"Дні Турбіних" - п'єса М.А. Булгакова. У матеріалах письменника збереглося свідчення, що 19 січня 1925 р. він «почав накидати» п'єсу за мотивами роману «Біла гвардія», який на той час друкувався журналом «Росія». Ці перші нариси Булгаков робив з власного почину, тобто. до того, як у квітні 1925 року він отримує від Художнього театру пропозицію написати драму на основі роману. Перша редакція п'єси була завершена у вересні цього року і називалася, як і роман, «Біла гвардія». У січні 1926 р. Булгаков закінчує другу редакцію; у серпні-вересні того ж року створюється третя, що стала остаточною. Ця редакція виникла у процесі репетицій, коли авторський текст зазнавав численних виправлень. За спогадами П.А. Маркова, завлита МХАТа, репліки п'єси доповідали «принаймні 15 осіб». Назва п'єси, аналогічна роману, було відхилено з ідеологічних міркувань. Остаточна назва була обрана з багатьох варіантів, що обговорювалися під час постановки: «Білий грудень», «1918», «Взятие місто», «Білий буран», «Сім'я Турбіних».
Прем'єра вистави, здійсненої режисером І.Я. Судаковим під керівництвом К.С. Станіславського, що відбулася 5 жовтня 1926 р. Першими виконавцями основних ролей були Н.П. Хмєлєв, В.В. Соколова, Б.Г. Добронравов, М.І. Прудкін, М.М. Яншин та інші. Перше видання п'єси з'явилося у Німеччині — у перекладі німецька мова(1927). У Радянському Союзі «Дні Турбіних» вперше було опубліковано лише 1955 року.
Ранні драматургічні досліди письменника належать до 1920-1921 років, коли він, живучи у Владикавказі, написав кілька п'єс для місцевого театру. Проте саме у «Днях Турбіних» відбулося народження Булгакова-драматурга. Воно відбувалося в процесі роботи над п'єсою, у міру того, як громіздке інсценування роману, що майже буквально слідувало за фабулою першоджерела, перетворювалася на оригінальний драматургічний твір.
У ході створення п'єси «Дні Турбіних» Булгаков зазнавав подвійного тиску: з боку Головреперткому, який вбачав до п'єси «суцільну апологію білогвардійщини», і з боку мхатовців, які прагнули зробити п'єсу в їх поняттях більш сценічною і наблизити її до близької театрової есте. В результаті оригінальний авторський текст покривався сторонніми нашаруваннями. Досі залишається відкритим питання, наскільки органічною для Булгакова була остаточна редакція, що було привнесено до п'єси ззовні, а що стало наслідком внутрішнього спонукання письменника, який опановував естетику драматичного мистецтва.
Роман та п'єсу пов'язують місце та час дії — Київ у «страшний рік після Різдва Христового 1918, від початку ж революції другий». Падіння гетьманського уряду, взяття міста петлюрівцями, настання Червоної Армії складають історичну канву обох творів. На цьому фоні розгортається драма сім'ї Турбіних. Проте сюжет та образи роману у п'єсі зазнали істотних змін. Зникає ліроепічний характер оповіді, а з ним і ліричний герой Булгакова, доктор Турбін, хронікер і спостерігач подій, що розгортаються, багато в чому близький головному персонажу «Записок юного лікаря». У «Днях Турбіних» рефлектуючого інтелігента, який став жертвою обставин, змінює трагічний герой, полковник Турбін, від вирішення якого залежить доля довірених йому офіцерів і юнкерів, змушений зробити вибір, скоріше моральний, ніж політичний, — герой, загибель якого для автора невідома. Це обличчя чинне, буквально-сценічно та сюжетно. Найдіючіші на війні люди — це військові. Ті, що діють на боці переможених, — найприреченіші. Тому гине полковник Турбін - доктор Турбін вижив.
У художньому світі роману та п'єси центральне місце займає образ сімейного вогнища, будинки Турбіних із кремовими шторами на вікнах. Вихор революційних подій забирає людей, але будинок залишається. Він залишається єдиним місцем, де можна зігрітися від холоду біля кахельної печі, що пишається жаром, де за «кремовими шторами» можна сховатися від натиску подій, що ламають життя і долі. Ця утопія вдома знайде продовження у фіналі роману «Майстер і Маргарита», в образі «вічного притулку», у якому герої Булгакова здобули спокій.
У процесі створення п'єси, від однієї редакції до іншої, з сюжету йшли багато персонажів, з'являлися нові, орієнтовані на традиційні сценічні маски та амплуа: наприклад простака (Ларіосік), шахрая (Щервінський). У третій редакції (порівняно з першою) зменшився шар літературних ремінісценцій та історико-культурних асоціацій; істотно змінилася жанрова та стильова структура твору. Якщо першому варіанті жанр п'єси тяжів до трагіфарсу, то остаточної редакції превалює побутова психологічна драма — «сімейна драма». У п'єсі втрачені деякі важливі особливості поетики Булгакова, пізніше яскраво проявилися в драмі «Біг» (1926-1928 рр.), «вісім снів» якої оповідають про долю білого руху: містичний колорит, примарна атмосфера фантасмагорії і сну від неї часто не відрізняються. У прикордонній ситуації між сном та неспанням існують й інші герої Булгакова (Максудов «Записок покійника», Майстер).
Поступки драматурга, прийоми режисера (репліки: "Народ не з нами. Він проти нас"; Інтернаціонал, що гуркотів у фіналі) не захистили п'єсу і спектакль від нападок "лівої" критики: близько трьохсот лайливих рецензій проти однієї-двох співчутливих, за підрахунками самого Булгакова. А.В. Луначарський, хоч і не перешкоджав постановці, проте п'єсу оцінив як «політично невірну». Газети 1926 р. рясніли заголовками «Булгаков переморгується із залишками білогвардійщини», «Дати відсіч булгаківщині». Автора звинувачували у міщанстві («прагнення затишної випивки»); драматург Кіршон угледів у п'єсі «насмію російського шовініста над українцями». Суворими опонентами п'єси виступили В.Е. Мейєрхольд, А.Я. Таїров, B.В. Маяковський. Останній у комедії «Клоп» (сцена майбутнього) включив ім'я драматурга до словника померлих слів: «богема, бублики, буза, Булгаков», а п'єсі «Баня» згадав якогось «Дядю Турбіних» — натяк на п'єсу «Дядько Ваня», відлуння думки «лівих», що драма Булгакова написана «за чеховським штампом».
Незважаючи на різкі випади критиків, спектакль МХАТ мав оглушливий успіх. Театральна доля п'єси в цілому виявилася щасливою: вже в перший сезон її зіграли більше ста разів, що спектакль, що став легендарним, зберігався в репертуарі до червня 1941 року, витримавши 987 вистав. Сценічне життя п'єси відновилося з постановки Драматичного театру ім. К.С. Станіславського (1954), здійсненої М.М. Яншиним, який грав у мхатовском спектаклі роль Ларіосіка. Цю роль тепер виконував молодий Є.П. Леонів. З 60-х років. «Дні Турбіних» Булгакова стають одним із найрепертуарніших творів російського театру.
Перша, друга і третя події відбуваються взимку 1918 року, четверта дія - на початку 1919 року. Місце дії – місто Київ.
Дія перша
Картина перша
Вечір. Квартира Турбіних. У каміні вогонь, годинник б'є дев'ять разів. Олексій Васильович Турбін, полковник-артилерист 30 років, схилився над паперами, його 18-річний брат Ніколка грає на гітарі та співає: «Гірше чутки щогодини. Петлюра йде на нас! Олексій просить Ніколку не співати «кухарчині пісні».
Електрика раптово гасне, за вікнами з піснею проходить військова частина і лунає далекий гарматний удар. Електрика спалахує знову. Олена Василівна Тальберг, 24-річна сестра Олексія та Миколки, починає серйозно турбуватися за чоловіка, Олексій та Миколка заспокоюють її: «Ти ж знаєш, що лінію на захід охороняють німці. А їде довго, бо стоять на кожній станції. Революційна їзда: година їдеш, дві стоїш».
Лунає дзвінок і входить штабс-капітан артилерії, 38-річний Віктор Вікторович Мишлаєвський, зовсім замерзлий, майже обморожений, у кишені шинелі його пляшка горілки. Мишлаєвський розповідає, що приїхав з-під Червоного Трактиру, усі селяни якого перейшли на бік Петлюри. Сам Мишлаєвський майже дивом потрапив у місто – переклад організували штабні офіцери, яким Мишлаєвський влаштував страшний скандал. Олексій з радістю приймає Мишлаєвського у свою частину, розміщену в Олександрівській гімназії.
Мишлаєвський гріється біля каміна і п'є горілку, Миколка розтирає йому обморожені ноги, Олена готує гарячу ванну. Коли Мишлаєвський йде у ванну, лунає безперервний дзвінок. Входить 21-річний житомирський кузен Турбіних Ларіон Ларіонович Суржанський, Ларіосік, з валізою та вузлом. Ларіосик радісно вітається з присутніми, не помічаючи зовсім, що ніхто його не впізнає попри мамину телеграму у 63 слова. Тільки після того, як Ларіосік уявляється, непорозуміння дозволяється. З'ясовується, що Ларіосік – кузен із Житомира, який приїхав вступати до Київського університету.
Ларіосик - мамин синок, безглуздий, непристосований юнак, «жахливий невдаха», який живе у своєму світі та часі. Він їхав із Житомира 11 днів, по дорозі у нього вкрали вузол з білизною, залишили одні тільки книги та рукописи, вціліла лише сорочка, в яку Ларіосик загорнув зібрання творів Чехова. Олена вирішує поселити кузена у бібліотеці.
Коли Ларіосік йде, лунає дзвінок – прийшов полковник генштабу Володимир Робертович Тальберг, 38-річний чоловік Олени. Олена радісно розповідає про приїзд Мишлаєвського та Ларіосіка. Тальберг незадоволений. Він розповідає про поганий стан справ: місто оточене петлюрівцями, німці залишають гетьмана напризволяще, і ніхто поки що про це не знає, навіть сам гетьман.
Тальберг, особа надто помітна і відома (все-таки помічник військового міністра), збирається бігти до Німеччини. Один, бо жінок німці не беруть. Потяг іде через півтори години, Тальберг начебто радиться з дружиною, але насправді ставить її перед фактом свого відрядження (полковники генштабу не бігають). Тальберг гарно міркує, що їде всього на два місяці, гетьман обов'язково повернеться, і тоді повернеться і він, а Олена тим часом побереже їхні кімнати. Тальберг суворо карає Олені не приймати настирливого залицяльника, особистого ад'ютанта гетьмана, поручика Леоніда Юрійовича Шервінського і не кидати тінь на прізвище Тальберг.
Олена йде збирати валізу чоловікові, а до кімнати заходить Олексій. Тальберг коротко повідомляє про свій від'їзд. Олексій у холодному гніві, він не приймає рукостискання Тальберга. Тальберг повідомляє, що Олексію доведеться відповісти за свої слова, коли... коли Тальберг повернеться. Входить Миколка, він теж засуджує боягузливого та дріб'язкового Тальберга, називає його «щуром». Тальберг їде...
Картина друга
Деякий час потому. Стіл накритий для вечері, Олена сидить за роялем і бере той самий акорд. Раптом заходить Шервінський із величезним букетом і підносить його Олені. Шервінський делікатно доглядає її, каже компліменти.
Олена розповіла Шервінському про від'їзд Тальберга, Шервінський радий звістки, тому що тепер має можливість доглядати відкрито. Шервінський хвалиться тим, як одного разу співав у Жмеринці - у нього чудовий оперний голос:
Входять Олексій Турбін, 29-річний капітан Олександр Броніславович Студзінський, Мишлаєвський, Ларіосік та Миколка. Олена запрошує всіх до столу – це остання вечеря перед виступом дивізіону Олексія Турбіна. Гості дружно їдять, п'ють за здоров'я Олени, розсипають перед нею компліменти. Шервінський розповідає, що з гетьманом все гаразд, і не варто вірити чуткам, що німці залишають його напризволяще.
Усі п'ють за здоров'я Олексія Турбіна. Захмелілий Ларіосик раптом каже: «...кремові штори... за ними відпочиваєш душею... забуваєш про всі жахіття громадянської війни. Адже наші поранені душі так прагнуть спокою...», викликаючи цією заявою дружнє кепкування. Ніколка сідає за рояль і співає патріотичну солдатську пісню, і тут Шервінський оголошує тост на честь гетьмана. Тост не підтримують, Студзинський оголошує, що «тост цей пити не стане та іншим офіцерам не радить». Назріває неприємна ситуація, на тлі якої раптом недоречно виступає Ларіосік із тостом «на честь Олени Василівни та її дружина, який відбув до Берліна». Офіцери вступають у запеклу дискусію щодо гетьмана та його дій, Олексій дуже різко засуджує політику гетьмана.
Ларіосик тим часом сідає за рояль і співає, всі сумбурно підхоплюють. П'яний Мишлаєвський вихоплює маузер і збирається йти стріляти комісарів, його втихомирюють. Шервінський продовжує захищати гетьмана, згадуючи у своїй імператора Миколи Олександровича. Ніколка зауважує, що імператора вбито більшовиками. Шервінський каже, що це вигадка більшовиків і розповідає легендарну історію про Миколу II, який нібито перебуває зараз при дворі німецького імператора Вільгельма. Йому заперечують інші офіцери. Мишлаївський плаче. Він згадує імператора Петра III, Павла I та Олександра I, убитих своїми підданими. Потім Мишлаєвському стає погано, Студзинський, Миколка та Олексій його забирають у ванну.
Шервінський та Олена залишаються одні. Олені неспокійно, вона розповідає Шервінському сон: «Ніби ми всі їхали кораблем в Америку і сидимо в трюмі. І ось шторм... Вода піднімається до ніг... Влазимо на якісь нари. І раптом щури. Такі огидні, такі величезні...»
Шервінський раптом заявляє Олені, що чоловік її не повернеться, і освідчується їй у коханні. Олена не вірить Шервінському, дорікає йому в нахабство, «пригоди» з меццо-сопрано з нафарбованими губами; потім зізнається, що чоловіка не любить і не поважає, а Шервінський дуже подобається. Шервінський благає Олену розлучитися з Тальбергом і вийти за нього. Вони цілуються.
Дія друга
Картина перша
Ніч. Робочий кабінет гетьмана у палаці. У кімнаті стоїть величезний письмовий стіл, телефонні апарати. Двері відчиняються, і лакей Федір впускає Шервінського. Шервінський здивований, що у кабінеті нікого немає, ані чергових, ані ад'ютантів. Федір розповідає йому, що другий особистий ад'ютант гетьмана, князь Новожильцев, «зволили неприємну звістку отримати» по телефону і при цьому «в особі дуже змінилися», а потім «зовсім із палацу вибули», «у цивільному поїхали». Шервінський здивований, розлючений. Він кидається до телефону і викликає Новожільцева, але телефоном голосом самого Новожильцева відповідають, що його немає. Начальника штабу Святошинського полку та його помічників також немає. Шервінський пише записку і просить Федора передати її вестовому, який має отримати у цій записці якийсь скруток.
Входить гетьман усієї України. Він у найбагатшій черкесці, малинових шароварах та чоботях без підборів кавказького типу. Блискучі генеральські погони. Коротко підстрижені сиві вуса, гладко обрита голова, років сорока п'яти.
Гетьман призначив без чверті дванадцять нараду, яку має прибути вище командування російської і німецької армій. Шервінський повідомляє, що ніхто не прибув. Він ламаною українською мовою намагається розповісти гетьманові про негідну поведінку Новожильцева, гетьман зривається на Шервінського. Шервінський, переходячи вже російською мовою, повідомляє, що дзвонили зі штабу і повідомили, що командувач добровольчої армії захворів і відбув з усім штабом у німецькому поїзді до Німеччини. Гетьман уражений. Шервінський повідомляє, що о десятій годині вечора петлюрівські частини прорвали фронт і перша кінна петлюрівська дивізія під командуванням Болботуна пішла у прорив.
Лунає стукіт у двері, входять представники німецького командування: сивий, довголицій генерал фон Шратт і багроволич майор фон Дуст. Гетьман радісно зустрічає їх, розповідає про зраду штабу російського командування та прорив фронту кіннотою Петлюри. Він просить німецьке командування негайно дати війська відбиття банд і «відновлення порядку в Україні, настільки дружньої Німеччини».
Генерали відмовляють гетьманові у допомозі, заявляючи, що вся Україна на боці Петлюри, і тому німецьке командування виводить свої дивізії назад до Німеччини, і пропонують негайну евакуацію гетьмана в тому ж напрямку. Гетьман починає нервуватись і хорохоритися. Він протестує та заявляє, що сам збере армію для захисту Києва. Німці у відповідь натякають, що коли гетьман раптом потрапить у полон, його негайно повісять. Гетьман зламаний.
Дуст стріляє з револьвера в стелю, Шратт ховається у сусідній кімнаті. Дуст, що прибіг на шум, пояснює, що з гетьманом все гаразд, це генерал фон Шратт зачепив штанами револьвер і «помилково потрапив до себе на голову». До кімнати заходить лікар німецької армії з медичною сумкою. Шратт спішно переодягає гетьмана в німецьку уніформу, «ніби ви є я, а я є поранений; ми вас таємно вивеземо із міста».
Лунає дзвінок по польовому телефону, Шервінський повідомляє гетьманові, що два полки сердюків перейшли на бік Петлюри, на оголеній ділянці фронту з'явилася ворожа кіннота. Гетьман просить передати, щоб затримали кінноту бодай на півгодини – він хоче встигнути виїхати. Шервінський звертається до Шратта з проханням взяти його з нареченою до Німеччини. Шратт відмовляє, він повідомляє, що у евакуаційному поїзді немає місць, і там уже є ад'ютант – князь Новожильцев. Тим часом розгублений гетьман переодягнувся німецьким генералом. Лікар наглухо забинтовує йому голову і укладає на ноші. Гетьмана виносять, а Шратт непоміченим виходить через задні двері.
Шервінський зауважує золотий портсигар, який забув гетьман. Трохи похитнувшись, Шервінський ховає портсигар у кишеню. Потім він дзвонить Турбіну і розповідає про зраду гетьмана, перевдягається в цивільне, яке доставив на його прохання вістовий, і зникає.
Картина друга
Вечір. Порожнє, похмуре приміщення. Напис: "Штаб 1-ї кінної дивізії". Штандарт блакитний з жовтим, гасовий ліхтар біля входу. За вікнами зрідка лунає стукіт кінських копит, тихо награє гармоніка.
У штаб залучають дезертира-січовика з закривавленим обличчям. Сотник-петлюрівець, колишній уланський ротмістр Галаньба, холодний, чорний, жорстоко допитує дезертира, який насправді виявляється петлюрівцем з обмороженими ногами, що пробирався в лазарет. Галаньба наказує відвести січовика в лазарет, а після того, як лікар перев'яже йому ноги, привести назад до штабу і дати п'ятнадцять шомполів «щоб він знавши, як без документів бігати зі свого полку».
У штаб наводять людину з кошиком. Це шевець, він працює вдома, а готовий товар відносить до міста, до господарського магазину. Петлюрівці радіють - є чим поживитися, вони розхоплюють чоботи, незважаючи на несміливі заперечення шевця. Болботун заявляє, що шевцеві видадуть розписку, а Галаньба дає шевцеві у вухо. Шавець тікає. У цей час оголошують наступ.
Дія третя
Картина перша
Світанок. Вестибюль Олександрівської гімназії. Рушниці в козлах, ящики, кулемети. Гігантські сходи, портрет Олександра I нагорі. Дивізіон марширує коридорами гімназії, Миколка співає романси на безглуздий мотив солдатської пісні, юнкера оглушливо підхоплюють.
До Мишлаєвського та Студзинського підходить офіцер і каже, що з його взводу вночі втекли п'ять юнкерів. Мишлаєвський відповідає, що Турбін поїхав з'ясовувати обстановку, а потім наказує юнкерам йти до класів «парти ламати, печі топити!» З комірчини з'являється 60-річний наглядач за студентами Максим і каже у жаху, що не можна топити партами, а треба топити дровами; але дров немає, і офіцери відмахуються від нього.
Дуже близько лунають розриви снарядів. Входить Олексій Турбін. Він терміново наказує повернути заставу на Деміївці, а потім звертається до офіцерів та дивізіону: «Оголошую, що наш дивізіон я розпускаю. Боротьба із Петлюрою закінчено. Наказую всім, у тому числі й офіцерам, негайно зняти з себе погони, всі відзнаки та бігти додому».
Мертва тиша вибухає криками: "Арештувати його!", "Що це означає?", "Юнкера, взяти його!", "Юнкера, назад!". Виникає плутанина, офіцери розмахують револьверами, юнкера не розуміють, що відбувається, і відмовляються підкорятися наказу. Мишлаєвський та Студзинський заступаються за Турбіна, який знову бере слово: «Кого ви бажаєте захищати? Сьогодні вночі гетьман, кинувши напризволяще армію, біг, переодягнувшись німецьким офіцером, до Німеччини. Одночасно бігла за тим самим напрямком інша каналія - командувач армією князь Білоруків. Ось ми, нас двісті людей. А двохсоттисячна армія Петлюри на околицях міста! Одним словом, у бій я вас не поведу, тому що в балагані я не беру участі, тим більше, що за цей балаган абсолютно безглуздо заплатіть своєю кров'ю всі ви! Я вам говорю: білому руху в Україні кінець. Йому кінець усюди! Народ не з нами. Він проти нас. І ось я, кадровий офіцер Олексій Турбін, який виніс війну з німцями, я на свою совість і відповідальність приймаю все, попереджаю і, люблячи вас, посилаю додому. Зривайте погони, кидайте гвинтівки та негайно по хатах!».
У залі піднімається страшна метушня, юнкера та офіцери розбігаються. Миколка вдаряє гвинтівкою в ящик із вимикачами та тікає. Світло гасне. Олексій біля печі рве та спалює папери. Входить Максим, Турбін відсилає його додому. У вікна гімназії пробивається заграва, Мишлаєвський з'являється нагорі і кричить, що запалив цейхгауз, зараз ще дві бомби вкотить у сіно - і ходу. Але коли дізнається, що Турбін залишається в гімназії чекати на заставу, вирішує залишитися з ним. Турбін проти, він наказує Мишлаєвському зараз же йти до Олени та охороняти її. Мишлаєвський зникає.
Миколка з'являється нагорі сходів і заявляє, що не піде без Олексія. Олексій вихоплює револьвер, щоб хоч якось змусити Миколку тікати. У цей час з'являються юнкери, що були у заставі. Вони повідомляють, що кіннота Петлюри йде слідом. Олексій наказує їм бігти, а сам лишається, щоб прикривати відхід юнкерів.
Лунає близький розрив, шибки лопаються, Олексій падає. З останніх сил він наказує Ніколці кидати геройство і тікати. Цієї миті в зал вриваються гайдамаки і стріляють у Миколку. Миколка відповзає вгору сходами, кидається з поручнів і зникає.
Гармоніка шумить і гуде, лунає звук труби, прапори пливуть вгору сходами. Приголомшливий марш.
Картина друга
Світанок. Квартира Турбіних. Електрики немає, на ломберному столику горить свічка. У кімнаті Ларіосік та Олена, яка дуже непокоїться за братів, Мишлаєвського, Студзинського та Шервінського. Ларіосік викликається на пошуки, але Олена відмовляє його. Вона сама має намір вийти назустріч братам. Ларіосик говорить про Тальберга, але Олена суворо обриває його: «Імені мого чоловіка більше в будинку не згадуйте. Чуєте?
Лунає стукіт у двері - прийшов Шервінський. Він приніс погані звістки: гетьман і князь Білоруків бігли, Петлюра взяв місто. Шервінський намагається заспокоїти Олену, пояснюючи, що попередив Олексія, і той незабаром прийде.
Знову стукіт у двері - входять Мишлаєвський та Студзинський. Олена кидається до них із запитанням: «А де Альоша та Микола?» Її заспокоюють.
Мишлаєвський починає насміхатися з Шервінського, дорікаючи його в любові до гетьмана. Шервінський лютує. Студзинський намагається припинити сварку. Мишлаєвський пом'якшується, питає: «Що ж він, значить, при тобі ходу дав?». Шервінський відповідає: При мені. Обійняв і подякував за вірну службу. І розплакався... І портсигар золотий подарував, з монограмою».
Мишлаєвський не вірить, натякає на «багату фантазію» Шервінського, той мовчки показує вкрадений портсигар. Усі вражені.
Лунає стукіт у вікно. Студзинський і Мишлаєвський підходять до вікна і, обережно відсунувши штору, визирають і вибігають. За кілька хвилин у кімнату вносять Миколку, у нього розбита голова, кров у чоботі. Ларіосик хоче повідомити Олену, але Мишлаєвський затискає йому рота: «Лєнку, Лєнку треба прибрати куди-небудь ...».
Шервінський вдається з йодом та бинтами, Студзинський бинтує голову Миколки. Раптом Миколка приходить до тями, його відразу запитують: «Де Альошка?», але Миколка у відповідь тільки безладно бурмотить.
У кімнату стрімко входить Олена, і її відразу ж заспокоюють: «Впав він і головою вдарився. Страшного нічого немає. Олена в тривозі допитує Миколку: «Де Олексій?», - Мишлаєвський робить знак Ніколці – «мовчи». Олена в істериці, вона здогадується, що з Олексієм сталося страшне, і дорікає тих, хто залишився живим у бездіяльності. Студзинський хапається за револьвер: «Вона має рацію! Я навкруги винен. Не можна було його кинути! Я старший офіцер, і я свою помилку виправлю!»
Шервінський і Мишлаєвський намагаються розсудити Студзинського, відібрати в нього револьвер. Олена намагається пом'якшити свій докор: «Я від горя сказала. У мене помутніло в голові... Я збожеволіла...» І тут Миколка розплющує очі і підтверджує страшний здогад Олени: «Убили командира». Олена непритомніє.
Дія четверта
Минуло два місяці. Настав хрещенський святвечір 1919 року. Олена та Ларіосік вбирають ялинку. Ларіосик розсипає компліменти перед Оленою, читає їй вірші та зізнається, що закоханий у неї. Олена називає Ларіосіка "страшним поетом" і "зворушливою людиною", просить почитати вірші, по-дружньому цілує його в лоб. А потім зізнається, що давно закохана в одну людину, більше того, у неї з нею роман; і Ларіосік дуже добре знає цю людину... Ларіосік, що зневірився, вирушає за горілкою, щоб «напитися до непритомності», і в дверях стикається з Шервінським. Той у мерзенному капелюсі, подертому пальті та синіх окулярах. Шервінський розповідає новини: «Вітаю вас, Петлюрі кришка! Сьогодні вночі червоні будуть. Олено, ось все скінчилося. Миколка одужує... Тепер починається нове життя. Більше нудитися нам неможливо. Він не приїде. Його відрізали, Олено!». Олена погоджується стати дружиною Шервінського, якщо той зміниться, перестане брехати та хвалитися. Вони вирішують повідомити Тальберга про розлучення телеграмою.
Шервінський зриває зі стіни потре Тальберга і жбурляє його в камін. Вони йдуть до кімнати Олени. Чути рояль, Шервінський співає.
Миколка входить, блідий і слабкий, у чорній шапочці та студентській тужурці, на милицях. Він помічає зірвану раму та лягає на диван. Приходить Ларіосик, він щойно самостійно видобув пляшку горілки, більше того, неушкодженою доніс її до квартири, чим дуже гордий. Ніколка вказує на порожню раму від портрета: «Приголомшлива новина! Олена розходиться із чоловіком. Вона за Шервінського вийде. Ошелешений Ларіосик кидає пляшку, яка розбивається вщент.
Лунає дзвінок, Ларіосик впускає Мишлаєвського та Студзинського, обидва в цивільному. Ті навперебій повідомляють новини: «Червоні розбили Петлюру! Війська Петлюри місто залишають!», «Червоні вже у Слобідці. За півгодини будуть тут».
Студзинський розмірковує: «Найкраще нам прилаштуватися до обозу і піти за Петлюрою в Галичину! А там на Дон, до Денікіна, і боротися з більшовиками». Мишлаєвський не хоче повертатися під командування генералів: «Я воюю за батьківщину з дев'ятсот чотирнадцятого року... А де ця батьківщина, коли кинули мене на ганьбу?! І я знову йди до цих світлостей?! А якщо більшовики мобілізують, то піду, і служитиму. Так! Тому що у Петлюри двісті тисяч, але вони п'яти салом підмазали і дмуть за одного слова «більшовики». Бо за більшовиками мужички хмари. Принаймні знатиму, що я служитиму в російській армії».
«Та яка ж, на біса, російська армія, коли вони Росію закінчили?!» – заперечує Студзинський, – «Була у нас Росія – велика держава!».
"І буде!" - відповідає Мишлаєвський, - «Колишньої не буде, нова буде».
У запалі суперечки вбігає Шервінський і оголошує, що Олена розлучається з Тальбергом і одружується з Шервінським. Усі їх вітають. Раптом двері в передню відчиняються, входить Тальберг у цивільному пальті, з валізою.
Олена просить усіх залишити їх із Тальбергом наодинці. Всі йдуть, причому Ларіосік чомусь навшпиньки. Олена коротко повідомляє Тальбергу, що Олексія вбито, а Миколка - каліка. Тальберг заявляє, що гетьманщина "виявилася дурною опереткою", німці їх обдурили, але в Берліні йому вдалося дістати відрядження на Дон, до генерала Краснова, і ось зараз він приїхав за своєю дружиною. Олена сухо відповідає Тальбергу, що розлучається з ним і виходить заміж за Шервінського. Тальберг намагається влаштувати сцену, але виходить Мишлаєвський і зі словами: Ну? Он!» - б'є Тальберга по обличчю. Тальберг розгублений, він іде у передню і йде...
У кімнату з ялинкою входять усі, Ларіосік гасить світло і запалює на ялинці електричні лампочки, потім приносить гітару та передає її Миколі. Ніколка співає, і всі, окрім Студзинського, підхоплюють приспів: «Так за Раду Народних Комісарів ми гримнемо гучне «Ура! Ура! Ура!».
Усі просять Ларіосіка сказати промову. Ларіосик збентежений, відмовляється, але все ж таки каже: "Ми зустрілися в найважчий і страшніший час, і всі ми пережили дуже багато... і я в тому числі. Мій утлий корабель довго тріпало по хвилях громадянської війни... Поки його не прибило в цю гавань з кремовими шторами, до людей, які мені так сподобалися... Втім, і в них я застав драму... Час повернувся... Ось зник Петлюра... Ми всі знову разом... І навіть більше: ось Олена Василівна, вона теж пережила дуже і дуже багато і заслуговує на щастя, тому що вона чудова жінка».
Лунають далекі гарматні удари. Але це не бій, це салют. На вулиці грають «Інтернаціонал» – йдуть червоні. Усі підходять до вікна.
«Господа» – каже Миколка, – «сьогоднішній вечір – великий пролог до нової історичної п'єси».
«Кому – пролог», – відповідає йому Студзинський, – «а кому – епілог».
Т у р б і н А л е к е й В а с л ь е ч – полковник-артилерист, 30 років.
Т у р б і н Н і к о лай – його брат, 18 років.
Т а л ь е р г О л е л а В а с л ь л е н а – їхня сестра, 24 роки.
Т а л б е р г В л а д і м і р Р о б е р т о в і ч – полковник генштабу, її чоловік, 38 років.
М ы ш л е в с к ий В і к т о р В і к т о р о в і ч – штабс-капітан, артилерист, 38 років.
Ш е р в і н с к ий Л е о н і д Ю р ь е ч – поручик, особистий ад'ютант гетьмана.
С т у д з і н с к і й А л е к с а н д р Б р о н і с л а в о в і ч – капітан, 29 років.
Ларісік – житомирський кузен, 21 рік.
Г е т ма н в с е я У к р а і н.
Б о л о т у н – командир 1-ї кінної петлюрівської дивізії.
Галанба – сотник-петлюрівець, колишній уланський ротмістр.
У р а г а н.
К і р п а т ий.
Фон Шратт – німецький генерал.
Фон Дуст – німецький майор.
У р а ч г е р м а н с к о й а р м і і.
Д е з е р т і р - с е ч о в і к.
Чоловік з кожною.
К а м е р-л а к е й.
Максімум – гімназичний педель, 60 років.
Гайдамак – телефоніст.
П е р в ий о ф і ц е р.
В т о р о й о ф і ц е р.
Третій офіцер.
П е р в ий ю н к е р.
Другий ю н к е р.
Третій ю н к е р.
Юнкера і гайдамакі.
Перша, друга та третя дії відбуваються взимку 1918 року, четверта дія – на початку 1919 року.
Місце дії – місто Київ.
Дія перша
Картина перша
Квартира Турбіних. Вечір. В каміні – вогонь. При відкритті завіси годинник б'є дев'ять разів і ніжно грає менует Боккеріні.
Олексій схилився над паперами.
Ніколка (грає на гітарі та співає).
Гірші чутки щогодини:
Петлюра йде на нас!
Кулемети ми зарядили,
По Петлюрі ми палили,
Кулеметники-чики-чики...
Голубчики-чики...
Виручали ви нас, молодці.
Олексій. Чорт тебе знає, що ти співаєш! Кухаркині пісні. Співай щось порядне.
Ніколка. Навіщо кухаркині? Це я сам написав, Альоша. (Співає.)
Хош ти співай, хоч не співай,
Дибом стане волосся...
Олексій. Це якраз до твого голосу і стосується. Ніколка. Альоша, це ти даремно, їй-богу! У мене є голос, правда, не такий, як у Шервінського, але таки досить пристойний. Драматичний, найвірогідніше – баритон. Оленка, а Оленка! Як, на твою думку, є в мене голос?
Олена (Зі своєї кімнати).У кого? У тебе? Немає жодного.
Ніколка. Це вона засмутилася, тому так і відповідає. А між іншим, Альоша, мені вчитель співу казав: «Ви б, – каже, – Микола Васильович, в опері, по суті, могли співати, якби не революція».
Олексій. Дурень твій учитель співу.
Ніколка. Я так і знав. Повне розлад нервів у турбінському будинку. Вчитель співу – дурень. У мене голосу немає, а вчора ще був і взагалі песимізм. А я за своєю натурою більш схильний до оптимізму. (Торкає струни.)Хоча ти знаєш, Олексо, я сам починаю турбуватися. Дев'ята година вже, а він сказав, що вранці приїде. Чи не сталося чогось із ним?
Олексій. Ти тихіше говори. Зрозумів?
Ніколка. Ось комісія, творець, бути заміжньою сестрою братом.
Олена (Зі своєї кімнати).О котрій годині в їдальні?
Ніколка. Е… дев'ять. Наш годинник попереду, Оленко.
Олена (Зі своєї кімнати).Не складай, будь ласка.
Ніколка. Бач, хвилюється. (Наспівує.)Туманно... Ах, як усе туманно!
Олексій. Не надривай ти мені душу, будь ласка. Співай веселу.
Ніколка (співає).
Здрастуйте, дачниці!
Здрастуйте, дачники!
Зйомки у нас давно почалися...
Гей, пісня моя!.. Кохана!..
Буль-буль-буль, пляшечка
Казенного вина!!.
Безкозирки тонні,
Чоботи фасонні,
То юнкери-гвардійці йдуть...
Електрика раптово гасне. За вікнами з піснею проходить військова частина.
Олексій. Чорт знає, що таке! Щохвилини тухне. Оленка, дай, будь ласка, свічки.
Олена (Зі своєї кімнати).Так Так!..
Олексій. Якась частина пройшла.
Олена, виходячи зі свічкою, дослухається. Далекий гарматний удар.
Ніколка. Як близько. Враження таке, ніби під Святошином стріляють. Цікаво, що там відбувається? Альоша, може, ти пошлеш мене дізнатися, в чому справа в штабі? Я б з'їздив.
Олексій. Звісно, тебе ще не вистачає. Сиди, будь ласка, смирно.
Ніколка. Слухаю, пане полковнику... Я, власне, тому, знаєш, бездіяльність... прикро кілька... Там люди б'ються... Хоч би дивізіон наш був скоріше готовий.
Олексій. Коли мені знадобляться твої поради щодо підготовки дивізіону, я тобі сам скажу. Зрозумів?
Ніколка. Зрозумів. Винен, пане полковнику.
Електрика спалахує.
Олена. Альоша, де ж мій чоловік?
Олексій. Приїде, Оленко.
Олена. Але як же так? Сказав, що приїде вранці, а зараз дев'ята година, і його немає досі. Чи не сталося з ним чого?
Олексій. Оленка, ну, звичайно, цього не може бути. Ти знаєш, що лінію на захід охороняють німці.
Олена. Але чому його досі немає?
Олексій. Ну, мабуть, стоять на кожній станції.
Ніколка. Революційна їзда, Оленка. Година їдеш, дві стоїш.
Ну ось і він, я ж казав! (Біжить відчиняти двері.)Хто там?
Ніколка (Впускає Мишлаєвського в передню).Та це ти, Вітенько?
Ми ш л а е в с к і й. Ну, я, звичайно, щоб мене розчавило! Нікол, бери гвинтівку, будь ласка. Ось, дияволова мати!
Олена. Вікторе, звідки ти?
Ми ш л а е в с к і й. З-під Червоного Трактиру. Обережно вішай, Нікол. У кишені пляшка горілки. Чи не розбий. Дозволь, Лено, ночувати, не дійду додому, зовсім замерз.
Олена. Ах, Боже мій, звісно! Іди скоріше до вогню.
Ідуть до каміна.
Ми ш л а е в с к і й. Ох ох ох...
Олексій. Що ж вони, валянки вам не могли дати, чи що?
Ми ш л а е в с к і й. Валянки! Це такі мерзотники! (Впадає до вогню.)
Олена. Ось що: там ванна зараз топиться, ви його роздягайте якнайшвидше, а я йому білизну приготую. (Виходить).
Ми ш л а е в с к і й. Голубчику, зніми, зніми, зніми...
Ніколка. Тепер, зараз. (Знімає з Мишлаєвського чоботи.)
Ми ш л а е в с к і й. Легше, братику, ох, легше! Горілки б мені випити, горілки.
Олексій. Тепер дам.
Ніколка. Альоша, пальці на ногах поморожені.
Ми ш л а е в с к і й. Пропали пальці до чортової матері, пропали, це ясно.
Олексій. Ну що ти! Відійдуть. Ніколко, розтирай йому ноги горілкою.
Ми ш л а е в с к і й. Так я дозволив ноги горілкою терти. (П'є)Три руки. Боляче!.. Боляче!.. Легше.
Михайло Булгаков
Дні Турбіних
П'єса на чотири дії
Діючі лиця
Т у р б і н А л е к е й В а с л ь е ч – полковник-артилерист, 30 років.
Т у р б і н Н і к о лай – його брат, 18 років.
Т а л ь е р г О л е л а В а с л ь л е н а – їхня сестра, 24 роки.
Т а л б е р г В л а д і м і р Р о б е р т о в і ч – полковник генштабу, її чоловік, 38 років.
М ы ш л е в с к ий В і к т о р В і к т о р о в і ч – штабс-капітан, артилерист, 38 років.
Ш е р в і н с к ий Л е о н і д Ю р ь е ч – поручик, особистий ад'ютант гетьмана.
С т у д з і н с к і й А л е к с а н д р Б р о н і с л а в о в і ч – капітан, 29 років.
Ларісік – житомирський кузен, 21 рік.
Г е т ма н в с е я У к р а і н.
Б о л о т у н – командир 1-ї кінної петлюрівської дивізії.
Галанба – сотник-петлюрівець, колишній уланський ротмістр.
У р а г а н.
К і р п а т ий.
Фон Шратт – німецький генерал.
Фон Дуст – німецький майор.
У р а ч г е р м а н с к о й а р м і і.
Д е з е р т і р - с е ч о в і к.
Чоловік з кожною.
К а м е р-л а к е й.
Максімум – гімназичний педель, 60 років.
Гайдамак – телефоніст.
П е р в ий о ф і ц е р.
В т о р о й о ф і ц е р.
Третій офіцер.
П е р в ий ю н к е р.
Другий ю н к е р.
Третій ю н к е р.
Юнкера і гайдамакі.
Перша, друга та третя дії відбуваються взимку 1918 року, четверта дія – на початку 1919 року.
Місце дії – місто Київ.
Дія перша
Картина перша
Квартира Турбіних. Вечір. В каміні – вогонь. При відкритті завіси годинник б'є дев'ять разів і ніжно грає менует Боккеріні.
Олексій схилився над паперами.
Ніколка (грає на гітарі та співає).
Гірші чутки щогодини:
Петлюра йде на нас!
Кулемети ми зарядили,
По Петлюрі ми палили,
Кулеметники-чики-чики...
Голубчики-чики...
Виручали ви нас, молодці.
Олексій. Чорт тебе знає, що ти співаєш! Кухаркині пісні. Співай щось порядне.
Ніколка. Навіщо кухаркині? Це я сам написав, Альоша. (Співає.)
Хош ти співай, хоч не співай,
У тобі голос не такий!
Є такі голоси...
Дибом стане волосся...
Олексій. Це якраз до твого голосу і стосується. Ніколка. Альоша, це ти даремно, їй-богу! У мене є голос, правда, не такий, як у Шервінського, але таки досить пристойний. Драматичний, найвірогідніше – баритон. Оленка, а Оленка! Як, на твою думку, є в мене голос?
Олена (Зі своєї кімнати).У кого? У тебе? Немає жодного.
Ніколка. Це вона засмутилася, тому так і відповідає. А між іншим, Альоша, мені вчитель співу казав: «Ви б, – каже, – Микола Васильович, в опері, по суті, могли співати, якби не революція».
Олексій. Дурень твій учитель співу.
Ніколка. Я так і знав. Повне розлад нервів у турбінському будинку. Вчитель співу – дурень. У мене голосу немає, а вчора ще був і взагалі песимізм. А я за своєю натурою більш схильний до оптимізму. (Торкає струни.)Хоча ти знаєш, Олексо, я сам починаю турбуватися. Дев'ята година вже, а він сказав, що вранці приїде. Чи не сталося чогось із ним?
Олексій. Ти тихіше говори. Зрозумів?
Ніколка. Ось комісія, творець, бути заміжньою сестрою братом.
Олена (Зі своєї кімнати).О котрій годині в їдальні?
Ніколка. Е… дев'ять. Наш годинник попереду, Оленко.
Олена (Зі своєї кімнати).Не складай, будь ласка.
Ніколка. Бач, хвилюється. (Наспівує.)Туманно... Ах, як усе туманно!
Олексій. Не надривай ти мені душу, будь ласка. Співай веселу.
Ніколка (співає).
Здрастуйте, дачниці!
Здрастуйте, дачники!
Зйомки у нас давно почалися...
Гей, пісня моя!.. Кохана!..
Буль-буль-буль, пляшечка
Казенного вина!!.
Безкозирки тонні,
Чоботи фасонні,
То юнкери-гвардійці йдуть...
Електрика раптово гасне. За вікнами з піснею проходить військова частина.
Олексій. Чорт знає, що таке! Щохвилини тухне. Оленка, дай, будь ласка, свічки.
Олена (Зі своєї кімнати).Так Так!..
Олексій. Якась частина пройшла.
Олена, виходячи зі свічкою, дослухається. Далекий гарматний удар.
Ніколка. Як близько. Враження таке, ніби під Святошином стріляють. Цікаво, що там відбувається? Альоша, може, ти пошлеш мене дізнатися, в чому справа в штабі? Я б з'їздив.
Олексій. Звісно, тебе ще не вистачає. Сиди, будь ласка, смирно.
Ніколка. Слухаю, пане полковнику... Я, власне, тому, знаєш, бездіяльність... прикро кілька... Там люди б'ються... Хоч би дивізіон наш був скоріше готовий.
Олексій. Коли мені знадобляться твої поради щодо підготовки дивізіону, я тобі сам скажу. Зрозумів?
Ніколка. Зрозумів. Винен, пане полковнику.
Електрика спалахує.
Олена. Альоша, де ж мій чоловік?
Олексій. Приїде, Оленко.
Олена. Але як же так? Сказав, що приїде вранці, а зараз дев'ята година, і його немає досі. Чи не сталося з ним чого?
Олексій. Оленка, ну, звичайно, цього не може бути. Ти знаєш, що лінію на захід охороняють німці.
Олена. Але чому його досі немає?
Олексій. Ну, мабуть, стоять на кожній станції.
Ніколка. Революційна їзда, Оленка. Година їдеш, дві стоїш.
Ну ось і він, я ж казав! (Біжить відчиняти двері.)Хто там?
Ніколка (Впускає Мишлаєвського в передню).Та це ти, Вітенько?
Ми ш л а е в с к і й. Ну, я, звичайно, щоб мене розчавило! Нікол, бери гвинтівку, будь ласка. Ось, дияволова мати!
Олена. Вікторе, звідки ти?
Ми ш л а е в с к і й. З-під Червоного Трактиру. Обережно вішай, Нікол. У кишені пляшка горілки. Чи не розбий. Дозволь, Лено, ночувати, не дійду додому, зовсім замерз.
Олена. Ах, Боже мій, звісно! Іди скоріше до вогню.
Ідуть до каміна.
Ми ш л а е в с к і й. Ох ох ох...
Олексій. Що ж вони, валянки вам не могли дати, чи що?
Ми ш л а е в с к і й. Валянки! Це такі мерзотники! (Впадає до вогню.)
Олена. Ось що: там ванна зараз топиться, ви його роздягайте якнайшвидше, а я йому білизну приготую. (Виходить).
Ми ш л а е в с к і й. Голубчику, зніми, зніми, зніми...
Ніколка. Тепер, зараз. (Знімає з Мишлаєвського чоботи.)
Ми ш л а е в с к і й. Легше, братику, ох, легше! Горілки б мені випити, горілки.
"ДНІ ТУРБИНИХ", п'єса. Прем'єра відбулася в МХАТі 5 жовтня 1926 р. У квітні 1929 р. Д. Т. було знято з репертуару, а 16 лютого 1932 р. відновлено і зберігалося на сцені Художнього театру аж до червня 1941 р. Всього в 1926-19 п'єса пройшла 987 разів. За життя Булгакова не друкувалася. Вперше: Булгаков М. Дні Турбіних. Останні дні (А. С. Пушкін). М.: Мистецтво, 1955. У 1934 р. у Бостоні та Нью-Йорку було опубліковано два переклади Д. Т. на англійська мова, виконані Ю. Лайонсом та Ф. Блохом. У 1927 р. в Берліні з'явився зроблений К. Розенбергом переклад німецькою мовою другої редакції Д. Т., що носила в російському оригіналі назву "Біла гвардія" (видання мало подвійну назву: "Дні Турбіних. Біла гвардія"). Д. Т. були написані за мотивами роману "Біла гвардія", і перші дві редакції п'єси мали однакову з ним назву. Роботу над першою редакцією п'єси "Біла гвардія" Булгаков почав у липні 1925 р. Ще 3 квітня 1925 р. він отримав запрошення режисера МХАТа Б. І. Вершилова прийти до театру, де йому запропонували написати п'єсу на основі роману "Біла гвардія". У Булгакова задум подібної п'єси зародився ще в січні 1925 р. Якоюсь мірою цей задум продовжував ідею, здійснену у Владикавказі в ранній його п'єсі "Брати Турбіни" в 1920 р. Тоді автобіографічні герої (Турбіна - дівча , Анфіси Іванівни, у заміжжі – Покровській) було перенесено за часів революції 1905 р. У п'єсі “Біла гвардія”, як й у романі, Булгаков використав власні спогади життя у Києві межі 1918-1919 гг. На початку вересня 1925 р. він читав у присутності Костянтина Сергійовича Станіславського (Алексєєва) (1863-1938) першу редакцію п'єси у театрі. Тут були повторені майже всі сюжетні лініїроману та збережені його основні персонажі. Олексій Турбін ще залишався військовим лікарем, і серед дійових осіббули присутні полковники Малишев та Най-Турс. Ця редакція не задовольнила МХАТ через свою затягнутість і наявність персонажів та епізодів, що дублюють один одного. У наступній редакції, яку Булгаков читав трупі МХАТ наприкінці жовтня 1925 р., Най-Турс вже був усунений і його репліки передані полковнику Малишеву. А до кінця січня 1926 р., коли було здійснено остаточний розподіл ролей у майбутній виставі, Булгаков прибрав і Малишева, перетворивши Олексія Турбіна на кадрового полковника-артилериста, справжнього виразника ідеології білого руху. Зазначимо, що артилерійським офіцером 1917 р. служив чоловік сестри Булгакова Надії Андрій Михайлович Земський (1892-1946). Можливо, знайомство із зятем спонукало драматурга зробити головних героїв Д. Т. артилеристами. Тепер найближчий до автора герой – полковник Турбін давав білій ідеї катарсис своєю загибеллю. На цей момент п'єса в основному склалася. Надалі під впливом цензури було знято сцену в петлюрівському штабі, бо петлюрівська вольниця у своїй жорстокій стихії дуже нагадувала червоноармійців. Зазначимо, що в ранніх редакціях, як і в романі, "обертаність" петлюрівців у червоних підкреслювалася "червоними хвостами" (шликами) у них на папахах. Заперечення викликало назву "Біла гвардія". К. С. Станіславський під тиском Головреперткому пропонував замінити його на "Перед кінцем", яке Булгаков категорично відкинув. У серпні 1926 р. сторони зійшлися на назві "Дні Турбіних" (як проміжний варіант фігурувала "Сім'я Турбіних"). 25 вересня 1926 р. Д. Т. було дозволено Главреперткомом лише у МХАТі. В останні дні перед прем'єрою довелося внести низку змін, особливо у фінал, де з'явилися всі наростаючі звуки “Інтернаціоналу”, а Мишлаєвського змусили вимовити здравицю Червоної Армії та висловити готовність у ній служити: “Принаймні, я знаю, що служитиму в російській армії”.
Велику роль у вирішенні п'єси зіграв нарком у військових та морських справах К. Є. Ворошилов. 20 жовтня 1927 року Станіславський надіслав йому лист подяки: "Вельмишановний Клементій Єфремович, дозвольте принести Вам від МХАТу сердечну подяку за допомогу Вашу в питанні дозволу п'єси "Дні Турбіних", – чим ви надали велику підтримку у важкий для нас момент".
Д. Т. мали унікальний успіх у публіки. Це була єдина п'єса в радянському театрі, де білий табір був показаний не карикатурно, а з неприхованою співчуттям, причому головний його представник, полковник Олексій Турбін, був наділений явними автобіографічними рисами. Особиста порядність і чесність противників більшовиків не ставилися під сумнів, а вина за поразку покладалася на штаби і генералів, які зуміли запропонувати прийнятну більшість населення політичну програму і належним чином організувати білу армію. За перший сезон 1926/27 р. Д. Т. пройшли 108 разів, більше, ніж будь-яка інша вистава московських театрів. П'єса користувалася любов'ю з боку інтелігентної безпартійної публіки, тоді як публіка партійна іноді намагалася влаштувати обструкцію. Друга дружина драматурга Л. Є. Білозерська у своїх мемуарах відтворює розповідь однієї знайомої про мхатовском спектаклі: “Йшла третя дія “Днів Турбіних”... Батальйон (правильніше – дивізіон. – Б. С.) розгромлений. Місто взяте гайдамаками. Момент напружений. У вікні турбінського будинку заграва. Олена з Ларіосіком чекають. І раптом слабкий стукіт... Обидва прислухаються... Несподівано з публіки схвильований жіночий голос: “Та відкривайте! Це свої!” Ось це злиття театру із життям, про яке тільки можуть мріяти драматург, актор та режисер”.
А ось як запам'яталися Д. Т. людині з іншого табору – критику та цензору Осафу Семеновичу Литовському, чимало зробив для вигнання булгаковських п'єс з театральних підмостків: “Прем'єра Художнього театру була примітна у багатьох відношеннях, і перш за все тим, що в ній чином молодь. У “Днях Турбіних” Москва вперше зустрілася з такими акторами, як Хмєлєв, Яншин, Добронравов, Соколова, Станіцин – з артистами, творча біографія яких складалася за радянських часів.
Гранична щирість, з якою молоді актори зображували переживання “лицарів” білої ідеї, злісних карателів, катів робітничого класу, викликала співчуття однієї, найменшої частини залу для глядачів, і обурення інший.
Хотів чи не хотів цього театр, але виходило так, що спектакль закликав нас пошкодувати, по-людськи поставитися до заблукалих російських інтелігентів у формі та без форми.
Тим не менш, ми не могли не бачити, що на сцену виходить нова, молода паросток артистів Художнього театру, яка мала всі підстави стати в один ряд зі славними старими.
І справді, невдовзі ми мали змогу радіти чудовій творчості Хмелева та Добронравова.
Вечір прем'єри буквально дивом здавалися всі учасники вистави: і Яншин, і Прудкін, і Станіцин, і Хмелев, і особливо Соколова і Добронравов.
Неможливо передати, як вразив своєю винятковою, навіть для учнів Станіславського, простотою Добронравов у ролі капітана Мишлаєвського.
Минули роки. У ролі Мишлаєвського став виступати Топорков. А нам, глядачам, дуже хочеться сказати учасникам прем'єри: ніколи не забути Мишлаєвського – Добронравова, цієї простої, трохи незграбної російської людини, яка по-справжньому глибоко зрозуміла все, дуже просто і щиро, без жодної урочистості та патетики, яка визнала своє банкрутство.
Ось він, рядовий піхотний офіцер (насправді - артилерійський. - Б. С.), яких ми багато бачили на російській сцені, за звичайною справою: сидить на ліжку і стягує чоботи, одночасно втрачаючи окремі слова визнання капітуляції. А за лаштунками – “Інтернаціонал”. Життя продовжується. Щодня потрібно буде тягнути службову, а може, навіть військову лямку.
Дивлячись на Добронравова, думалося: "Ну цей, мабуть, буде командиром Червоної Армії, навіть обов'язково буде!"
Мишлаєвський – Добронравов був куди розумніший і значніший, глибший за свій булгаковський прототип (а сам Булгаков – розумніший і значніший за свого критика Литовського. – Б. С.).
Постановником вистави був Ілля Якович Судаков (1890-1969), а головним режисером – К. С. Станіславський.
Майже вся критика дружно лаяла Д. Т. Так, нарком освіти А. В. Луначарський (1875-1933) стверджував (у "Известиях" 8 жовтня 1926), що в п'єсі панує "атмосфера собачого весілля навколо якоїсь рудої дружини" приятеля”, вважав її “напівапологією білогвардійщини”, а пізніше, 1933 р., назвав Д. Т. “драмою стриманого, навіть якщо хочете лукавого капітулянтства”. У статті журналу "Новий глядач" від 2 лютого 1927 р. Булгаков підкреслив наступне: "Ми готові погодитися з деякими з наших друзів, що "Дні Турбіних" цинічна спроба ідеалізувати білогвардійщину, але ми не сумніваємося в тому, що саме "Дні Турбі" - Осиновий кіл у її труну. Чому? Тому, що для здорового радянського глядача найідеальніша сльота не може уявити спокуси, а для активних ворогів, що вимирають, і для пасивних, в'ялих, байдужих обивателів та ж сльота не може дати ні упору, ні заряду проти нас. Все одно як похоронний гімн не може бути військовим маршем”. Драматург у листі уряду 28 березня 1930 р. зазначав, що у його альбомі вирізок накопичилося 298 “ворожево-лайливих” відгуків і трьох позитивних, причому переважна більшість їх було присвячено Д. Т. Практично єдиним позитивним відгуком на п'єсу виявилася рецензія. "Комсомольській правді" від 29 грудня 1926 р. Це була відповідь на лайливе листа поета Олександра Безименського (1898-1973), який назвав Булгакова "новобуржуазним виродком". Рукавишников намагався переконати булгаковських опонентів, що "на порозі 10-ї річниці Жовтневої революції... абсолютно безпечно показати глядачеві живих людей, що глядачеві порядно-таки приїлися і кудлаті попи з агітки, і пузаті капіталісти в циліндрах", але нікого з критиків так і не переконав.
У Д. Т. Булгаков, як і в романі “Біла гвардія”, ставив за мету, за його словами з листа уряду 28 березня 1930 р., “завзяте зображення російської інтелігенції, як кращого шару нашій країні. Зокрема, зображення інтелігентсько-дворянської сім'ї, волею незаперечної історичної долі кинутої у роки громадянської війни у табір білої гвардії, у традиціях “Війни та миру”. Таке зображення є цілком природним для письменника, кровно пов'язаного з інтелігенцією”. Однак у п'єсі відображені не лише найкращі, а й найгірші представники російської інтелігенції. До останніх належить полковник Тальберг, стурбований лише своєю кар'єрою. У другій редакції п'єси “Біла гвардія” він цілком шкурницько пояснював своє повернення до Києва, який ось-ось мали зайняти більшовики: “Я чудово в курсі справи. Гетьманщина виявилася дурною опереткою. Я вирішив повернутись і працювати в контакті з радянською владою. Нам треба змінити політичні віхи. От і все". Своїм прототипом Тальберг мав булгаковського зятя, чоловіка сестри Варі, Леоніда Сергійовича Карума (1888-1968), кадрового офіцера, який зробився, незважаючи на свою колишню службу у гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873-1945) ), викладачем червоноармійської стрілецької школи (через Тальберга Булгаков посварився із сімейством Карум). Однак для цензури таке раннє “зміновеховство” такого несимпатичного персонажа, як Тальберг, виявилося неприйнятним. В остаточному тексті Д. Т. своє повернення до Києва йому довелося пояснювати відрядженням на Дон до генерала П. Н. Краснова (1869-1947), хоча залишалося незрозуміло, чому Тальберг, що не відрізняється хоробрістю, вибрав такий ризикований маршрут, із заїздом до міста, який поки що займали ворожі білим петлюрівці і ось-ось мали зайняти більшовики. Любов до дружини Олени, яка раптово спалахнула, як пояснення цього вчинку виглядала досить фальшиво, оскільки раніше, поспішно їдучи в Берлін, Тальберг не виявляв турботи про дружину, що залишається. Повернення ж ошуканого чоловіка до весілля Олени з Шервінським потрібно було Булгакову для створення комічного ефекту і остаточного осоромлення Володимира Робертовича.
Образ Тальберга, в Д. Т. виробленого полковники, вийшов ще більш відразливим, ніж у романі “Біла гвардія”. Л.С. Карум писав із цього приводу у мемуарній книзі “Моє життя. Роман без брехні”: “Першу частину свого роману Булгаков переробив на п'єсу під назвою “Дні Турбіних”. П'єса ця дуже гучна, тому що вперше на радянській сцені були виведені хоч і не прямі противники радянської влади, але все ж таки непрямі. Але “офіцери-супівильники” дещо штучно підфарбовані, викликають себе марну симпатію, але це викликало заперечення постановки п'єси на сцені.
Справа в романі та п'єсі розігрується в сім'ї, члени якої служать у лавах гетьманських військ проти петлюрівців, так що білої антибільшовицької армії практично немає.
П'єса потерпіла все ж таки багато мук, поки потрапила на сцену. Булгаков та Московський Художній театр, який ставив цю п'єсу, багато разів мали поглиблювати її. Так, наприклад, на одній вечірці у домі Турбіних офіцери – усі монархісти – співають гімн. Цензура зажадала, щоб офіцери були п'яні та співали гімн не струнко, п'яними голосами.
Я читав роман дуже давно, п'єсу дивився кілька років тому (Карум писав свої мемуари у 60-ті роки. – Б. С.), і тому в мене роман та п'єса злилися в одне.
Маю лише сказати, що схожість моя зроблена в п'єсі менше, але Булгаков не міг відмовити собі в задоволенні, щоб мене хтось по п'єсі не вдарив, а дружина вийшла заміж за іншого. У денікінську армію їде лише Тальберг (негативний тип), інші розходяться, після взяття Києва петлюрівцями, хто куди.
Я був дуже схвильований, тому що знайомі впізнавали в романі та п'єсі булгаковську сім'ю, мали дізнатися чи підозрювати, що Тальберг – це я. Ця витівка Булгакова мала й емпіричний – практичне значення. Він посилював щодо мене переконання, що я гетьманський офіцер, і в місцевого Київського ОГПУ (якщо в ОГПУ і чомусь не знали, що Тальберг служив гетьману Скоропалському, то щодо його перебування в денікінській та врангелівській армії там не могло бути жодних сумнівів, а з точки зору Радянської владислужба в білій армії була значно більшим гріхом, ніж короткочасне перебування у військах ефемерної Української держави. - Б. С.). Адже “білі” офіцери було неможливо служити у “червоної” армії. Звичайно, письменник вільний у своєму творі, і Булгаков міг сказати, що він не мав на увазі мене: вільно і мені себе впізнавати, але є і карикатури, де подібність не можна не бачити. Я написав схвильований лист до Москви Наді, де називав Михайла "негідником і негідником" і просив передати листа Михайлу. Якось я поскаржився на такий вчинок Михайла Кості.
- Відповідай йому тим же! – відповів Костя.
- Нерозумно, - відповів я.
А, втім, я жалкую, що не написав невеликий розповідь у чеховському стилі, де розповів би і про одруження через гроші, і про вибір професії венеричного лікаря, і про морфінізм та пияцтво в Києві, і про недостатню охайність у грошовому відношенні” .
Під весіллям через гроші тут мають на увазі перший шлюб Булгакова – з Т. М. Лаппа, дочкою дійсного статського радника. Також і професію венеричного лікаря, на думку Карума, майбутній письменник вибрав виключно із матеріальних міркувань. У зв'язку з Першою світовою війною і революцією в глиб країни ринув потік біженців, а потім і солдатів, що поверталися з фронту; спостерігався сплеск венеричних захворювань, і професія венеролога стала особливо прибутковою. Ще будучи земським лікарем у Смоленській губернії Булгаков пристрастився до морфію. У 1918 р. у Києві він зумів подолати цю недугу, зате, якщо вірити Каруму, на якийсь час пристрастився до спиртного. Можливо, алкоголь на якийсь час замінив Булгакову наркотик і допомагав відволіктися від потрясінь, спричинених катастрофою колишнього життя. А під недостатньою охайністю у фінансових справах Карум має на увазі випадок, коли Булгаков зайняв у Варі грошей і довго не віддавав. За свідченням Т. М. Лаппа, Леонід Сергійович із цього приводу навіть сказав комусь: "Делікатеси їдять, а грошей не платять".
Карум, звісно, не хотів визнавати себе негативним персонажем. Але багато в чому списаний з нього полковник Тальберг був одним із найсильніших, хоч і дуже відразливих образів п'єси. Приводити такого до служби в Червоній Армії, на думку цензорів, було неможливо. Тому замість повернення до Києва, сподіваючись налагодити співпрацю з Радянською владою, Булгакову довелося відправити Тальберга у відрядження на Дон до Краснова. Навпаки, під тиском Головреперткому та МХАТу суттєву еволюцію у бік змінохівства та охочого прийняття Радянської влади зазнав симпатичний Мишлаєвський. Тут для такого розвитку образу було використано літературне джерело – роман Володимира Зазубріна (Зубцова) (1895-1937) “Два світу” (1921). Там поручик колчаківської армії Рагімов в такий спосіб пояснював свій намір. перейти до більшовиків: “Ми воювали. Чесно різали. Наша не бере. Підемо до тих, чия берет... На мою думку, і батьківщина, і революція – просто гарна брехня, якою люди прикривають свої шкурні інтереси. Так люди влаштовані, що яку б підлість вони не зробили, завжди знайдуть собі виправдання”. Мишлаєвський же в остаточному тексті говорить про свій намір служити більшовикам і порвати з білим рухом: “Досить! Я воюю з дев'ятсот чотирнадцятого року. За що? За батьківщину? А це вітчизна, коли кинули мене на ганьбу? І знову йти до цих світлостей?! Ну немає! Бачили? (Показує шиш.) Шиш!.. Що я, ідіот, справді? Ні, я, Віктор Мишлаєвський, заявляю, що більше я з цими мерзотниками генералами справи не маю. Я скінчив!.. Зазубринський Рагімов безтурботно-водевільну пісню своїх товаришів переривав декламацією: Я комісар. У грудях пожежа!”. У Д. Т. Мишлаєвський вставляє в білий гімн - "Річого Олега" здравицю: "Так за Раду Народних Комісарів ..." У порівнянні з Рагімовим Мишлаєвський у своїх мотивах був сильно облагороджений, але життєвість образу при цьому повністю збереглася. У сезон 1926/27 р.р. Булгаков у МХАТі отримав листа, підписане “Віктор Вікторович Мишлаєвський”. Доля невідомого автора в громадянську війнузбігалася з долею булгаковського героя, а наступні роки була такою ж безрадісною, як і у творця Д. Т. У листі повідомлялося: “Шановний р. автор. Пам'ятаючи Ваше симпатичне ставлення до мене і знаючи, як Ви цікавилися у свій час моєю долею, поспішаю Вам повідомити свої подальші пригоди після того, як ми розлучилися з Вами. Дочекавшись у Києві приходу червоних, я був мобілізований і став служити новій владі не за страх, а за совість, а з поляками бився навіть із ентузіазмом. Мені здавалося тоді, що тільки більшовики є та справжня влада, сильна вірою в неї народу, що несе Росії щастя і благоденство, що зробить з обивателів і шахраїв богоносців сильних, чесних, прямих громадян. Все мені здавалося у більшовиків так добре, так розумно, так гладко, словом, я бачив усе в рожевому світлі до того, що сам почервонів і трохи не став комуністом, та врятувало мене моє минуле – дворянство та офіцерство. Але медові місяці революції проходять. НЕП, кронштадтське повстання. У мене, як і у багатьох інших, проходить чад і рожеві окуляри починають перефарбовуватися в темніші кольори.
Загальні збори під пильним інквізиторським поглядом місцевого комітету. Резолюції та демонстрації з-під палиці. Малограмотне начальство, що має вигляд вотяцького божка і бажає на кожну друкарку (складається враження, що автор листа був знайомий з відповідними епізодами булгаковської повісті "Собаче серце", неопублікованої, але ходила у списках. - Б. С.). Жодного розуміння справи, але погляд на все з кондачка. Комсомол, що шпигунить схожий із захопленням. Робочі делегації – почесні іноземці, що нагадують чеховських генералів на весіллі. І брехня, брехня без кінця... Вожді? Це або чоловічки, що тримаються за владу і комфорт, якого вони ніколи не бачили, або шалені фанатики, які думають пробити чолом стіну (під останніми, очевидно, мав на увазі, перш за все, що впав у опалу Л. Д. Троцький. – Б. С. С. А.). ). А найідея! Так, ідея нічого собі, досить доладна, але абсолютно не втілювана в життя як і вчення Христа, але християнство і зрозуміліше, і красивіше (схоже, "Мишлаєвський" був знайомий і з працями російських філософів Н. А. Бердяєва і С. Н. Шевченка. Булгакова, які доводили, що марксизм взяв християнську ідею і просто переніс її з неба на землю.- Б. С.). Залишився я тепер біля розбитого корита. Чи не матеріально. Ні. Я служу і по теперішній час – нічого собі, перебиваюсь. Але паршиво жити ні в що не вірячи. Адже ні у що не вірити і нічого не любити – це привілей наступного за нами покоління, нашої зміни безпритульної.
Останнім часом або під впливом пристрасного бажання заповнити душевну порожнечу, або ж, дійсно, воно так і є, але я іноді чую трохи вловимі нотки якогось нового життя, справжнього, справді гарного, що не має нічого спільного ні з царським, ні з радянською Росією. Звертаюся з великим проханням до Вас від свого імені та від імені, думаю, багатьох інших таких же, як я, порожніх душею. Скажіть зі сцени, чи зі сторінок журналу, прямо або езоповим мовою, як хочете, але тільки дайте мені знати, чи чуєте Ви ці ледь вловимі нотки і про що вони звучать?
Або все це самообман і нинішня радянська порожнеча (матеріальна, моральна та розумова) є перманентним явищем. Caesar, morituri te salutant (Цезар, приречені на смерть, вітають тебе (лат. – Б. С.)”.
Слова про езопову мову вказують на знайомство автора листа з фейлетоном "Багровий острів" (1924). Як фактична відповідь “Мишлаївському” можна розглядати п'єсу “Багровий острів”, де Булгаков, перетворивши пародію на зміну в “ідеологічну” п'єсу всередині п'єси, показав, що все в сучасному радянському житті визначається всевладдям душачих творчу свободу чиновників, на кшталт Савви паростків нового тут бути не може. У Д. Т. ж він ще мав надії на якесь краще майбутнє, тому і ввів у останню дію хрещенську ялинку як символ надії на духовне відродження. Для цього навіть було зміщено хронологію дії п'єси проти реальної. Пізніше Булгаков пояснив це своєму другові П. З. Попову: “Події останнього дії відношу до свята хрещення... Розсунув терміни. Важливо було використати ялинку в останній дії”. Насправді залишення Києва петлюрівцями та заняття міста більшовиками відбувалося 3-5 лютого 1919 р., але Булгаков переніс ці події на два тижні вперед, щоб поєднати їх із хрещенським святом.
Критика обрушилася на Булгакова через те, що у Д. Т. білогвардійці постали трагічними чеховськими героями. О. С. Литовський охрестив булгаковську п'єсу “Вишневим садом “білого руху”, запитуючи риторично: “Яка справа радянському глядачеві до страждань поміщиці Раневської, у якої безжально вирубують вишневий сад? Яка справа радянському глядачеві до страждань зовнішніх та внутрішніх емігрантів про тимчасово загиблий білий рух?” А. Орлинський кинув драматургу звинувачення у цьому, що “всі командири і офіцери живуть, воюють, помирають і одружуються без єдиного денщика, без прислуги, без найменшого зіткнення з людьми з інших класів і соціальних прошарків”. 7 лютого 1927 р. на диспуті у театрі Нд. Мейєрхольда, присвяченому Д. Т. і “Любові Яровій” (1926) Костянтина Андрійовича Треньова (1876-1945), Булгаков відповів критикам: “Я, автор цієї п'єси “Дні Турбіних”, що був у Києві під час гетьманщини та петлюрівщини, що бачила біло у Києві зсередини за кремовими фіранками, стверджую, що денщиків у Києві на той час, тобто коли відбувалися події у моїй п'єсі, не можна було дістати на вагу золота”. Д. Т. в набагато більшою міроюбуло реалістичним твором, чим допускали його критики, що представляли дійсність, на відміну від Булгакова, у вигляді заданих ідеологічних схем.
