завжди залишається людина - головна дійова особа світового

прогресу. Усі науки та галузі знань мають сенс та значення

тільки у зв'язку з тим, що вони служать людині, озброюють її,

творяться ним, виникають і розвиваються як людська теорія

та практика. Весь розвиток психологічних знань

мислиться як максимальне розширення зв'язків психології з

суміжними науками за збереження нею самостійного

предмет дослідження.

Психологія та

науково-техні-

XX століття характеризується винятковим за своїм

масштабу розвитком виробництва, нових видів техніки,

ний прогрес засобів зв'язку, широким використанням

електроніки, автоматики, освоєнням нових видів транспорту,

працюючих на надзвукових швидкостях і т.д. Все це

пред'являє великі вимоги до психіки людини,

що має справу із сучасною технікою.

У промисловості, на транспорті, у військовій справі

більше значення набуває облік так званого психо-

логічного чинника, тобто. можливостей, укладених у псі-

хічних пізнавальних процесах - сприйнятті, пам'яті,

мисленні, у властивостях особистості - особливостях характеру,

темпераменту, швидкості реакції тощо. Так, в умовах нервово-

психічної напруженості, викликаної необхідністю

приймати відповідальні рішення у мінімально короткі

терміни (ситуації, багато в чому типові для сучасної понад-

звукової авіації, для роботи диспетчерів-операторів круп-

них енергосистем і т.п.), виявляється надзвичайно сущ-

наявність деяких якостей особистості, що дозволяють

здійснювати діяльність без особливих помилок та зривів. Від-

Сутність цих якостей веде до аварій.

Вивчення психологічних можливостей людини у зв'язку з

вимогами, що пред'являються йому складними видами трудової

діяльності, що характеризує важливу роль сучасної

психології. Інженерна психологія, що займається рішенням

проблеми (питання взаємодії людини

століття і техніки), як і психологія праці взагалі, найтіснішим

чином стикається з багатьма розділами техніки.

На подальший розвиток психології значний вплив

надає комп'ютерна революція. Ряд функцій, вважавши-

шихся унікальним надбанням людської свідомості (функ-

ції накопичення та переробки інформації, управління та

контролю), можуть виконувати тепер електронні пристрої.

Використання теоретико-інформаційних понять та моде-

лей сприяло впровадженню в психологію нових логіко-

математичні методи. Водночас окремі дослідження-

ті, захоплені успіхами кібернетики, стали трактувати че-