Плещеєв олексій Миколайович. Повне зібрання віршів Олексія Миколайовича Плещеєва

«Чого б я не дав за те, щоб мати можливість піти подалі від журналістики...»

А лексей Плещеєв став відомий у 1840-х як автор революційних гімнів. Писав він і сатиричні оповідання, в яких висміював чиновників та провінційних поміщиків. Письменник перебував у гуртку петрашевців і частину свого життя провів у засланні. Пізніше Плещеєв працював журналістом та художнім критиком у виданнях «Вітчизняні записки» та «Північний вісник». Там він допомагав публікуватися Антону Чехову, Семену Надсону, Всеволоду Гаршину та іншим молодим письменникам.

Навчання в університеті та перші вірші

Олексій Плещеєв народився 4 грудня 1825 року у Костромі у старій дворянській сім'ї. Його батько Микола Плещеєв був чиновником з особливих доручень при Архангельському, Вологодському та Олонецькому генерал-губернаторі. Через два роки після народження сина він перевівся на службу губернським лісником у Нижній Новгород.

Коли Плещеєву було шість років, батько помер. Мати письменника Олена Горскіна виховувала одного сина. Разом з ним вона переїхала в невелике місто Княгинін неподалік Нижнього Новгорода (зараз – місто Княгинине Нижегородської області). Пізніше Плещеєв описав його у своєму вірші «Дітинство»:

«Мені згадалися дитинства.
І те містечко, де я ріс,
Парафіяльного храму похмурі склепіння,
Навколо нього зелень беріз»

До 13 років Плещеєв навчався вдома. Мати найняла йому педагогів за іноземним мовам, літератури, історії З дитинства майбутній письменник багато читав, навіть намагався самостійно перекладати з німецького вірша Йоганна Вольфганга Ґете. Його улюбленим поетом був Михайло Лермонтов.

У 1840 році Олексій Плещеєв за бажанням матері вступив до Петербурзької школи гвардійських підпрапорщиків. Проте там майже не викладали історію та літературу, а наголошували на військовій справі та стройовій підготовці. Вже на першому році навчання Плещеєв попросив мати забрати його звідти, але вона відмовляла. У школі письменник провчився ще три роки. На третьому курсі він не повернувся на навчання зі звільнення, яке вихованці отримували у вихідні. Його відрахували, офіційною причиною у наказі назвали хворобу.

Наступні кілька місяців Плещеєв готувався до університетських іспитів. У тому року він вступив на східне відділення філологічного факультету Петербурзького університету. З перших курсів поет писав вірші, серед яких «Беззвітний сум», «Дачі» та «Дездемоні». На початку 1844 року Плещеєв надіслав свої твори редактору журналу «Сучасник» Петру Плетньову. Плетньов писав про поета свого друга філолога Якова Грота: «У нього видно талант. Я його закликав до себе і обласкав його». Того ж року вірші Плещеєва надрукували в «Сучаснику» під загальним заголовком «Нічні думи». Там же помістили його переклади з німецької.

«Марсельєза покоління 1840-х»: вірші та оповідання Олексія Плещеєва

Олексій Плещеєв відвідував літературні вечори, збори філософського гуртка братів Бекетових, де познайомився з письменниками Федором Достоєвським, Іваном Гончаровим, Михайлом Салтиковим-Щедріним. Достоєвський став близьким другом Плещеєва. Він присвятив поетові свою ранню повість «Білі ночі».

У другій половині 1840-х Плещеєв захопився соціалістичними ідеями. Він читав роботи філософів Шарля Фур'є та Анрі Сен-Симона. Незабаром поет приєднався до гуртка Михайла Буташевича-Петрашевського, до якого, крім нього, входило ще 23 особи, зокрема Федір Достоєвський. Після цього Плещеєв вирішив залишити університет.

«Я скоріше хотів би порозумітися з університетським курсом, по-перше, - для того, щоб на волі зайнятися науками, яким я вирішив присвятити себе, науками живими та потребуючими розумової діяльності, а не механічною, науками, близькими до життя та до інтересів нашого часу. Історія та політична економія – ось предмети, якими я виключно зважився займатися»

Влітку 1845 Плещеєва відрахували. Він зосередився на літературі. У 1846 році вийшла перша збірка поета. До нього потрапили вірші «Вперед! без страху і сумніву…» і «По почуттям брати ми з тобою», які стали революційними гімнами. Критик Микола Добролюбов писав: "В числі<...>віршів був цей сміливий заклик, сповнений такої віри в себе, віри в людей, віри у краще майбутнє». Вірші Плещеєва стали популярними серед революційно налаштованої молоді. Їх називали «марсельєзою покоління 1840-х». Критики хвалили вірші Плещеєва за опрацьованість образів та громадську значимість. Проте, на думку, у своїх творах поет використовував однотипні сюжети. У журналі «Фінський вісник» у 1846 році їх назвали «несамостійними»і «одноманітними».

Плещеєв був одним із перших поетів у Росії, який відреагував на революцію 1848 року у Франції. Він написав вірш « Новий рік»:

«Близька година останньої битви!
Сміливо рушимо вперед -
І почує бог молитви,
І кайдани розіб'є»

Щоб обдурити цензуру, Плещеєв додав вірші підзаголовок «Кантата з італійської». Поет писав: «Вона у мене давно написана і зовсім не з приводу Італії. Я тільки скористався обставинами і два рядки змінив... З італійської я для цензури поставив». Вірш він відправив редактору «Вітчизняних записок» Миколі Некрасову. Той погодився надрукувати твір, але цензура його не пропустила.

У ці роки Олексій Плещеєв почав писати оповідання, які теж виходили у журналі «Вітчизняні записки». Серед них – «Єнотова шуба. Розповідь не без моралі», «Протекція. Історія бувала», повість «Шалость». У прозі письменник продовжував традиції Миколи Гоголя. Він сатирично зображував чиновників та міщан, висміював обивателів.

Член гуртка петрашевців, політичний засланець

Плещеєв залишився членом гуртка петрашевців. У нього вдома проходили зустрічі, на яких обговорювалися роботи філософів-соціалістів, зокрема заборонені в Росії. У березні 1849 року Плещеєв приїхав до Москви. Там він дістав і вислав Достоєвському зошит із «Листом Бєлінського до Гоголя». Його не можна було поширювати в Росії через заклики до «Пробудження в народі почуття людської гідності, стільки століть втраченого в бруді та неволі». Достоєвський прочитав листа на зборах петрашевців 15 квітня 1849 року. Проте за членами гуртка петрашевців та відвідувачами їхніх зустрічей йшло стеження. Вже 23 квітня було заарештовано 43 особи, які перебували в Петербурзі. 28 квітня Микола I підписав та направив до Москви секретне доручення «Про негайне і раптове заарештування літератора Плещеєва». Поета затримали, доставили до Петербурга і помістили в Петропавлівську фортецю.

Розслідування тривало близько півроку. Плещеєва кілька разів допитували. Слідчі вважали, що письменник спеціально поїхав до Москви, щоб дістати для петрашівців заборонену літературу. Плещеєв стверджував, що вирушив туди, бо «Давно мав бажання побачитися з тіткою, що живе в Москві, з якою не бачився близько дев'яти років».

У грудні 1849 року Олексію Плещеєву та іншим петрашевцям ухвалили вирок – розстріл. Їх звинуватили у поширенні забороненої літератури та революційних ідей. 22 грудня петрашевців привезли на Семенівський плац. Там перед кожним із них особисто прочитали вирок, а потім оголосили, що смертну кару скасовано.

«Там усім нам прочитали смертний вирок, дали прикластися до хреста, переламали над головою шпаги та влаштували наш передсмертний туалет (білі сорочки). Потім трьох поставили до стовпа для страти. Я стояв шостим, викликали по троє, отже, я був у другій черзі і жити мені залишалося не більше хвилини<...>Я встиг теж обійняти Плещеєва, Дурова, які були біля, і попрощатися з ними. Нарешті<...>прив'язаних до стовпа привели назад, і нам прочитали, що його імператорська величність дарує нам життя. Потім були справжні вироки»

Плещеєва засудили на чотири роки каторги, а потім знову змінили вирок. Його направили на службу рядовим до Уральська в Окремий Оренбурзький корпус. Наступні чотири роки поет майже займався літературою, не отримував відпусток. Він писав про Оренбурзі: «Ця безмежна степова далечінь, шир, черства рослинність, мертва тиша і самота - жахливі».

В Оренбурзі Плещеєв познайомився з поетами Тарасом Шевченком, Михайлом Михайловим та Олексієм Жемчужниковим, польським революціонером Сигізмундом Сераковським, до гуртка якого він приєднався. Журналіст Броніслав Залеський писав про зустрічі цього об'єднання: «Один вигнанець підтримував іншого<...>Після муштри збиралися часто дружні співбесіди. Листи з батьківщини, новини, принесені газетами, були предметом нескінченного обговорення».

У 1850-х року Олексій Плещеєв брав участь у туркестанських походах російської армії із завоювання Середньої Азії. У 1853 році поет подав прохання про добровільну участь у штурмі фортеці Ак-Мечеть Кокандського ханства. Так він розраховував отримати підвищення на службі. Після взяття фортеці Плещеєву дали звання унтер-офіцера, та був – прапорщика. Незабаром поет перейшов на цивільну службу «З перейменуванням на колезькі реєстратори». Він служив в Оренбурзькій прикордонній комісії, а потім – у канцелярії оренбурзького губернатора.

В Оренбурзі Плещеєв одружився. Його дружиною стала дочка наглядача Ілецької соляної копальні Єликоніда Руднєва. Поет писав їй: «Ваше кохання одне здатне зцілити мою хворобливу натуру, яка стала такою тільки тому, що багато випало мені різних негараздів». У них Плещеєва та Руднєва було троє дітей. У шлюбі поет та його дружина прожили сім років – до смерті Рудневої у 1864 році.

Наприкінці 1850-х Олексій Плещеєв знову почав займатися літературою. Його вірші, оповідання та переклади тих років друкували у журналі Михайла Каткова «Російський вісник». За рекомендацією поета Михайла Михайлова деякі з них опублікував Микола Некрасов у «Сучаснику». У 1858 році вийшла друга окрема збірка віршів Плещеєва. Епіграфом до нього став рядок з вірша Генріха Гейне «Я не мав сили співати…». Критик Микола Добролюбов писав про нього: «Сила обставин не дала розвинутися в Плещеєві переконанням, цілком визначеним і рівним.<...>Не можна в них [Вірші – Прим. ред] не помітити слідів якогось роздуму, якоїсь внутрішньої боротьби, наслідок приголомшеної і ще не встигла знову встановити думки».

«Потрібно сказати нове слово»: Олексій Плещеєв у Москві

Портрет Олексія Плещеєва на фронтисписі видання його віршів. Санкт-Петербург: Друкарня А.С. Суворіна, 1898

1859 року Олексію Плещеєву дозволили «під найсуворішим наглядом»оселитися у Москві. Незабаром він став співробітником і пайовиком газети «Московський вісник», в якій публікував свої розповіді та вірші. На його прохання до газети приносили свої твори Михайло Салтиков-Щедрін, Микола Чернишевський, Іван Тургенєв. Іноді Плещеєв публікував у «Московському віснику» і свої рецензії на новинки літератури, хоч і не вважав себе професіоналом у цій галузі: «Щоб бути критиком - з ряду тих, хто виходить, треба мати до цього<...>покликання<...>Я<...>не відчуваю в собі ні таланту, ні достатнього знання для цього...».

На початку 1860-х Плещеєв хотів відкрити власне видання. Спочатку він запропонував Михайлу Михайлову створити журнал "Іноземний огляд". Потім разом із Салтиковим-Щедріним поет розробив проект видання «Руська правда». Однак Плещеєв не отримав дозволу від уряду на створення журналів через «політичної неблагонадійності». За ним стежили співробітники поліції, які підозрювали, що поет перебував у таємних революційних суспільствах, у тому числі у народницькій «Землі та волі», та фінансував підпільну друкарню.

У 1860-х Плещеєв писав про ліберальні реформи Олександра II, що проходили в Росії, - земельної, судової, освітньої. Поет не схвалив скасування кріпосного права 1861 року. Він вважав, що уряд віддає «бідного мужика на жертву чиновницькому пограбуванню». У віршах цього періоду Плещеєв закликав влаштувати у Росії революцію на зразок Франції. Підтримував він та студентські протести. У вірші «Лжевчителям» він підтримав революційну молодь. Приводом для написання цього твору стала лекція професора Московського університету та юриста Бориса Чичеріна, який закликав боротися із «анархією умів».

На лірику Плещеєва цих років вплинула творчість Миколи Некрасова – поет звернувся до народу. У вірші «Сільська пісня» він писав про проблему освіти селян:

«Якщо волів я не так запрягаю,
Нема в мені для господарства шляху,
Якщо в хаті я тобі докучу,
До школи, рідна, мене відпусти»

Серед творчості Плещеєва була і пейзажна лірика, у тому числі вірші «Сумна картина», «Весна» («Знову весною у вікно моє пахнуло»), «Хмари».

Продовжив Плещеєв писати та прозу. У розповідях і новелах він писав про тяжке життя міської бідноти, самоврядність поміщиків. У 1860 році в Москві вийшла збірка прозових творів письменника у двох частинах «Повісті та оповідання А. Плещеєва». Критики наголошували на суспільній значущості тим, які піднімав Плещеєв, але дорікали йому в старомодності.

«Що ж, чи позначилося щось у цій масі друкованого паперу, чи має цей десяток великих і малих повістей якесь відношення до того, що тепер займає наша громадська увага? Чи це повісті просто для вправи у процесі читання?<...>Розповіді м. Плещеєва не можуть бути віднесені до останнього розряду. Елемент суспільний проникає в них постійно і цим відрізняє від багатьох безбарвних оповідань тридцятих та п'ятдесятих років.<...>Тепер поки що повісті, про які ми говоримо, читаються, хоча й не з тим інтересом, як п'ятнадцять років тому. Але вже й тепер є запити, яким герої подібних повістей рішуче не в змозі задовольнити»
Микола Добролюбов, стаття «Благонамірність та діяльність» (журнал «Сучасник», 1860 рік)

Плещеєва дорікали і в «невизначеності». Поет намагався виробити власну політичну позицію та у своїх творах найчастіше підтримував протилежні погляди. Достоєвському він писав: "Потрібно сказати нове слово, а де воно?".

Секретар «Вітчизняних записок»

Через проблеми з грошима 1864 року Олексій Плещеєв вступив до державної служби – став ревізором Московської контрольної палати. У кілька років поет майже займався літературою. Закрилися журнали "Епоха", "Сучасник", "Російське слово", де він друкувався. Померли друзі Плещеєва Михайло Михайлов, Микола Добролюбов, Микола Чернишевський. Миколі Некрасову поет писав: «Мені здається, що моя літературна кар'єра зовсім покінчена. Деколи, щоправда, є сильне бажання працювати, писати, але все це лише поривами...».

У 1866 році Плещеєв одружився вдруге. Його дружиною стала Катерина Данилова. Ще до шлюбу у них народилася донька Любов. Літературознавець Микола Кузін писав про другу дружину поета: «Доброта та прихильність нової його подруги ніяк не могли заповнити того почуття, що, мабуть, назавжди забрала з собою в могилу незабутня Єликоніда Олександрівна». Незабаром після одруження поет написав вірші «Коли тобі суворим мовчанням...» і «Де ти, пора веселих зустрічей...», які присвятив своїй першій дружині.

Через два роки Некрасов запропонував Плещеєву стати секретарем журналу «Вітчизняні записки». Плещеєв погодився і невдовзі переїхав до Петербурга.

«Шановний Микола Олексійович! Зараз отримав Ваш лист і зараз поспішаю відповісти Вам. Зрозуміло, я весь до Ваших послуг. Здається, Ви не могли сумніватися, що бути співробітником журналу, що редагується Вами, я вважаю не лише за особливе задоволення, а й за честь. Все, що тільки напишеться, пришлю Вам... Адже, право, руки забиралися - працювати ніякого полювання не було, коли жодного скільки-небудь стерпного журналу не було ... »

Незабаром Олексію Плещеєву запропонував співпрацю редактор журналу «Вісник Європи» Михайло Стасюлевич. Там виходили переклади письменника з німецької та французької мов. Друкувався він і в газеті «Біржові відомості».

З 1870-х Плещеєв на запрошення Московської контори Імператорських театрів серед екзаменаторів був присутній на вступних випробуваннях до театрального училища. Також поет був членом Артистичного гуртка – об'єднання аматорів мистецтва, які виступали за створення приватних театрів Російської імперії. Складався він і в Товаристві російських драматичних письменників та оперних композиторів. Під враженням від зустрічі зі студентами на засіданні Артистичного гуртка Плещеєв написав вірш «Тости»:

«Перший тост наш – за науку!
І за юнаком – другий.
Нехай горить їм світоч знання
Путівничою зіркою»

Багато віршів Плещеєв присвячував своїм друзям. 1877 року поет написав «Я тихо йшов вулицею безлюдною…». Адресом цього вірша став Віссаріон Бєлінський. У 1882 року у журналі «Засади» надрукували його твір «Пам'яті М. А. Некрасова».

Після смерті Миколи Некрасова Олексій Плещеєв був редактором поетичного відділу "Вітчизняних записок" - відбирав твори для публікації. Ця робота забирала у письменника багато часу, але не залишив заняття літературою. У 1870-х Плещеєв почав писати вірші для дітей. У 1878 році вийшла збірка «Пролісок». У «Вітчизняних записках» про нього написали: «Якщо у наш час важко бути поетом взагалі через відомі особливості нашої епохи, то писати вірші для дітей чи не ще важче. Плещеєв розуміє це труднощі... Він зігрівав створені ним образи «власним внутрішнім почуттям». За кілька років композитор Ми зустрічаємо новий рік.
Знаємо ми: людських страждань
Він, як і раніше, не вгамує ... »

1884 року «Вітчизняні записки» закрили спеціальною постановою уряду. У ньому писали: «Уряд неспроможна допустити подальше існування органу друку, який відкриває свої сторінки поширенню шкідливих ідей, а й має найближчими своїми співробітниками осіб, які належать до складу таємних товариств». Матеріальне становище Плещеєва після цього погіршилося. Він заклав маєток Княгиніно, який дістався йому від матері. Через посилення цензури твори письменника майже не публікували у виданнях. Їх друкували лише малотиражні «Тижневий огляд» та «Театральний світ».

Через рік публіцистка Ганна Євреїнова створила літературний журнал «Північні вісник». Вона запросила до нього Плещеєва посаду редактора відділу белетристики. Письменник погодився. У «Північному віснику» він публікував уривки зі своєї монографії «Публіка та письменники в Англії у XVIII столітті», переклади віршів англійського поета Томаса Мура. Плещеєв допомагав письменникам-початківцям. На його рекомендацію у «Північному віснику» друкували вірші Семена Надсона, розповіді Всеволода Гаршина.

У 1866 році Плещеєв відзначив сорокарічний ювілей творчої діяльності. Про цю подію він повідомляв свого друга письменника Олександра Гациського: «Люди всіх таборів були на ювілеї... Тепер – помирати час. Іншого такого не буде у житті. Особливо гаряче і співчутливо поставилася до мене молодь». На урочистих зборах поета привітало понад сто людей. Плещеєву передали анонімний лист від редактора підпільного народовольчого видання «Відлуння революції». У ньому письменника називали учителем революціонерів.

В 1887 Олексій Плещеєв познайомився з Антоном Чеховим. Письменник Іван Леонтьєв згадував: «Не минуло півгодини, як наймиліший А. Н. [Плещеєв – Прим. ред] був у Чехова в повному «душевному полоні» і хвилювався». Плєщеєв запропонував Чехову співпрацювати з «Північним вісником». Письменник погодився. Спеціально для журналу він створив повість "Степ". Плещеєв похвалив Антона Чехова: «Це така принадність, така безодня поезії, що я нічого іншого сказати Вам не можу і жодних зауважень не можу зробити, крім того, що я в шаленому захваті. Це річ захоплююча, і я передбачаю Вам велике майбутнє...». Він вирішив опублікувати «Степ» у новому номері «Північного вісника». Проте частина редакції журналу, зокрема редактор критичного та наукового відділів Микола Михайловський, висловилися проти. Михайловський вважав, що Чехов іде «по дорозі не знаємо куди і не знаємо навіщо». На знак протесту він та частина співробітників критичного та наукового відділів покинули видання.

Весною 1890 року зі складу редакції «Північного вісника» вийшов і Плещеєв. Ганна Євреїнова перестала фінансувати журнал.

«Північний вісник» наважилася Ганна Михайлівна закрити<...>Для фіналу я з цією дамою розлучився - і чи не буде під її редакцією виходити журнал, я в ньому не співробітник. Вона так зухвала, таким нахабним тоном дозволяла собі зі мною говорити, що мені варто було великих зусиль не лаяти її. Я стримався, однак, хоч і сказав їй дві-три великі різкості<...>Можете уявити, в якому завидному я тепер становищі, втративши головний свій ресурс. Як і чим існуватиму, поки не знаю»

Плещеєв опинився у тяжкому матеріальному становищі та втратив свій основний заробіток. Його єдиним доходом стали переклади та біографічні нариси для невеликих видань. Чехову Плещеєв писав: «Ах! Чого б я не дав за те, щоб мати можливість піти подалі від журналістики...».

Через кілька місяців після закриття «Північного вісника» Олексій Плещеєв отримав спадщину від далекого родича – мільйонера Олексія Павловича Плещеєва. Поетові дісталося близько двох мільйонів рублів, маєток, п'ять тисяч десятин (більше п'яти тисяч гектарів) чорноземної землі. У тому ж році Плещеєв поїхав до Парижа, де оселився в дорогому готелі "Mirabeau". Він зайнявся благодійністю. Письменник заснував фонди імені Чернишевського та Бєлінського для виплати стипендій малозабезпеченим студентам, пожертвував гроші для видання журналу «Русское богатство», сплатив закордонні поїздки своїм друзям.

В останні роки життя Плещеєв багато подорожував Європою. Він побував у Швейцарії та Німеччині. 1891 року, у швейцарському місті Люцерні, поет захворів. Якийсь час він не міг ходити. Чехову Плещеєв писав: «Багато ходити чи скоро ходити – не можу. Втомлююсь. Хоча ходжу все з ціпком». На лікування Плещеєв кілька разів їхав до Ніцци. Дорогою туди 8 жовтня 1893 року поет помер. Його тіло перевезли до Москви і поховали на Новодівичому цвинтарі.

Олексій Миколайович Плещеєв (1825-1893) – російський письменник, поет, перекладач; літературний та театральний критик.
Народився 4 грудня 1825 року в Костромі, в сім'ї чиновника, що походив із старовинного дворянського роду. Далекий предок поета брав участь у битві з татарами на Куликовому полі.
Олексій Плещеєв провів дитинство у Нижньому Новгороді, навчався у Петербурзі, у школі гвардійських підпрапорщиків, потім, залишивши її – в університеті, на східному факультеті. В 1844 виступив з першими віршами в "Современнике", в 1846 надрукував окремий збірник віршів, що приніс йому широку популярність.
Олексій Плещеєв входив у нелегальний гурток Петрашевського, де проповідувалися соціалістичні ідеї. Зокрема він доставив Петрашевському заборонений владою лист Бєлінського до Гоголя. У квітні 1849 р., коли царський уряд розгромив гурток Петрашевського, поета було заарештовано і поміщено в Петропавлівську фортецю.
22 грудня 1849 р. Олексія Плещеєва разом з іншими петрашевцями привезли на Семенівську площу страти, яка була скасована лише в останню хвилину. Поета було засуджено до чотирьох років каторги, заміненої "до уваги до молодих його років" посиланням - рядовим в Оренбурзький лінійний батальйон. Він отримав дозвіл на в'їзд в "обидві столиці" і повернувся до літературної діяльності через десять років солдатчини. У 1872 р. на запрошення Некрасова він переїхав із Москви до Петербурга, обійнявши посаду секретаря журналу " Вітчизняні записки " і завідував у ньому відділом віршів. Після закриття "Вітчизняних записок" Плещеєв цим же відділом завідував у "Північному віснику".
Олексій Плещеєв помер у 1893 р. у Парижі на шляху на французький курорт. Похований у Москві біля Новодівичого монастиря при великому збігу молоді. У день його похорону московські газети отримали розпорядження, що забороняло всяке "хвалебне слово покійному поетові".

Ніч тиха... Ледве тремтить Вітер темні листи. Груди мої томленням дихає, І тугою сповнені мрії... Звуки дивні мчать, Чую я, в тиші нічний: То замруть, то знову поллються Гармонічною хвилею. Ось вдалині між кущами Світло у вікні її майнуло... Як жаркими вустами Я до вуст її пригорнув! Ніч би цілу в забутті Все лобзав її, лобзав... І сльозами захвату Груди б молоду обливав... Але один я... Сумно, нудно! Вогник у вікні згас... Глухо дзвін докучний Прогудів північний час... * Notturno - Ноктюрн (італ.).- Ред.

Notturno (Я чую, знайомі звуки...)

Я чую, знайомі звуки Несуться в нічній тиші - Колишні муки, що заснули Вони пробудили в мені. Я чую знайомі звуки, Я жадібно їм раніше слухав І мовчки на білі руки, На світлі очі дивився. Я чую знайомі звуки, І серце соромилося моє: Я пам'ятаю, в хвилину розлуки, ридаючи, я слухав її. Я чую знайомі звуки І бачу, знову переді мною По клавішах білі руки Ковзають, срібні місяцем ... * Notturno - Ноктюрн (італ.). - Ред.

А.Н.Плещеєв. Повне зібрання віршів. Бібліотека поета Велика серія. Москва, Ленінград: Радянський письменник, 1964.

Бал

(Уривок) Я пам'ятаю бал. Горіли яскраво свічки, І гурти строкаті миготіли переді мною. Я слухав то уривчасті промови, То Ланнера мотив сумний і простий. Але слухав їх недбало і позіхаючи, А поглядами її – одну її шукав. Де ти, завжди ошатна, жива, Як метелик? Тебе давно я не бачив, Але всі до тебе мої мчали думи, Тобою і в цю мить вони ще повні; І чекаю на тебе, стомлений і похмурий, Я, як природа чекає подиху весни! І тривав нудний бал до пізньої ночі, Я покидав його з досадою німий, Але раптом її блакитні очі, Наче дві зірки, зажглися переді мною. І побачив я знову, радості повний, І плечі білі, як перший сніг полів, І смоляного волосся густі хвилі, І легкий стрункий стан красуні моєї. Але на щоках немає колишнього рум'янцю... Ти посміхаєшся крізь сльози? Ти сумна? Чи втомилася ти, кружляючи в вихорі танцю, Чи скорбота на дні душі твоєї затаєна? Ужель і ти обдурена мріями І на страждання долею приречена?.. Ось руку мені тремтячими руками Схопивши, "Я одружена", - сказала вона; А груди її високо хвилювалися, І млосний погляд горів болючим вогнем; І мука у цьому погляді відбивалася, Як відбивалася у дні колишні щастя у ньому. І я поник у роздумі головою; Спочатку мова заповідь про минуле була готова, Але, пригнічений важкою тугою, Залишився, мов тінь, і похмурий і без слів. Я пам'ятаю бал, горіли яскраво свічки... За строкатою юрбою стежив я осторонь. Але не шукав мій погляд втішної зустрічі, Я нікого не чекав, і нудно було мені. Раптом Ланнера почулися мені звуки. - Похмурий вальс! Знаком він серцю з давніх-давен, І згадав я любові тривожної муки, Я згадав блиск давно згаслих очей! Так! як листок, пожовклий весною, На ранку днів і ти зів'яла, ангел мій; І бачив я, як ти в білому одязі, У вінку з білих троянд лежала під парчою... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Я згадав все... А музика гриміла, І строкатий натовп кружляв переді мною!

Незвітний сум

Fuhit das Herz ein Schen Und ein susses Weh. Ruckert * Ніч весняна прохолодна, ароматна і ясна; У небі чистому тихо світить Сріблястий місяць, І променем вона лобзає Груди холодну ріку; За річкою чути пісні І мелькають вогники. Сумно мені! Туга на серці Беззвітна лежить, По щоці сльоза біжить! Ось місяць прикрили хмари - Вогників уже не бачити... Вірш пісні... Скоро ль, серце, Перестанеш ти страждати! * Серце відчуває млосність і солодку скорботу. Рюккерт.

* * *

Блідий промінь місяця пробився Крізь таємничого листя, І приносить вітер теплий Запах скошеної трави. Все б тільки тут лежав я, Під навісом цих верб, В далечінь німу, в зоряний купол, Погляд безцільно спрямувавши; Все б слухав, як вершина верби дрімає шумить, Як на темному дні яру По каменях джерело дзюрчить. Це тихе дзюрчання, Шелест листя, світло місяця - На мене все навіває Сни, що примиряють... Ніч! з твоїм сяйвом лагідним, Для втомленого мене, Ти дорожчий і миліший Яскраво блискучого дня...

* * *

У суді він слухав вирок - Його галери чекали: Він був бідний, і був він злодій. Тиждень діти голодували, І, злиднями пригнічена, Дивилася в труну його дружина; Праці, турботи, прикрості, Знати, не під силу були їй; І піддався він спокусі: Украв на хліб сім'ї своїй. І засудження безпристрасно прочитав йому синедріон; Здавалося, злиднями жахливими Ніхто з них не вражений; Приклад не новий, та й даремно Жаліти - невблаганний закон! Лише одному людське горе Доступно було цієї миті, Любов в одному світилася погляду: Дивився - і лагідний і великий - Серед безмовної тиші Христос розіп'ятий - зі стіни...

Весна (Знову весною у вікно моє пахнуло...)

Знову навесні у вікно моє пахнуло, І дихається відрадніше і вільніше... У грудях туга гнітюча заснула, Рой світлих дум іде на зміну їй. Зійшли сніги... Окови крижані Не тяжіють блискучої хвилі... І плуга чекають далекі, німі Поля мого рідного боку. О, як би мені з цих кімнат душних Швидше туди хотілося - на простір, Де немає фраз тріскучих і бездушних, Де не гримить витій продажних хор. У поля! у поля! знайома природа До себе красою сором'язливою манить... В поля! там пісня воскреслого народу Вільна та потужна звучить.

Весна (Вже тане сніг...)

Вже тане сніг, біжать струмки, У вікно повіяло навесні... Засвищуть скоро солов'ї, І ліс одягнеться листям! Чиста небесна блакитна, Тепліше і яскравіше сонце стало, Пора хуртовин злих і бур Знову надовго минула. І серце сильно так у грудях Стукає, наче чекає чогось, Наче щастя попереду І забрала зима турботи! Всі обличчя весело дивляться. " Весна! " - читаєш у кожному погляді; І той, як святу, їй радий, Чиє життя – лише тяжка праця та горе. Але жвавих діток дзвінкий сміх І безтурботних пташок спів Мені кажуть - хто найбільше Природи любить оновлення!

* * *

Уперед! без страху та сумніву На подвиг доблесний, друзі! Зорю святого викуплення Вже в небесах побачив я! Сміливіше! Дамо один одному руки І разом рушимо вперед. І нехай під прапором науки Союз наш міцніє і зростає. Жерців гріха і брехні ми будемо Дієсловом істини карати, І сплячих ми від сну розбудимо І поведемо на битву рать! Не створимо собі кумира Ні на землі, ні на небі; За всі дари і блага світу Ми не падемо перед ним на порох!.. Проголошувати любові вчення Ми будемо жебракам, багатіям, І за нього знесемо гоніння, Пробачивши шаленим катам! Блаженний, хто життя в боротьбі кривавий, У тяжких клопотах виснажив; Як раб лінивий і лукавий, Талант свій у землю не закопав! Нехай нам зорею дороговказною Свята істина горить; І вірте, голос благородний Не даремно у світі прозвучить! Прислухайте ж, браття, слову брата, Поки ми сповнені юних сил: Вперед, вперед, і без повернення, Щоб рок далеко нам не обіцяв!

Гідальго

Північ. Вулиці Мадрида І безлюдні та темні. Не звучать кроки об плити, І балкони не облиті Світлом палевим місяця. Ароматом вітер дихає, Зелень темну гілок Він ледь-ледь колише... І ніхто нас не почує, О сестро душі моєї! Завернись у свій атласний плащ І в алею виходь. Чоловік заснув... Боязнь марна. Відпочинеш ти безпечно У гідальго на грудях. Або як черв'як до ранку глине Ревність серця старого?.. Якщо сни його стривожать, Шпага гостра допоможе, - Не тремтить моя рука! Поклявся твоєю красою Мстити я чоловікові твоєму... Не володіти йому тобою! Знаю я: ти зла сім'єю Продана була йому! Виходь же на побачення, Доне дивна моя! Ніч сповнена пахощами, І давно твої лобзання Чекаю під покровом миртів я!..

Дачі

Люблю вас, дачко! Ідеш собі вночі, А вікна, балкони відчинені всі; І звук фортепіано звідти мчить, І ллються наспіви в нічній тиші. А ось біля вікна раптом з'явилася голівка; Ось чорні очі, як зірки блищать, На плечах лілейних шовкові кучері, Атласні щічки рум'янцем горять! І дивишся - а ніч така свіжа і ясна, І трояндами пахне, і світить місяць!

Дездемоне

(Віардо Гарсії) 1 Коли твій голос сріблястий, О Дездемона, слухав я, Запалом полум'яним і чистим Була повна душа моя! Я говорив: ні, ці звуки З небесної ллються висоти; Порожнє, безплідне життя муки Нам насолодити вони дані! Я в цю чудову мить Людей і світ - все забув: Я весь був слух і захоплення, Я жадібно кожен звук ловив! Молилася ти, або плакала, Іль тихо співала пісню кохання - Як серце билося, завмирало При звуках тих у моїх грудях! Шекспіра світле створіння Ти так глибоко зрозуміла І Дездемони всі страждання Так нам вірно передала! 2 Між тим як шум оплесків І кликів залу оголошував, Лише я один сидів у мовчанні, Нічим захоплення не висловлював. Я не кидав тобі букети, Не кинув я тобі вінок; Але вірш дозрів у душі поета - Прийми ж: ось і моя квітка! Прийми його... Хоч не блищить Красою він південної квітки, Але сонце так само оживляє Листки і троянд... і волошка!

* * *

Діти віку всі хворі, - Мені скрізь кажуть, - Ходять бліді, худі, З життям все у них розлад. Ні! Даремно старими Оклеветан бідний вік; Подивіться: перед вами Сучасна людина. Щоки немов як із морозу, Так рум'янцем і горять; Яка пристойна ця поза, Який спокійний цей погляд. Ви поривів захоплення Не помітите його; Але як повний поваги Він до гідності своєї. Всі питання дозволяє Він легко, без далеких дум; Не турбує, не бентежить Ніколи сумнів розум. І насмішкою гострою, милою Як уміє він кольнути Незадоволених, що похмуро На житейський дивляться шлях, Забобони ненавидять, Все твердять про ідеал І лише зло і загибель бачать У тому, що благом світ визнав. Світло приємною розмовою І розумом його полонений; Вигукують жінки хором: «Як він милий! як він розумний! Ні! Даремно старість зводить Клевету на бідне століття: Життя блаженствує Сучасна людина!

Дума (Як діти чи раби...)

Як діти чи раби, переказу слухняні, Як часто в житті ми буємо байдужі До того, що серце нам мало б розривати, Що сльози з очей мало б викидати. Ми плакати не хочемо, ми не хочемо мучитися І забобонам страту в сумнівах шукати; Чи не краще сліпо їм у всьому коритися, А в лихах долю спокійно звинувачувати! І, повз жертв йдучи натовпом, що шумить, Зітхати і говорити: так велено долею! Коли ж совість раптом, прокинувшись, скаже нам: "Винний бід своїх - ти, жалюгідний смертний, сам... Ти глухий, як бовван, на голос мій залишався І, примари створивши, йому корився!" , Щоб не отруїти спокою наших днів! Коли ж серед натовпу є пророк з могутньою, великою душею, З дієсловом істини священної на устах, - На жаль, відкинутий він! Натовп у його словах Вчення любові і правди не знаходить ... Їй здається соромом промови його слухати, І, натхненний, він коли почне мовити - З глузуванням кожен геть, махнувши рукою, відходить. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Її мені шкода

(Графу Д. А. Толстому) Дай руку мені... Я розумію Твою зловісну смуток І, сповнений таємних мук, слухаю Твоїх слів: " Їїмені шкода". Як іноді в річці широкою Грозою відірваний листок Мчить блідий, самотній, Куди тягне його потік,- Так і вона, велінням року Завжди покірна, піде Без сліз, без скарг і докору, Куди її він поведе. У її грудях таїться. нині Любові так багато... Боже мій, Не дай розтратити їй у пустелі Вогню, запаленого тобою! Але цей погляд, спокійний, ясний, Хай буде вічно їм зігрітий, І нехай на поклик душі прекрасної Душа друга дасть відповідь. Так, вір мені , друже, я розумію Твій зловісний сум І, сповнений смутку, повторюю З тобою сам: " Їїмені шкода".

* * *

Якщо хочеш ти, щоб мирно, Ясно дні твої летіли, Кинь тривожні питання І піднесені цілі. Хай орли ширяють високо Десь там, під хмарами; Що тобі до них! По-вовчі Вий собі, живучи з вовками. Вір, набагато ближче до справи, Відклавши порожні бредні Про повітряні ці замки, Постояти годинку в передній; Частіше лестити тому, хто сильний (Але не грубо лестити - з умінням), Чим без користі на неправду Нападати з жорстокістю. Не гребуйте дурнями - Це сила в наш час; Ти насмішкою не зменшиш їхнє плем'я, що плодиться. Слухай глупство їхнє терпляче: У люди вискочити допоможе Хтось із них, мабуть; Насолити ж кожен може. Загальноприйнятої моралі Ти дотримуйся суворо І йди, не ухиляючись, Торною, битою дорогою. У тих же, хто з неї поверне, Повний завзятої старанності, І камінням і брудом Ти жбурляй без милосердя. Щоб лиха якої не сталося, Дипломата висловом Верен будь: "Не піддавайся Серцю першому руху"; Кинь мрії про благо ближніх, Сім'яніном будь зразковим; І дружину і дітлахів Забезпечити доходом вірним. І твій вік пройде щасливо; А покинеш мир наш тлінний, Скажуть все, йдучи за труною: "Ось помер чоловік поважний; Занадто був добрий для миру, Тому і взятий він богом". І вшанує тебе, можливо, навіть преса некрологом.

* * *

Є дні: ні злість, ні любов, Ні жага справ, ні до істини прагнення - Ніщо мені не хвилює кров; І серце спить, і розум заціпенів. Я залишаюся до закликів життя глухий; Так холодно дивлюся, так безпристрасно На все, що колись мій дух Тривожило і мучило всечасно. І ласка жіноча в мені У ті дні відповіді навіть не знаходить; У бездіяльності, у ганебному сні Душевних сил за годину година минає. Мені страшно, страшно за себе; Боюся, щоб серце зовсім не охололо, Щоб не втратив я почуття, Поки в крові вогонь і в тілі сила. Роками я ще не старий... О боже, всіх, хто жадає викуплення, Не дай, щоб попелом серця жар Засипало мертве сумнів!

* * *

Навіщо при звуках цих пісень, Знайомих пісень старовини, Ти, серце, так сильно забилося, Наче в дні своєї весни? Вже захвати і смутку, Всі бурі юнацьких років, В тобі залишили навіки Нічим незабутній слід? Ти жарко вірило, любило – Але життя розбило всі мрії. Життя нічого не пощадило, Перед чим ти благоговіло! І холодніше рік у рік У тобі струменіла кров... Що ж стрепенулось ти? Чи вогонь, що Давно згас, спалахнув знову? Чи просто шкода тобі колишнього: Тривог та почуттів пережитих? Але, як хвилю, що вдалину помчала, Не вернути нам більше їх! Облиш марні пориви, Тривоги старі забудь... О! краще б нам під ці звуки З тобою останнім сном заснути!

Звуки

Не змовкай, не змовкай! Відрадні серцю ці звуки, Хоч на одну мить нехай У грудях хворий задрімлять муки. Хвилювання минулих, давніх днів Мені твоя пісня нагадує; І ллються сльози з очей, І солодко серце завмирає... І мені дається, що чую я Знайомий голос, серце милий; Бувало, він приваблює мене якоюсь дивною силою; І ніби знову переді мною Спокійний, тихий погляд сяє І душу солодкою тугою, Тоскою блаженства наповнює ... Так співай же! Легше дихають груди, І стихли в ній сумніви муки... О, якби міг колись Я померти під ці звуки!

* * *

Знайомі звуки, чудові звуки! О скільки вам сили дано! Минулий щастя, минулі муки, І радість побачення, і сльози розлуки ... Вам все воскресити судилося. Знайомі тіні є знову, Проходять одна за одною... І серце повірити обману готове, І жадає, і благає все життя колишнього, Зігріте пристрастю колишньої. І все, що вбито безплідною боротьбою, Знов ворухнулось у грудях... На доблесний подвиг, на битву з долею Іду я відважно, і яскравою зіркою Надія горить попереду. У коханому погляді, в посмішці долі Прочитав я давно, що любимо; Не страшні мені грози, не страшна негода; Я знаю - кохання нескінченне щастя Мене чекає за ним! Досить! Досить!.. замовкніть, звуки! Мою ви мучите груди... Пройшло щастя, минулі муки, І радість побачення, і сльози розлуки, О серце! навіки забудь!

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

З Гейне (Візьми барабан...)

Візьми барабан і не бійся, Цілуй маркітанку звучніше! Ось сенс найглибший мистецтва, Ось сенс філософії всієї! Сильніше стукай, і тривогою Ти сплячих від сну пробуди! Ось сенс глибокий мистецтва; А сам маршируй попереду! Ось Геґель! Ось книжкова мудрість! Ось дух філософських почав! Давно я збагнув цю таємницю, Давно барабанщиком став!

Іпохондрія

Подумати страшно, що такий Кінець суджений життєвій драмі; Що будеш у вузькій, темній ямі Лежати нерухомий і німий; Що черв'яки почнуть точити Твоє покинуте тіло - Точити те серце, що вміло І ненавидіти і любити. І після багатьох, багатьох років Який-небудь мрійник пустий Знайде твій череп потворний І віднесе до свого кабінету, Щоб замість мармуру лежав Він на аркушах паперу запорошеного Або дітей, жилець могильний, Як зашалят вони, лякав.

До Д... (Коли я притискав...)

(З Байрона)Коли я притискав тебе до грудей своїх, Любові і щастя повний і примирений з долею, Я думав: тільки смерть нас розлучить з тобою; Але ось розлучені ми заздрістю людей! Нехай тебе навіки, чарівне створіння, Відторгла злість їхня від серця мого; Але, вір, їм не вигнати твій образ із нього, Поки не впав твій друг під тягарем страждання! І якщо мерці притулок покинуть свій І до вічного життя порох з тліну відродиться, Знову чоло моє на груди твої схилиться: Немає раю для мене, де немає тебе зі мною!

* * *

Коли мені зустрінеться змучений боротьбою, Під гнітом досвіду поникла людина; І промовою гіркою він, глузливою і злою Ганьбою зраджує на брехні погрязлий вік; І віра в рід людський у грудях його згасла, І дух, що колись був сповнений потужних сил, Подібно до нічника, що згасло без масла, Без віри і любові став немічний і кволий; І правди промінь, що сяє за далею прийдешніх днів, очам його незрим, - Як боляче мені! Глибоким сумом При зустрічі тій буваю я мучим. І кажу тоді: з'явись, з'явись до нас знову, Господи, у наш бідний світ, де горе та розлад; Нехай прозвучить ще божественне слово І до життя покличе твоїх чад, що відпали!

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

* * *

Коли я в залі багатолюдному, Тривогою таємницею томим, Слухаю Штрауса звукам дивним, То повним смутку, то живим; Коли рясніє переді мною Натовп при світлі яскравих свічок; І ось, усмішкою молодою І білизною прозорих плечей Блиста, ти до мене підходиш, В мене вперяя довгий погляд, І розмову зі мною заводиш, Летюча, бальна розмова... О, чому так сумно, боляче Мені раптом стане?.. Тобі ледве? Я відповідаю, і мимоволі на груди хилиться голова. І все мені здається, долею На муки ти приречена, Що буде тяжкою боротьбою І ці груди виснажені; Що погляд горить вогнем страждання, Сльозу даремно затаївши; Що безрадісне ридання За сміхом дзвінким чую я! І шкода мені, шкода тебе - і сльози Готові канути з очей ... Але це все хворі мрії Душі засмученої моєї! Вибач мені, друже; не знаючи нудьги, Забувши пророчу мову, Кружся, порхає під ці звуки При яскравому світлі бальних свічок!

Легенда

Був у Христа-немовля сад, І багато троянд виростив він у ньому; Він тричі на день їх поливав, Щоб сплести вінок собі згодом. Коли ж троянди розцвіли, Дітей єврейський прокликав він; Вони зірвали по квітці, І весь сад був спустошений. «Як ти сплетеш тепер вінок? У твоєму саду немає більше троянд! - Ви забули, що шипи залишилися мені, - сказав Христос. І з шипів вони сплели Вінок колючий для нього, І краплі крові замість троянд Чоло прикрасили його. Примітка:переклад із невідомого англійського поета.

* * *

[М. П. Я-І]Люблю прагнути я мрією У ту благодатну країну, Де мирт, похилившись головою, Лобзає світлу хвилю; Де кипариси величаво До блакиті неба піднеслися, Де солодкозвучні октави З вуст Торкватових лилися; Де Дант, похмурий і суворий, З пекла тіні викликав; До стоп Лаури свій лавровий Вінець Петрарка кидав; Де Рафаель, благоговіючи, Зображував мадонни лик; З маси мармуру Психею Канов потужний перст спорудив; Де в годину, коли місяця сяйвом Затока широка затьмарена І ароматне дихання Лють всюди троянда і лимон,- Сковзить таємниче гондола По волозі хиткою і німою, І завмирає баркарола, Як поцілунок, в нічній тиші!.. Де жили ви... Де розквітали Розкішно-гордою красою! О, розкажіть, як мріяли Ви осторонь чарівної тієї! Я вас заслухаюсь... І в очі Вам кину я тихий погляд - І небо південної, дивної ночі Вони поетові замінять!

Любов співака

На груди до мене чолом прекрасним, Молю, схились, друже мій! Ми хоч на мить у пристрасному лобзанні Знайдемо забуття і спокій! А там дай руку - і з тобою Ми гордо хрест наш понесемо І до небес у боротьбі з долею Мольби про щастя не пошлем... Блаженний, хто життя в боротьбі кривавий, В турботах тяжких виснажив,- Як раб лінивий і лукавий, Талант свій у землю не закопав! Страждати за всіх, страждати безмірно, Лише у муках щастя знаходити, Жрецов Ваала лицемірних Дієсловом істини разити, Проголошувати любові вчення Всюди - жебракам, багатіям - Доля поета... Я хвилювань За блага світу не віддам. А ти! У грудях твоїх муки Таяться також, знаю я, І чекає не чаша насолоди, - Фіал отруєний тебе! Для пристрасті спекотної і глибокої Ти народжена - і з давніх-давен Натовпу безглуздого, жорстокого Тобі не страшний вирок. І з давніх-давен, без жалю Про дурне щастя днів минулих, Страждаєш ти, одним прощенням Платячи ворогам за злість їх! О, дай же руку - і з тобою Ми гордо хрест наш понесемо І до небес у боротьбі з долею Благання про щастя не пошлем!

* * *

Мною злих і дурних жартів, Життя, грала ти зі мною, І стою на роздоріжжі Я з похилою головою. Серця найкращі пориви І улюблені мрії Осміяла нещадно, В пух та порох розбила ти. Підбурила ти лукаво На нерівний бій мене, І в тому бою я витратив Багато пристрасті і вогню. Тільки людям на втіху Скоро вибився з сил; І залишилося мені свідомість, Що я немічний і кволий. Що ж! Піду дорогою торною, Думав я, натовпу вслід, Скромен, тихий, благонамірний, Кинувши юнацьку марення. Що за гладка дорога! Камені тут не ріжуть ніг. Якби я йшов по ній, Я б так не знемог. Та й ціль набагато ближче; Пристань мирна на увазі... Скільки там я насолод Невідомих знайду! Але нажаль! довелося недовго До цієї мети мені йти, І знову я опинився На дорозі. А виною всі ці мрії, Ці сни пори колишньої... Безв'язні, зі мною Ішли вони рука з рукою. І манили все кудись, І шепотіли щось мені, Милих образів так багато Показали осторонь. Їм назустріч кинувся Я, сповнений нових сил: Ішов по колісних тернях, У безодні похмурі сходив. І вже думав - підходжу я До моїх примар моїм, Але даремно, стомлений, Простираю я руки до них. Віддалялися, відлітали Дорогі від мене... І раптом на роздоріжжі Вночі був я застигнутий. Довго чи ніч моя триватиме І що чекає мене за нею, Я не знаю; знаю тільки, Що туга в душі моїй. Але не торна дорога, Рано кинута мною, Пробуджує жаль У цю мить у душі хворий. Жаль мені примар улюблених, Шкода розкішних яскравих мрій, Що так рано день, сховавшись, На променях своїх забрав!

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

Могила

Листя шуміло похмуро вночі восени; Труну опускали в могилу, Труна, осяяна місяцем. Тихо, без плачу, закопали І пішли геть, Тільки місяць на могилу Сумно дивився всю ніч.

Мій знайомий

Він був бідний. Його батько... Він був бідний. (Його батько В гусарах повік служив, Любив танцівниць і до кінця Ім'я розорив.) І затятий був він ліберал: Всі слабкості людей Він енергійно карав, Хоч не писав статей. Не міг терпіти спину гнути, Любив він бідний клас, Любив поміщиків кольнути Сатирою злий часом. І Жоржем Зандом і Леру Був пристрасно захоплений, Чоловік він повчав добру, Розвинути старався дружин. Коли ж друга мого Товкнула в глухий бік доля, Він думав - загартує його З невіглаством боротьба. Усіх лихомців, негідників Мріяв він бути грозою; І за права сиріт та вдів Клявся стояти горою. Але ах! прийдешнє від нас Густий приховує морок; Не думав він, що близька година Вступити до законного шлюбу. Хоч прокляттям він порожнім, бездушним світлом, Але був у губернії полонений Девицею в тридцять років. Вона була інших ідей ... Їй не був Занд знайомий, Але дали триста душ за нею І триповерховий будинок. Одружився він, йому припало до серця життя сам-друг... Дружина ввела його відразу до губернського вищого кола. І став обіди він давати, І шанував за честь, Коли до нього з'їжджалася знати, Щоб добре поїсти. І якщо в будинок до нього часом був генерал, Його, від щастя сам не свій, Він на ганку зустрічав. Дружина крутий мала вдачу; А будинок і триста душ Давали їй так багато прав... І скорився чоловік. Хоч іноді ще карав Він зло в колі друзів, Але поблажливіше дивився На слабкості людей. Хоч не втратив він цілком Могутній слова дар, Але якось стигнув за дружини Його душевний жар. Бувало, тільки заведе Про кріпаків він суперечку, Дивишся, і затискає рота Йому дружини погляд. І зустрів я його потім у губернії інший; Він був із порядним черевцем І чин мав великий. Перед ним увесь чинний народ І тремтів і млів; І вже не триста душ - п'ятсот Він мав своїх. Про доброчесність судив Він за колодою карт... Коли ж юнак входив Іноді перед ним в азарт, Він непокірність ганьбив Як справжній бюрократ... І на винного кидав блискавичний погляд...

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

Мовчання

(З М. Гартмана)Ні слова, о друже мій, ні зітхання... Ми будемо з тобою мовчазні... Адже мовчки над каменем могильним Схиляються сумні верби... І тільки схилившись, читають, Як я, у твоїм погляді втомлений, Що були дні ясного щастя , Що цього щастя – не стало!

Чудовий Мить. Любовна лірика російських поетів. Москва: Художня література, 1988.

Благання

І до неба погляд піднявши свій, Вони - сповнені печалі - З глибини душі хворої, Душі змученої, волали: «У нас на подвиг нема сил! Виходить серце наше кров'ю, Нерівний бій нас виснажив, Поглянь, поглянь на нас з любов'ю! З дієсловом світу на устах Ми йшли назустріч наших братів, Звідки ж їхній раптовий страх, Звідки цей зойк прокляття? Почувши нашу промову, вони Мечі хапали і каміння І суддям у дикій озлобленні Кричали шалено: «Роспни! Невже ворожнечу і злість ми У серцях людей спалахнули Лише тим, що більше зла і темряви Добро і світло ми полюбили? Що закликали багатіїв, І сильних світу, і вільних Не гнати від трапези своєї Нагих, і сирих, і голодних? І ось, знедолені людьми, Знемогли ми у довгій битві. О боже істини! вонми Гнімих чад твоїх молитві! Серця озлоблених пом'якши, Відкрий сліпим і сплячим очі, І нехай хоч бліді промені Блиснуть у глибокій темряві ночі!

На заклик друзів

До чого ваш поклик, друзі? Тривожною тугою Веселий, галасливий бенкет до чого мені отруювати? У захоплених віршах, за вологою золотою, Давно вже Вакха я не можу славити! Не веселить мене розгульне похмілля, І не кипить у мені відвагою колишньої кров; Зникло днів колишніх шалене веселощі, Зникло днів колишніх шалене кохання! А здається, давно ли, сповнений надії, В майбутнє я погляд довірливо вперя, І чужі були мені сумніви і страждання, І, простодушний, я про щастя думав. У жахливій наготі ще не поставали Мені лиха тоді моїй рідної країни, І муки братів дух ще не хвилювали; Але тепер він прозрів, і чужий йому спокій! Чи входжу я часом у палати золоті, Де в насолодах життя проводить сибарит, Чи дивлюся я на палаци, на храми вікові,- Все мені про вікові страждання говорить. Чи сиджу оточений шумливим натовпом На бенкеті великому, - мені чути звук ланцюгів; І постає вдалині, як примара, переді мною Розп'ятий на хресті божественний плебей!.. І соромно, соромно мені... Від місця тріумфування, Схвильований, я біжу під мою смиренну кров; Але там гнітить мене нікчемності свідомість, І душу всю я тоді виплакати готовий! Щасливий, хто прожив вік без тяжких сумнівів, Хто погляди спрямовував з надією до небес; Але я про щастя тому не знаю жалю І за нього моїх страждань не віддам! О, не кличте ж ви мене - я благаю, - Веселі друзі, на галасливе свято ваше: Уже бога грон я давно не прославляю, І не забути мені під гомін дзвінких чаш!

На пам'ять

Коли на зло моїм бажанням Нас воля рока розлучить, Нехай мій вірш спогад У вас про минуле пробудить; Нагадає вам про те, хто щастя Лише з вами в житті знаходив, Хто вам за дружбу та долю Любов'ю щирою платив; Хто ніколи перед натовпом Вам улесливих слів не марнував, Але, натхненний красою, Вам таємно вірш свій присвячував ... Нагадає все - і, на дозвіллі Прочитавши заповітний ваш альбом, Ви пошкодуєте про друга, Зітхнете, можливо, про нього. Так нам часом нагадує Квітка засохла про весну, Звук пісні сумної викидає З очей сльозу про старовину.

Наспів

О, чому сповнена стомлення І дивних мрій душа моя, Коли в тиші усамітнення Наспів знайомий чую я? Не будять у серці ці звуки Печалі, що змовкла давно, Ні мук любові, ні сліз розлуки Їм воскресити не судилося. Але я люблю твій голос призовний, Наспів далекого боку, Як ремствування моря тужливий У години вечірньої тиші...

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

* * *

Ні! краще загибель без повернення, Чим світ ганебний з пітьмою та злом, Чим самому на загибель брата Дивитись із зловтішною урочистістю. Ні! краще в темну могилу Віднести безчасно з собою І серця запал, і духу силу, І мрій божевільних, пристрасних рій, Чим, все тупія і жиріючи, Волочити безглуздо свій вік, З смиренням хибним фарисея Твердя: "Бессильна людина", Чим проміняти на сон втішний І чесна праця, і чесний бій І непомітно в тині смердючій, У бруді загрузнути з головою!

Російські поети. Антологія у чотирьох томах. Москва: Дитяча література, 1968.

* * *

Вогні погасли в домі, І все стихло в ньому; У своїх ліжечках дітки заснули солодким сном. З небес далеких лагідно Дивиться на них місяць; Вся кімнатка сяйвом її осяяна. Дивляться з саду гілки Берез і тополь І шепочуть: "Охороняємо Ми тихий сон дітей; Нехай радісні сняться Всю ніч малюткам сни, Чудові видіння З казкової країни. , як брати милим, Привіт надішлють їм свій, Головками киваючи, Блискучими росою ..."

* * *

Він йшов покірно тернистою дорогою, Він радісно зустрів і загибель і ганьба; Уста, що мовили вчення правди суворої, Не промовили натовпу докору, що глумився. Він ішов покірно і, на хресті розіп'ятий, народам заповідав і братерство і любов; За цей грішний світ, пороки темряви обіймати, За ближнього лилася його свята кров. О, діти слабкі скептичного віку! Чи вам не говорить могутній образ той Про призначення великої людини І волю сплячу на подвиг не кличе? О ні! не вірю я. Не зовсім заглушили В нас голос істини, користь і суєта; Ще настане день... Вдихне і життя і силу У наш старий світ вчення Христа!

Осінь

Я впізнаю тебе, час похмурий: Ці короткі, бліді дні, Довгі ночі, дощові, темні, І руйнування - куди не поглянь. Сиплеться з дерева листя зблідлі, В полі, жовтіючи, поникли кущі; По небу хмари пливуть нескінченні... Осінь докучна!.. Так, це ти! Я впізнаю тебе, час похмурий, Час важких і гірких турбот: Серце, що колись так пристрасно любило, Давит мертвий сумнів гніт; Гаснуть у ньому тихо одна за одною Юності гордою святі мрії, І у волоссі сивина пробивається... Старість докучна!.. Так, це ти!

Відповідь

Ми близькі один одному... Я знаю, Але чужі за духом... Кохання Давно я до тебе не живлю, І холодні промови мої... Не можу я брехати перед тобою, А правда страшна для тебе... До чого а безплідною боротьбою Всечасно терзати нам себе? У кумирах мені бога не бачити, Перед ними чола не схилити! Мені все судилося ненавидіти, Що рабськи звикла ти шанувати! «Хто істині, вірний покликанням, Себе безповоротно прирік, І дім і сім'ю без нарікання Залишить»,- сказав нам пророк... О, вір мені, марні закиди: Розлучитися нам має з тобою... Кохання ми один одному далекі, Друг другу ми чужі душею!

Пісня (Вийдемо на берег; там хвилі...)

Вийдемо на б ерег; там хвилі Ноги нам лобзатимуть; Зірки з таємничим смутком Будуть над нами сяяти. Там вітерець ароматний Кудрі твої розвине; Вийдемо... Похмуро гойдаючись, Тополя до себе нас кличе. У довгому і солодкому забутті, Шуму слухаючи гілок, Ми відпочинемо від смутку, Ми забудемо людей. Багато вони нас мучили, Мучили багато, друже мій: Ті - своєю дурною любов'ю, Ті - нескінченною ворожнечею. Всі ми забудемо, як місяць У темній блакиті блисне, Все - як природі і богу Гімн соловей заспіває!

Пісня (Доброї ночі! - Ти сказала ...)

"Доброї ночі!"- Ти сказала, Подаючи руку мені, І хотіла багато щастя, Багато радостей уві сні. "Нехай до самого світанку Сняться милі риси!" І справдилися твої бажання, І тебе побачив я! Всі твої снилися мені погляди, Погляди, повні вогню! Снилося – у кімнатці затишній Ми сидимо з тобою вдвох; На підлозі креслить візерунки Місяць палевим променем. Ти мене рукою лілійною Привернула на груди свої, Ніжно в очі цілувала І шепотіла мені: " кохаю!І ще так багато снилося... Що за дивний, солодкий сон! Побажай, щоб зі мною Наяву трапився він!

Пісня (Тихо все, виглядає місяць...)

Тихо все, виглядає місяць У води хиткі річки; За річкою чути пісні І мелькають вогники. Чому так серцю боляче? Чи днів минулих стало шкода, Іл майбутнього лякає Нерозгадана далечінь? Чому в грудях млосність? І туманить погляд сльози? Чи знову наді мною Збирається гроза? Ось сховався місяць у хмари, Вогників уже не бачити; Стихла пісня... Незабаром, серце, Перестанеш ти страждати?

* * *

За почуттями брати ми з тобою, Ми у викуплення віримо обидва, І ми живитимемо до гробу Ворожнечу до бичів країни рідної. Коли ж проб'є бажану годину І встануть сплячі народи - Святе воїнство свободи У своїх лавах побачить нас. Любовю до істини святої У тобі, я знаю, серце б'ється, І, мабуть, відгук у ньому знайдеться На мій непідкупний голос.

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

* * *

Після грому, після бурі, Після тяжких, похмурих днів Прояснилося зведення блакиті, Серцю стало веселіше. Але чи надовго?.. Ось над морем Хмарки нові біжать... Сонце з хмарою, радість з горем Нерозлучно, знати, живуть!

Пробач

Пробач, пробач, настав час! Розлучитися маємо нам з тобою; Біліє вітрило моє, і зірки Зажглися в тверді блакитний. О, дай стомленою головою Ще на груди твої прилягти, Востаннє облити сльозами І шовк волосся, і мармур плечей! А там розлучимося надовго... Коли ж ми зійдемося знову, Дитя! в серцях, можливо, холод Замінить колишнє кохання! Може, зухвало все колишнє Тоді ми разом осміємо, Хоча крадькома один від одного Сльозу мимовільну проллємо... Пробач же, друже! Сповнена печалі Душа моя... Але година настала, І в дорогу нетерплячим плеском Зве мене сріблястий вал...

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

Прощальна пісня

Ангел світлий, ангел милий! Ти покинути хочеш нас - І летить до тебе сумний Мій наспів востаннє. Хоче серце розірватися; Погляд туманиться сльозою. Я благаю: милуватися Дай востаннє тобою! О, з'явись мені як раніше У заповітного вікна, І втішна, як надія, І прекрасна, як весна! Забувши і прощання, І тугу прийдешніх днів, Занурюсь я в споглядання Неземної краси твоєї. Налюбуюсь тишею Блакитних твоїх очей, Золотих кучерів хвилею, Блідим мармуром плечей. Все марно. Ангел милий! Знати, мене ти не чуєш. Лише гойдаються похмуро На вікні твоєму квіти...

Серцю

Скажи мені, чи довго помилятися Тобі, серце, судилося? Пора б з мріями розлучитися... Ми старі з тобою давно. А ти, на зло роках і роках, Тривожною б'єшся і сильніше (Хоч мало бачиш у цьому пуття), Чим билося в дні весни своєї. Коли серед хвилювань світла, В натовпі шумливою і порожньою, Слова улюбленого поета Вимовлять перед тобою, Або науки суворий голос Про правду вічної говорить, Яку ти заб'єш тривогу, Який вогонь в тобі горить! Красою сором'язливою блища, Чи майнуть жіночі риси - У захваті чистому завмираючи, Назустріч їм як рвешся ти. О перестань! Збагнути б можна Давним-давно у твої літа, Що марення поезія нікчемна, Що правда вічна - мрія! Що якось дивне поклоніння У наш вік корисний красі, Що вже тепер повинні прагнення У людини бути не ті... Зрозумій, що правда там, де сила, Де досягнення благ земних, І, забувши все, що ти любило, Живи і бийся лише для них!

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

Слова для музики

(Присвячується П. Н. О [стровському])Нам зорі лагідні сяяли, Ледве віяв тихий вітерець, Навколо квіти пахли, І хвилі ласкаво дзюрчали У наших ніг. Ми були юні, ми любили, І з вірою в далечінь дивилися ми; В нас мрії райдужні жили, І нам не страшні завірюхи були Сивої зими. Де ж ці ночі з їхнім сяйвом, З запашною красою І хвиль таємничим ремствуванням? Надій, захоплених мрій Де світлий рій? Померкли зірки, і похмуро Поникли бляклі квіти... Коли ж, серце, все, що було, Що нам весна з тобою дарувала, Забудеш ти?

* * *

Дивлюся на неї і любуюсь: Як пташка пурхає вона, І вуст її дитячих посмішка, Як травневий ранок, ясна. Дивлюсь і любуюсь, а серце Звична дума гнітить: Можливо, і цю голівку Доля невесела чекає. І скоро, можливо, поникне Під бурею життєвої чоло, Сльозою отуманяться очі, Що дивляться на світ так світло. Настане тяжкий час Туги і душевних тривог... Але все ж хай краще страждання В долю посилає їй рок, Чим вульгарності вир бездонний, Що багато так жертв поглинув, Де багато так гине безслідно І чесних прагнень і сил.

* * *

Знову я, роздуми повний, В книгу минулого дивлюся, Але сторінок, втішних серцю, В ній не багато знаходжу! Тут марні прагнення - Там марне кохання, І сильніше рік у рік Холодіє в серці кров. А часом і мені здавалося, що Щастя було знайдено; Те саме горе! Тільки щастям Притворялося воно! З кожним днем шлях життя Все стає нудніше ... І, слухняний волі року, Мляво я бреду по ній! Без надії, без бажання, Як хвиля котиться вдалину... Попереду не бачу мети, І колишнього мені не шкода!

Сон (Стерзаний тугою...)

(Уривок з незакінченої поеми) La terre est triste et dessechee; mais elle reverdira. L'haleine du mechant ne passera pas eternellement sur elle comme un souffle qui brule. "Paroles d"un croyant". . . . . . . . . . . . . . . . . . . Знівечений тугою, втомою нудимо, Я відпочити ліг під явором густим. Дворогий місяць, як серп женця кривий, У блакитній висоті сяяв наді мною. Мовчало все кругом... Прозора та ясна, Лише про скелю часом дробилася хвиля. У роздумі слухав я похмурий гул моря, Але скоро сон очі втомлені зімкнув. І раптом явилася мені, прекрасна і світла, Богиня, що мене обрала пророком. Чоло зелений мирт вінчав листами їй, І падав по плечах золотистий шовк кучерів. Вогнем кохання святий був погляд її зігрітий, І розливав на все він теплоту та світло. Благовіння повний, лежав нерухомий я І чекав священних слів, дихання притаї. Але ось вона до мене схилилася і рукою торкнулася трохи грудей моєї хворої. І нарешті вуста розверзлися її, І ось що почув я тоді від неї: «Страданням і тугою твоєю томиться груди, А перед тобою лежить ще далеку дорогу. Чи скажу я, що тебе в твоїй батьківщині чекає? Підійме на тебе каміння твій народ За те, що звинуватиш могутнім словом ти Рабов гріха, рабів ганебної метушні! За те, що сповістиш ти помсти грізний час Тому, хто в тині зла і ледарства загруз! Чиє серце не бентежив гнаних братів стогін, Кому законом був батько його закон! Але не лякайся їх! І знай, що я з тобою, І каміння пролетить над гордою головою. Чи в ланцюгах ти будеш, не журися і вір, Я відімкну сама темниці похмурі двері. І знову ти підеш, обраний мною Левит, І у світі голос твій не дарма прозвучить. Зерно кохання в серці глибоко западе; Прийде пора, і дасть розкішний плід. І людині тієї пори недовго чекати, Недовго буде нудитися і страждати. Воскресне до життя світ... Дивись, правди вже промінь Прозрілим полум'ям сяє з-за хмар! Іди ж, віри повний... І на грудях моїх Ти скоро відпочинеш від муки і скорбот». Сказала... І потім сховалась вона, І прокинувся я, схвильований, від сну. І Істині святий, сповнений нових сил, Я дав обітницю служити, як раніше їй служив. Мій занепалий дух повстав... І утисненим знову Я сповіщати пішов свободу і любов...

Старий за фортепіано

Що минеться, то буде мило. Пушкін Згадка є єдиний рай, з якого нас не можна вигнати; навіть праотці наші були його позбавлені. Жан-Поль Fille de la douleur, harmonie, harmonie! Alfred de Musset ("Lucie") * Гармонічною хвилею Лються звуки в душу мені: Говорять вони з душею Про минуле, про старовину. Пам'ятаю: ми за фортепіано З нею сиділи ввечері; Пам'ятаю нічку у фонтана, Поцілунок у саду густому... Пам'ятаю сумне прощання В час розлуки фатальної, Пам'ятаю клятви, обіцянки, Погляд, ув'язнений сльозою. Мені лишилися самі спогади: У дні печалі, у дні страждання Втішення мені вони, І під звуки фортепіано Як забудусь я часом, Ніч, побачення біля фонтана - Живо все переді мною. минулому, про старовину!* Дочка страждання, гармонія, гармонія!Мова, яка винаходом для кохання!

* * *

Страдав він у житті багато, багато, Але жалю не просив У ближніх, так само як у бога, І гордо зло переносив. А був час - і сумніви Своїм іншим він повіряв, Але марно ... бідний не чув Від брата слова втіхи! Йому сказали: «Молодий ти, охолоне жар у крові з літами, Зникнуть палкі мрії... Так точно було раніше з нами!» Але простодушно вірив він, Що не марні ті прагнення, І прозрівав він у віддаленні Священної істини закон. Йому твердили з докором, Що не любив він рідний край; Він світ вважав своєю вітчизною І людство – сім'єю! І ту сім'ю любив він пристрасно І для її прийдешніх благ Витратити був готовий надлишок юних сил у працях. Але він улюбленим сподіванням Межі всюди знаходив У країні рабів сліпих перекази, І спраги справ не вгамував! І помер він у боротьбі безплідної, Ніхто його не розгадав; Ніхто поривів не впізнав Душі люблячої, шляхетної... Вважали всі його порожнім, І тільки юність пошкодували; Коли ж холодний труп відспівали, Риданья не було над ним. Над свіжою юнака могилою Тепер берези лише шумлять Та вранці похмурим звучать Наспіви іволги похмурої...

Всеволод Різдвяний. Вибране. М., Л: Художня література, 1965.

Мандрівник

Ох! quand viendra-t-il don se jour que je revais, Tardif reparateur de tant de jours mauvais? Jamais, dit la raison... H. Moreau * Все тихо... Тополи над сплячими водами, Як примари, стоять, місяцем осяяні; Усеяне склепіння небес тремтячими зірками, В глибокий сон поля і ліс занурені; Повітряні струмені сповнені нічної прохолоди, Повів мені в обличчя запашний вітерець... Вже берег видно став... і дихає груди відрадою,- Швидше ж мчи мене, о мій легкий човен. Я бачу, вогник майнув між кущами І яскравою смугою лягає на річці; Чи китальця чекаєш до себе, з стомленням і сльозами, Ти, добрий друже, у своєму затишному куточку? З молитвою ли стоїш перед чистою Мадонною І чути шепіт твій у тиші півночі; Чи, може, рвеш листки ти троянди запашної, Як Гретхен Фауста, гадаючи про мене. Почувши плескіт хвилі, з усмішкою молодою Ти другу вийдеш назустріч у темний грот, Де, до мого плеча пригорнувшись головою, Ти говорила мені, бувало: "День прийде, І близький він, коли ні горя, ні страждань Не буде на землі!" - Ні, він далекий, дитя; І якби ти знала, як багато сподівань, Прекрасних і святих з того часу втратив я! Ти пам'ятаєш, як ми з тобою розлучалися, Як я був духом бадьорий, як сповнений юних сил! Але ось розлуки дні, як мрії, минули; Вітчизну і тебе знову відвідав! І що ж? Втомлена безплідною боротьбою Вже моя душа. Погас вогонь в очах; І впали груди мої, змучені тугою, І не палає кров рум'янцем на щоках. Я чув ближніх крик, я бачив їхні муки, Я забобону владу всюди знаходив; І страшно мені стало! І похмурий дух сумніву, Жахливий дух, мене вперше відвідав! Безсилля моє гнітить мене всечасно; Холод у серці мені, я відчуваю, проник; І я поспішаю до тебе, поспішаю, мій друже прекрасний, В обіймах твоїх забути хоч на мить! Згустилася ночі темрява над сплячими водами, Повів мені в обличчя запашний вітерець. Усипане склепіння небес тремтячими зірками, Швидше ж до берегів неси мене, човник!

Чудовий Мить. Любовна лірика російських поетів. Москва: Художня література, 1988.

Хмари

Відчини, мій друже, віконце, Повітря тепліло і запашне, Жоден не колихнеться На берізках білих лист. Відчини, мій друже, віконце І не бійся. Стороною Хмара грізна промчала, Нас лякала з тобою. Але я бачу, ти за нею Робким поглядом все стежиш; І грозу – тобі здається – Передвіщає ця тиша. Подивися! Блиснуло сонце. У блідо-рожевих променях Тонет далечінь полів німа... Віджени свій дитячий страх; Подивися, як чистий і ясний Сонця літнього заходу сонця... І на завтра безтурботний Небеса нам день обіцяють. Але я знаю, що за дума На твоєму чолі лягла: Ти забути не можеш хмари, Що далеко спливла. І, мимоволі піднімаючи До неба сумні очі, Говориш собі: "Над кимось гримне страшна гроза! Дай бог, щоб не застигла Бідних мандрівників вона - Бідних мандрівників, що блукають У ніч без відпочинку і сну; Не застигла б тих, хто кинув Близьких, батьківщину та дім І пішов до далекої мети Незвіданим шляхом!

Квітка

Над пустелею, опівдні спекотний, Гордовито і спокійно Хмара легка пливе. А в пустелі, жагою мучим І променем палим пекучим, До неї квітка моління шле: «Подивися, в степу похмурої Я кольору хворий і кволий, І без сил, і без краси... Мені цвісти так безрадісно: Немає ні тіні тут прохолодної, Ні свіжої роси, Я горю, томлюсь від спеки, І зблікла головою Я до землі сухий приник. Щодня з таємною надією Я все чекав, що хоч випадково Залетиш ти до нас на мить; Ось прийшла ти... і закликаю Я з благанням до тебе, і знаю, Що до благання схилишся ти: Що проллється дощ рясний, І, покрив стряхнувши курний, Оживуть мої листи, І під вологою неба чистою, І розкішний і запашний, Заблищает моє вбрання; І потім, у степу суворому, Довго, довго до життя нового Буду пам'ятати я повернення...» Але, горда, невблаганна, Пронеслася хмарка повз Над пониклою квіткою. Далеко, над стиснутою нивою, Марно, примхливо пролилася вона дощем; А в пустелі, жагою мучим І променем палим пекучим, В'яла квітка хвора ... І все чекав він, в'яну, - Хмарка ось прийде інша ... Але вже не було іншої.

Елегія (Так, я люблю тебе...)

(на мотив одного французького поета)Так, я люблю тебе, чарівне створіння, Як бліду зірку у вечірніх хмарах, Як троянди аромат, як вітерець дихання, Як сумної пісні звук на дрімучих водах; Як мрії я люблю, як солодке забуття Під шепіт тростини на березі морському, - Без ревнощів, без сліз, без спраги упівання: Любов моя до тебе - мрія про минуле... Чи дивлюся я на тебе, минулі хвилювання Приходять мені на думку, забуте кохання І все, що так давно осміяне сумнівом, Що ним замінено, що не повернеться знову. Мені не дано на спадок безтурботно насолоджуватися: Переді мною лежить далекий, скорботний шлях; І я поспішаю, дитя, тобою налюбуватися, Хоча на мить душею від скорботи відпочити.

Чудовий Мить. Любовна лірика російських поетів. Москва: Художня література, 1988.

Олександр Блок у жовтні 1908 року у статті «Вечори „мистецтв“» писав: «Днями один письменник (не мого покоління) розповідав мені про колишні літературні вечори: бували вони дуже рідко і завжди відрізнялися особливою урочистістю… Але чомусь приголомшували серця: Майков зі своєю сухою і витонченою декламацією, Полонський з урочисто протягнутою і романтично тремтячою рукою в брудній білій рукавичці, Плещеєв у срібних сивинах, що кличе „вперед без страху та сумніву“? Та тому, казав мені письменник, що вони ніби нагадувалипро щось будили якісь заснули струни, викликали до життя високі та благородні почуття. Хіба є тепер щось подібне, хіба може бути?

Значення письменника у житті свого часу який завжди відповідає масштабам його таланту та важливості його внеску у розвиток вітчизняної літератури. Нерідко в історії поезії ми бачимо, як, хоча б і неповні, відповіді на пекучі питання надають сили голосу художника. Не меншою мірою діють на читачів життя і характер письменника, його особиста чарівність, його переконання та щирість. Саме таким був поетичний вигляд А. Н. Плещеєва.

Думка про значення громадянського початку у поезії у Блоку пробудила спогад про Плещеєва. І справді, симпатична постать поета-революціонера до кінця днів його викликала у молодому поколінні гаряче співчуття. Участь Плещеєва у революційному русі визначило однаково і основні мотиви та особливості його творів, та її особисту долю. У день сорокарічного ювілею Плещеєв отримав велику кількість привітань, і серед них були листи учасників революційного руху та революційно налаштованої молоді. Так, студент-художник захоплено відзначав як дивовижний для років реакції «славний малозрозумілий подвиг» служіння поета під «одним і тим самим прапором».

Характерно також і те, що для реакційної преси та царського уряду Плещеєв до кінця своїх днів залишався живим втіленням революційних настроїв російського народу. Недарма в день його смерті газетам було заборонено друкувати будь-яке «панегіричне слово покійному поетові».

Вірші А. Н. Плещеєва – поетична біографія найкращих людей 40-60-х років минулого століття, для яких незмінними залишалися революційні ідеали. У цьому вся сенсі поезія петрашевца невіддільна від історії російської демократичної поезії та історії визвольної боротьби другої половини XIX століття. Плещеєв оцінив і зрозумів значення нових поколінь російських революціонерів і протягом дуже довгого життєвого та творчого шляху прагнув відповісти на поставлені ходом у суспільному розвиткові питання – саме тому його вплив на сучасність був такий великий.

Олексій Миколайович Плещеєв народився 22 листопада 1825 року у Костромі. Батько його, Микола Сергійович, нащадок старовинного та відомого в історії Росії дворянського роду, служив при олонецькому, вологодському та архангельському губернаторах. Дитинство поета пройшло Нижньому Новгороді, куди було переведено його батько. Здобувши відмінну домашню освіту, він у 1839 році був, за бажанням матері, визначений до школи гвардійських підпрапорщиків у Петербурзі. Майбутньому поетові довелося тут зіткнутися з атмосферою миколаївської воєнщини, що отупляє і розбещує, яка назавжди поселила в його душі «найщирішу антипатію» (лист до В. Д. Дандевіля від 24 травня 1855 року). Через півтора роки він пішов зі школи. В 1843 майбутній поет вступив на східний факультет Петербурзького університету, в якому пробув до літа 1845 року. Поруч із ним тут навчалися М. Спешньов, А. Хаников, Д. Ахшарумов та інших. У цьому колі товаришів, більшість яких пізніше увійде у товариство Петрашевського, складалися літературні та політичні інтереси Плещеєва. Знаменно, що приблизно в той же час починається поетична діяльність багатьох майбутніх учасників гуртка Петрашевського: Салтикова-Щедріна, Пальма, Дурова та ін. Саме в цей «невигідний для поетів» (за висловом Некрасова) час у пресі з'явилися перші вірші А.М. Плещеєва. У лютневому номері «Сучасника» за 1844 він надрукував вірш «Нічні думи». Видавець «Современника» і ректор Петербурзького університету П. А. Плетньов писав Я. К- Гроту 16 березня 1844: «Бачив ти в „Современнике“ вірші з підписом А. П-в? Я дізнався, що це наш студент ще одного курсу Плещеєв. У нього видно талант. Я закликав його до себе і обласкав його. Він іде східним відділенням, живе з матір'ю, у якої він єдиний син, і в університет перейшов зі школи гвардійських підпрапорщиків, не відчуваючи прихильності до ратного життя». Незабаром виявилося ідейне розбіжність Плещеєва з «Сучасником», яке сам Плетньов пояснив впливом ідей Бєлінського або, як пише він, «доктрини Краєвського». Бєлінському належить важлива роль у становленні політичних та літературних поглядів Плещеєва-студента. У своїх статтях поет із гарячим почуттям згадував про значення статей Бєлінського у його час, «коли з якимось гарячковим нетерпінням очікувалася публікою кожна книжка журналу, де писав Бєлінський. Сильніше билося серце молодого покоління у відповідь на його могутній, пристрасний, енергійний голос, що говорив про любов до істини, науки і людства, нещадно переслідував все низьке, неприємне гідності людини - у житті, і все хибне, пихатий, риторичне - у мистецтві ». І потім він так визначав роль Бєлінського у долі свого покоління: «Скільки людей завдячують йому своїм розвитком; скільки навчив він свідомо дивитися на навколишню дійсність, скільки допоміг зрозуміти всю вульгарність і потворність деяких її явищ, всупереч вихованню, що привчив рабськи схиляти перед цими явищами голову ... »

Заперечення вульгарності та потворності тодішнього суспільства, демократичні та соціалістичні ідеї – такий один із підсумків студентського періоду. Недарма влітку 1845 року він залишив університет і листі до П. А. Плетньову пояснив свій відхід незадоволеністю університетським курсом і бажанням «присвятити себе наукам живим… близьким до життя і, отже, інтересам нашого часу…». Серед цих наук він називає далеко не випадково історію та політичну економію. Цей перелом у настроях Плещеєва призвів його також до відмови від співпраці у благонамірному (донекрасівському) «Сучаснику». У тому ж 1845 року він спробував забрати у Плетньова під приводом свої вірші, пояснюючи це тим, що їх не можна друкувати без «значних поправок і змін».

Очевидно, цим пояснюється його перехід із 1845 року до інших видань – «Репертуар і Пантеон» та «Ілюстрацію». Принаймні, характерно, що у 1844 року він надрукував у «Современнике» 13 віршів, 1845 року – два, а 1846-го з'явилося лише одне – «На згадку», з датою –1844 рік. З початку 1845 Плещеєв, по суті, припинив участь у журналі Плетньова. Цим же пояснюється й та обставина, що вірші, опубліковані в «Сучаснику» в 1845-1846 роках, він знову надрукував в інших органах, а деякі з'являються одночасно в «Сучаснику» та «Репертуарі та Пантеоні». Багато в чому змінюється і характер його поетичної діяльності.

Вкрай знаменний той факт, що відхід з «Сучасника» та університету збігається з виникненням таємного товариства Петрашевського. Спільність літературних та філософсько-політичних інтересів зближує Плещеєва з Н. В. Ханіковим, П. В. Верьовкіним, І. М. Дебу, М. В. Петрашевським, братами Майковими, Мілютіними та ін. З них і склалося в 1845 таємне суспільство Петрашевського. Плещеєв належав до найбільш чільних учасників «п'ятниць» (або, як їх називали учасники, – «комітетів» або «сходок») Петрашевського. Він був відвідувачем "п'ятниць" з моменту їх виникнення, тобто з початку 1845 року. Разом із Ханіковим, Баласогло, Дуровим, Вл. Мілютіним, Салтиковим, Спешневым, Енгельсоном Плещеєв входив у основне ядро цього політичного суспільства вже 1845–1846 роках. Крім того, він був пов'язаний з іншими колами опозиційно налаштованої інтелігенції Петербурга. Серед його знайомих були брати Бекетові, в будинку яких також «чувся обурений шляхетний порив проти гноблення та несправедливості». Тут він потоваришував із рано загиблим критиком Валер'яном Майковим та Ф. М. Достоєвським. Навесні 1846 Плещеєв познайомив Ф. Достоєвського з Петрашевським. Восени 1848 року за почином Плещеєва та Достоєвського виник особливий гурток С. Ф. Дурова, А. І. Пальма та Плещеєва. У поліцейському зведенні сказано: «Григор'єв відгукнувся, що вони<вечера у Дурова>мали характер політичний». За свідченнями А. Н. Барановського, взимку 1846-1847 року в розповіді різних антиурядових анекдотів «відрізнялися переважно Петрашевський та Плещеєв».

Залишив школу гвардійських прапорщиків (формально - звільнившись «за хворобою») і вступив до Петербурзького університету за розрядом східних мов. Тут почало складатися коло знайомств Плещеєва: ректор університету П. А. Плетньов, А. А. Краєвський, Майкові, Ф. М. Достоєвський, І. А. Гончаров, Д. В. Григорович, М. Є. Салтиков-Щедрін.

Поступово у Плещеєва з'явилися знайомства у літературних колах (що склалися, переважно, на званих вечорах у домі А. Краєвського). Свою найпершу добірку віршів Плещеєв направив Плетньову, ректору Петербурзького університету та видавцеві журналу «Сучасник». У листі Я. К. Гроту останній писав:

Чи бачив ти в Сучасникивірші за підписом А. П-в'? Я дізнався, що це наш студент ще одного курсу, Плещеєв. У нього видно талант. Я його покликав до себе і обласкав його. Він іде східним відділенням, живе з матір'ю, у якої він єдиний син.

Влітку 1845 року Плещеєв залишив університет через стиснене матеріальне становище і незадоволеність самим процесом освіти. Вийшовши з університету, він присвятив себе виключно літературній діяльності, але надій завершити освіту не залишив, збираючись підготувати весь університетський курс і здати його екстерном:9. При цьому він не переривав контактів із учасниками гуртка; петрашевці нерідко зустрічалися в нього вдома; Плещеєв ними сприймався як «поет-борець, свій Андре Шеньє».

У 1846 році була видана перша збірка віршів поета, куди увійшли вірші «На поклик друзів» (1845), а також «Вперед! без страху і сумніву…» (прозване «російською Марсельезою») та «По почуттям брати ми з тобою»; обидва вірші стали гімнами революційної молоді. Гасла плещеєвського гімну, які згодом втратили гостроту, для однолітків і однодумців поета мали цілком конкретний зміст: «любові вчення» розшифровувалося як вчення французьких соціалістів-утопістів; «Подвиг доблесний» означав заклик до громадського служіння і т. д. Н. Г. Чернишевський пізніше назвав вірш «прекрасним гімном», М. А. Добролюбов характеризував його як «сміливий заклик, сповнений такої віри в себе, віри в людей, віри у краще майбутнє» . Вірші Плещеєва отримали широкий суспільний резонанс: його «стали сприймати як поета-борця».

Вірші до діви та місяця скінчилися назавжди. Настає інша епоха: у ході сумнів та нескінченні муки сумніви, страждання загальнолюдськими питаннями, гіркий плач на недоліки та лиха людства, на невлаштованість суспільства, скарги на дрібницю сучасних характерів та урочисте визнання своєї нікчемності та безсилля, проникнуті лір положенні, в якому знаходиться наша поезія зі смерті Лермонтова, м. Плещеєв - безперечно перший наш поет в даний час ... Він, як видно з його віршів, взявся за справу поета за покликанням, він сильно співчуває питанням свого часу, страждає на всі недуги століття, болісно мучиться недосконалостями суспільства...

Поезія Плещеєва виявилася фактично першою літературною реакцією в Росії на події у Франції. Багато в чому саме тому його творчість так цінували петрашівці, які ставили своєю безпосередньою метою перенесення революційних ідей на вітчизняний ґрунт. Згодом сам Плещеєв у листі до А. П. Чехова писав:

Вірш «Новий рік» («Чути кліки - привітання…»), що вийшов із «конспіративним» підзаголовком «Кантата з італійського», стало прямим відгуком на Французьку революцію. Написане в кінці 1848 року, воно не змогло обдурити пильність цензури і опубліковано було лише в 1861:240.

У другій половині 1840-х років Плещеєв почав публікуватися і як прозаїк: його оповідання «Єнотова шуба. Розповідь не без моралі» (1847), «Папироска. Справжнє подія» (1848), «Протекція. Історія бувала »(1848) були помічені критикою, яка виявила в них вплив Н. В. Гоголя і віднесла до «натуральної школи». У ці ж роки поет написав повісті «Вислів» (1848) і «Дружні поради» (1849); у другій з них набули розвитку деякі мотиви присвяченої Плещеєву повісті «Білі ночі» Ф. М. Достоєвського.

Посилання

Взимку 1848-1849 року Плещеєв влаштовував зустрічі петрашевців у себе вдома. На них бували Ф. М. Достоєвський, М. М. Достоєвський, С. Ф. Дуров, А. І. Пальм, Н. А. Спешнєв, А. П. Мілюков, Н. А. Момбеллі, Н. Я. Данилевський (Майбутній консервативний автор роботи «Росія та Європа»), П. І. Ламанський. Плещеєв ставився до помірнішої частини петрашевцев. Його залишали байдужим виступи інших радикальних ораторів, які ідею особистого Бога підміняли «істиною в природі», що відкидали інститут сім'ї та шлюбу та сповідують республіканізм. Він був чужий крайнощам і свої думки і почуття прагнув гармонізувати. Палке захоплення новими соціалістичними віруваннями не супроводжувалося рішучою відмовою від своєї колишньої віри і лише зливало релігію соціалізму та християнське вчення про правду та любов до ближнього в єдине ціле. Недарма своїм епіграфом до вірша «Сон» він узяв слова Ламенне: «Земля – сумна і висушена, але вона знову зазеленіє. Дихання злого не буде вічно проноситися над нею, як палюче подих». .

У 1849 році, перебуваючи в Москві (будинок № 44 по 3-й Міщанській вулиці, нині вулиця Щепкіна), Плещеєв надіслав Ф. М. Достоєвському копію листа Бєлінського до Гоголя. Поліція перехопила лист. 8 квітня за доносом провокатора П. Д. Антонеллі поет був заарештований у Москві, під вартою переправлений до Петербурга і провів вісім місяців у Петропавлівській фортеці. 21 особа (з 23 засуджених) було засуджено до розстрілу; серед них виявився Плещеєв.

"Обряд страти на Семенівському плацу". Малюнок Б. Покровського, 1849

22 грудня разом із рештою засуджених петрашевців А. Плещеєва було привезено на Семенівський плац до спеціального ешафоту громадянської кари . Пішла інсценування, яку згодом докладно описав Ф. Достоєвський у романі «Ідіот», після чого був зачитаний указ імператора Миколи I, згідно з яким смертна кара замінялася різними термінами посилання на каторгу або в арештантські роти:11. А. Плещеєв спочатку був засуджений до чотирьох років каторги, потім переведений рядовим в Уральськ в Оренбурзький окремий корпус.

"Перед від'їздом"
Вірш Плещеєва 1853, що вийшло з посвятою «Л. З. Д.», було адресовано Любові Захаріївні Дандевіль, дружині підполковника Дандевіля.
Знову весна! Знову далекий шлях!
У душі моїй тривожний сумнів;
Мимовільний страх мою стискає груди:
Засвітиться чи зоря визволення?
Чи велить бог від горя відпочити,
Іль фатальний, згубний свинець
Покладе всім прагненням кінець?
Подальше відповіді не дає ...
І я йду, покірний волі рока
Куди мене зірка моя веде.
У пустельний край під небеса Сходу!
І лише благаю, щоб пам'ятний я був
Небагатьом тим, кого я тут любив.
О, вірте мені, ви перша з них.
Поет відіслав його адресату перед від'їздом до діючої армії, на штурм фортеці Ак-Мечеть:241.

Взимку 1850 року в Уральську Плещеєв познайомився із Сигізмундом Сераковським та його гуртком; вони зустрічалися і згодом, в Ак-Мечеті, де обидва служили. У гуртку Сераковського Плещеєв знову опинився в атмосфері напруженого обговорення тих самих соціально-політичних питань, які хвилювали його в Петербурзі. «Один вигнанець підтримував іншого. Найвищим щастям було перебування у колі своїх товаришів. Після муштри збиралися часто дружні співбесіди. Листи з батьківщини, новини, які принесли газети, були предметом нескінченного обговорення. Жоден не втрачав мужності і сподівання повернення…» , - розповідав про гуртку його учасник Бр. Заліський. Біограф Сераковського уточнював, що у гуртку обговорювалися «питання, пов'язані зі звільненням селян і наділення їх землею, а також скасування тілесного покарання в армії».

Відновлення літературної діяльності

Вже у роки заслання А. Плещеєв знову відновив літературну діяльність, хоч і писати змушений був уривками. Вірші Плещеєва почали друкуватися в 1856 року в «Російському віснику» під характерною назвою: «Старі пісні нового лад». Плещеєв 1840-х років був, за зауваженням М. Л. Михайлова, схильний до романтизму; у віршах періоду посилання збереглися романтичні тенденції, але критика зазначала, що тут став глибше досліджуватися внутрішній світ людини, «присвятив себе боротьбі народне щастя».

У 1857 року у «Російському віснику» було опубліковано ще кілька його віршів. Для дослідників творчості поета залишилося незрозумілим, які їх були реального новими, які ставилися до років заслання. Передбачалося, що переклад Г. Гейне «Життєвий шлях» (у Плещеєва - «І сміх, і пісні, і сонця блиск!..»), надрукований в 1858 році, належить до останніх. Тієї ж лінії «вірності ідеалам» продовжував вірш «У степу» («Але нехай без радості мої минають дні ...»). Висловлюванням загальних настроїв оренбурзьких засланців революціонерів став вірш «Після читання газет», основна ідея якого – засудження Кримської війни – була співзвучна настроям польських та українських засланців.

А. Н. Плещеєв, 1850-і роки

У 1858 році, після майже десятирічної перерви, вийшла друга збірка віршів Плещеєва. Епіграф щодо нього, слова Гейне: «Не мав сили співати…», побічно вказував те що, що у засланні поет майже займався творчої діяльністю. Віршів, датованих 1849-1851 роками, не збереглося взагалі, і сам Плещеєв у 1853 році зізнавався, що давно «відвик писати». Основною темою збірки 1858 був «біль за поневолену батьківщину і віра в правоту своєї справи», духовне прозріння людини, що відмовляється від бездумного і споглядального ставлення до життя. Збірник відкривався віршем «Посвячення», який багато в чому перегукувався з віршем «І сміх, і пісні, і сонця блиск!..» . Серед тих, хто співчутливо оцінив другу збірку Плещеєва, був М. А. Добролюбов. Він вказував на соціально-історичну обумовленість тужливих інтонацій обставинами життя, які «потворно ламають найблагородніші та найсильніші особистості…». «У цьому відношенні і на обдарування м. Плещеєва лягла та сама печатка гіркої свідомості свого безсилля перед долею, той же колорит „болісної туги і безрадісних дум“, що послідували за палкими, гордими мріями юності», - писав критик.

Наприкінці 1850-х років А. Плещеєв звернувся до прози, спочатку - до жанру оповідання, потім опублікував кілька повістей, зокрема, «Спадщина» та «Батько і дочка» (обидві – 1857), частково автобіографічні «Буднєв» (1858) , «Пашинцев» та «Дві кар'єри» (обидві – 1859). Основною мішенню сатири Плещеєва-прозаїка були псевдоліберальне викриття та романтичне епігонство, а також принципи «чистого мистецтва» в літературі (розповідь «Літературний вечір»). Добролюбов про повісті «Пашинцев» (надрукованої в «Російському віснику» 1859, № 11 і 12) писав: «Елемент суспільний проникає їх постійно і цим відрізняє від безлічі безбарвних оповідань тридцятих і п'ятдесятих років… В історії кожного героя повістей Плещеєва ви він пов'язаний своїм середовищем, як цей світ тяжіє над ним своїми вимогами і відносинами - словом, ви бачите в герої істота громадська, а не відокремлена ».

«Московський вісник»

У листопаді 1859 Плещеєв став пайовиком газети «Московський вісник», в якій дали згоду брати участь І. С. Тургенєв, А. Н. Островський, М. Є. Салтиков-Щедрін, І. І. Лажечников, Л. Н. Толстой і Н. Г. Чернишевський. Плещеєв енергійно запрошував до участі Некрасова і Добролюбова і вів боротьбу зсув політичної орієнтації газети різко вліво. Завдання видання він визначав так: «Будь-яке кумство убік. Треба бити кріпаків під маскою лібералів».

Публікацію в «Московському віснику» перекладеного Плещеєвим «Сну» Т. Г. Шевченка (опублікованого під заголовком «Жниця»), а також автобіографії поета було багатьма (зокрема, Чернишевським та Добролюбовим) розцінено як сміливий політичний акт. «Московський вісник» під керівництвом Плещеєва став політичною газетою, яка підтримувала позиції «Сучасника». У свою чергу і «Сучасник» у «Нотатках нового поета» (І. І. Панаєва) позитивно оцінював напрямок газети Плещеєва, прямо рекомендуючи своєму читачеві звернути увагу на переклади із Шевченка.

1860-ті роки

Співпраця з «Сучасником» тривала аж до його закриття в 1866 року. Поет неодноразово заявляв про своє беззастережне співчуття програмі журналу Некрасова, статтям Чернишевського і Добролюбова. «Ніколи я не працював так багато і з такою любов'ю, як у той час, коли вся моя літературна діяльність була віддана виключно тому журналу, яким керував Микола Гаврилович і ідеали якого були і назавжди залишилися моїми ідеалами», - згодом згадував поет.

У Москві в будинку Плещеєва на літературних та музичних вечорах бували Некрасов, Тургенєв, Толстой, А. Ф. Пісемський, А. Г. Рубінштейн, П. І. Чайковський, актори Малого театру. Плещеєв був учасником і обирався старійшиною «Артистичного гуртка».

У 1861 Плещеєв вирішив створити новий журнал, «Іноземне огляд», і запропонував участь у ньому М. Л. Михайлову. Через рік з Салтиковим, А. М. Унковським, А. Ф. Головачовим, А. І. Європусом і Б. І. Утіним він розробив проект журналу «Російська правда», але в травні 1862 отримав відмову в дозволі журналу. Тоді ж виник нездійснений план покупки газети «Століття», що вже виходить.

Позиція Плещеєва щодо реформ 1861 року з часом змінювалася. Спочатку звістку про них він сприйняв з надією (свідчення тому - вірш «Трудилися бідні ви, не знаючи відпочинку…»). Вже 1860 року поет переосмислив своє ставлення до визволення селян - багато в чому під впливом Чернишевського та Добролюбова. У листах до Є. І. Барановського Плещеєв помічав: «бюрократична і плантаторська» партії готові віддати «бідного мужика на жертву чиновницькому пограбуванню», зрікаючись колишніх надій те що, що мужик «звільниться від важкої поміщицької лапи» .

Період політичної активності

Віршована творчість Плещеєва початку 1860-х років була відзначена переважанням суспільно-політичних, громадянських тем та мотивів. Поет намагався звертатися до широкої демократично настроєної аудиторії; у його поетичних творах з'явилися агітаційні нотки. Він остаточно припинив співпрацю з «Російським вісником» і особисте спілкування з М. Н. Катковим, більше того, став відкрито критикувати напрямок, який очолював останнім. «Прокляті питання реальності - ось справжнє зміст поезії» , - стверджував у одній зі своїх критичних статей поет, закликаючи до політизації видань, у яких брав участь.

Характерними у сенсі віршами були «Мольба» (своєрідна реакція на арешт М. Л. Михайлова), присвячений Некрасову вірш «Новий рік», у якому (як і «На серці злість накипіла…») критикувалися ліберали зі своїми риторикою . Однією з центральних у поезії Плещеєва початку 1860-х стала тема громадянина-бійця, революційного подвигу. Поет у віршах Плещеєва - не колишній «пророк», який страждає від нерозуміння натовпу, але «воїн революції». Пряме політичне значення мало вірш «Чесні люди дорогою тернистою…», присвячений процесу Чернишевського («Хай не сплітає вінки вам переможні…»).

Характер політичного виступу мали й надруковані в «Сучаснику» у 1862 році вірші «До юності» та «Лжевчителям», пов'язані з подіями осені 1861 року, коли арешти студентів були зустрінуті повною байдужістю широких народних мас. З листа Плещеєва А. М. Супенєву, якому було послано передачі Некрасову вірш «До юності», випливає, що 25 лютого 1862 року Плещеєв читав «До юності» на літературному вечорі на користь двадцяти висланих студентів. Поет брав участь у зборі грошей на користь постраждалих студентів. У вірші «До юності» Плещеєв закликав студентів «не відступати перед натовпом, кидати камінням готової». Вірш «Лжевчителям» став відповіддю на лекцію Б. М. Чичеріна, прочитану 28 жовтня 1861 року і спрямовану проти «анархії розумів» та «буйного розгулу думки» студентів. У листопаді 1861 Плещеєв писав А. П. Мілюкову:

Чи читали ви лекцію Чичеріна у «Московських відомостях»? Як би ви мало не співчували студентам, яких витівки справді часто бувають дитячими, але погодьтеся, що не можна не пошкодувати бідну молодь, засуджену слухати таку в'ялу дурницю, такі поношені, як солдатські портки, спільні місця та порожні доктринерські фрази! Чи це живе слово науки та правди? І цієї лекції аплодували товариші поважного доктринера Бабст, Кетчер, Щепкін та Ко.

У звітах таємної поліції у роки А. М. Плещеєв як і фігурував як «змовник»; писалося, що хоча Плещеєв «поводиться дуже потай», він все-таки «підозрюється у поширенні ідей, незгодних з видами уряду»:14. Для такої підозрілі були деякі підстави.

Чесні люди, дорогою тернистою
До світла, що йдуть твердою стопою,
Волею залізною, совістю чистою
Страшні ви злості людській!
Нехай не сплітає вінки вам переможні
Горем задавлений, сплячий народ, -
Ваші праці не загинуть безслідні;
Добре насіння дасть плід.
Вірш, написаний 1863 року з приводу суду над Чернишевським, не друкувався до 1905 року. Чернишевський, з яким Плещеєва пов'язували спільність поглядів та особиста дружба, відзначав останнього як «письменника, діяльність якого бездоганна та корисна».

На той час, як А. М. Плещеєв переїхав у Москву, найближчі соратники М. Р. Чернишевського вже готували створення всеросійської таємної революційної організації. Активну участь у її підготовці взяли багато друзів поета: С. І. Сераковський, М. Л. Михайлов, Я. Станевич, Н. А. Серно-Соловійович, Н. В. Шелгунов. З цієї причини поліція розглядала Плещеєва як повноправного учасника таємної організації. У доносі Всеволода Костомарова поета назвали «змовником»; саме йому приписувалося створення "Листи до селян", відомої прокламації Чернишевського.

Літературна діяльність у 1860-х роках

У 1860 році вийшли два томи «Повість і оповідань» Плещеєва; у 1861 та 1863 роках - ще дві збірки віршів Плещеєва. Дослідники відзначали, що як поет Плещеєв приєднався до некрасовской школі; на тлі суспільного піднесення 1860-х років він створював соціально-критичні, протестно-призовні вірші («О юність, юність, де ж ти?», «О, не забудь, що ти боржник», «Сумна картина!»). Разом про те, характером поетичного творчості він був близький у 1860-ті роки до Н. П. Огарьову ; творчість обох поетів складалося грунті загальних літературних традицій, хоча зазначалося, що поезія Плещеєва ліричніша. Серед сучасників все ж таки переважала думка, що Плещеєв так і залишився «людиною сорокових років», дещо романтичною і абстрактною. «Такий душевний склад не зовсім збігався з характером нових людей, тверезих шістдесятників, які вимагали справи і справи» :13 , - зазначав М. Банніков, біограф поета.

Дослідники зазначали, що у новій для Плещеєва літературної ситуації йому було важко виробити власну позицію. "Потрібно сказати нове слово, а де воно?" - писав він Достоєвському 1862 року. Плещеєв співчутливо сприймав різноманітні, іноді полярні суспільно-літературні погляди: так, поділяючи деякі ідеї М. Г. Чернишевського, натомість підтримував і московських слов'янофілів, і програму журналу «Час».

Літературні заробітки приносили поетові мізерний дохід, він вів існування «літературного пролетарія», як називав таких людей (включаючи себе) Ф. М. Достоєвський. Але, як зазначали сучасники, поводився Плещеєв незалежно, зберігаючи вірність «високому гуманістичному шиллерівському ідеалізму, засвоєному в юності» 101 . Як писав Ю. Зобнін, «Плещеєв з мужньою простотою принца-вигнанця виносив постійну потребу цих років, тулився зі своїм численним сімейством у крихітних квартирках, але ні на йоту не поступався ні своєю цивільною, ні літературною совістю»:101.

Роки розчарувань

У 1864 році А. Плещеєв змушений був вступити на службу і отримав місце ревізора контрольної палати московського поштамту. «Зовсім мене сколотило життя. У мої літа битися як риба об лід і носити віцмундир, до якого ніколи не готувався, куди як тяжко »14, - скаржився він через два роки в листі Некрасову.

Були й інші причини, що зумовили різке погіршення загального настрою поета, що намітилося до кінця 1860-х років, переважання в його творах почуттів гіркоти та пригніченості. Крах зазнали його надії на всенародні виступи у відповідь реформу; померло або було заарештовано багато його друзів (Добролюбов, Шевченко, Чернишевський, Михайлов, Серно-Соловійович, Шелгунов). Тяжким ударом для поета стала смерть дружини 3 грудня 1864 року. Після закриття в 1866 журналів «Сучасник» і «Російське слово» (ще раніше були припинені журнали братів Достоєвських «Час» і «Епоха») Плещеєв опинився серед групи літераторів, що практично втратили журнальну трибуну. Основною темою його віршів цього часу стало викриття зради та зради («Якщо хочеш ти, щоб мирно…», «Apostaten-Marsch», «Шкода мені тих, чия гине сила…»).

У 1870-х роках революційні настрої у творчості Плещеєва набули характеру ремінісценцій; Характерно в цьому сенсі вважається одним з найзначніших у його творчості вірш «Я тихо йшов вулицею безлюдною…» (1877), присвячене пам'яті В. Г. Бєлінського. Немовби підводило межу під тривалим періодом розчарувань і аварії надій вірш «Без надій і очікувань…» (1881), що було прямим відгуком на стан справ у країні.

Плещеєв у Петербурзі

У 1868 році Н. А. Некрасов, ставши на чолі журналу «Вітчизняні записки», запросив Плещеєва переїхати до Петербурга і зайняти посаду секретаря редакції. Тут поет одразу опинився в дружній обстановці, серед однодумців. Після смерті Некрасова Плещеєв взяв він керівництво віршованим відділом і пропрацював у журналі до 1884 року.

Творчість 1880-х років

З переселенням у столицю творча діяльність Плещеєва відновилася і не припинялася майже до самої смерті. У 1870-1880-х роках поет займався переважно віршованими перекладами з німецької, французької, англійської та слов'янських мов. Як зазначали дослідники, саме тут найбільшою мірою виявилася його поетична майстерність.

Д. С. Мережковський - А. Н. Плещеєву

Для нового покоління російських літераторів кінця XIX століття А. Н. Плещеєв був «живим символом лицарського російського літературного вільнодумства незапам'ятних дореформених часів»:101.

…Ти дорогий нам, що не одним словом,
Але всією душею своєю, всім життям ти поет,
І в ці шістдесят важких, довгих років -
У глухому вигнанні, у бою, у праці суворій -
Ти чистим полум'ям всюди був зігрітий.
Але чи знаєш, поет, кому ти всіх дорожчий,
Хто найгарніше привіт тобі пошле?
Ти найкращий друг для нас, для російської молоді,
Для тих, кого ти кликав: "Вперед, вперед!"
Своєю чарівною, глибокою добротою,
Як патріарх, у сім'ю ти нас об'єднував, -
І ось за що тебе ми любимо всією душею,
І ось за що тепер ми підняли келих!

А. Плещеєв перекладав та художню прозу; деякі твори («Брюхо Парижа» Е. Золя, «Червоне та чорне» Стендаля) вперше були видані саме в його перекладі. Поет перекладав також наукові статті та монографії. У різних журналах Плещеєв опублікував численні компілятивні роботи з західноєвропейської історії та соціології («Поль-Луї Кур'є, його життя та твори», 1860; «Життя і листування Прудона», 1873; «Життя Діккенса», 1891), монографії Шекспіра, Стендаля, А. де Мюссе. У своїх публіцистичних та літературно-критичних статтях, багато в чому йдучи за Бєлінським, він пропагував демократичну естетику, закликав шукати у народному середовищі героїв, здатних до самопожертви в ім'я загального щастя.

У 1887 року було видано повне зібрання віршів А. М. Плещеєва. Друге видання, з деякими доповненнями, зроблено вже після його смерті його сином, в 1894 році, згодом було видано також «Повісті та оповідання» Плещеєва.

А. Н. Плещеєв активно цікавився театральним життям, був близький до театрального середовища, знайомий з А. Н. Островським. У різний час він обіймав посади старшини Артистичного гуртка та голови Товариства сценічних діячів, брав активну участь у діяльності Товариства російських драматичних письменників та оперних композиторів, нерідко сам виступав із читаннями.

А. Н. Плещеєв написав 13 оригінальних п'єс. Здебільшого це були невеликі за обсягом і «цікаві» за сюжетом лірико-сатиричні комедії із провінційно-поміщицького життя. Театральні постановки за його драматургічними творами «Послуга» та «Немає зла без добра» (обидві - 1860), «Щаслива подружжя», «Командирка» (обидві - 1862) «Що часто буває» та «Брати» (обидві - 1864), та ін) йшли у провідних театрах країни. У ці роки він переробив для російської сцени близько тридцяти комедій зарубіжних драматургів .

Дитяча література

Важливе місце у творчості Плещеєва останнього десятиліття його життя займала дитяча поезія та література. Успіх мали його збірки «Пролісок» (1878) та «Дідусині пісні» (1891). Деякі вірші стали хрестоматійними («Старий», «Бабуся і онучок»). Поет брав активну участь у видавничій справі, саме у руслі розвитку дитячої літератури. У 1861 разом із Ф. М. Бергом він видав збірку-хрестоматію «Дитяча книжка», в 1873 (з Н. А. Олександровим) - збірка творів для дитячого читання «На свято». Також завдяки зусиллям Плещеєва вийшли сім шкільних посібників під загальним заголовком «Географічні нариси та картини».

Дослідники творчості Плещеєва зазначали, що з дитячих віршів Плещеєва характерні прагнення життєвості і простоті; вони наповнені вільними розмовними інтонаціями та реальною образністю, зберігаючи при цьому загальні настрої соціального невдоволення («Я у матінки виросла в холі…», «Сумна картина», «Жебраки», «Діти», «Рідне», «Старі», «Весна» », «Дитинство», «Старий», «Бабуся і онучок»).

Романси на вірші Плещеєва

А. Н. Плещеєв характеризувався фахівцями як «поет з плавно ллється, романсовою» віршованою промовою і один із «найспівніших поетів-ліриків другої половини XIX століття». На його вірші було написано близько ста романсів та пісень - як сучасниками, так і композиторами наступних поколінь, у тому числі Н. А. Римським-Корсаковим («Ніч пролітала над світом»), М. П. Мусоргським, Ц. А. Кюї , А. Т. Гречаніновим , С. В. Рахманіновим .

Вірші та дитячі пісні Плещеєва стали джерелом натхнення і для П. І. Чайковського, який цінував їхній «задушевний ліризм і безпосередність, схвильованість і ясність думки». Інтерес Чайковського до поезії Плещеєва значною мірою зумовлювався фактом їхнього особистого знайомства. Вони зустрілися наприкінці 1860-х років у Москві в Артистичному гуртку та на все життя зберегли добрі дружні стосунки.

Чайковський, який звертався до поезії Плещеєва в різні періоди свого творчого життя, написав на вірші поета кілька романсів: у 1869 році - «Ні слова, друг мій…», в 1872 - «О, заспівай ту ж пісню ...», в 1884 - «Лише ти один…», в 1886 – «О, якби знали ви…» і «Нам зірки лагідні сяяли…». Чотирнадцять пісень Чайковського з циклу «Шістнадцять пісень для дітей» (1883) було створено на вірші зі збірки Плещеєва «Пролісок»

«Ця робота легка та дуже приємна, бо я взяв текстом ПролісокПлещеєва, де багато чарівних дрібниць», - писав композитор під час роботи над цим циклом М. І. Чайковському. У Будинку-музеї П. І. Чайковського в Клину в бібліотеці композитора зберігся збірка віршів Плещеєва «Пролісок» з дарчим написом поета: «Петро Іллічу Чайковському на знак розташування та подяки за його чудову музику на мої погані слова. А. Н. Плещеєв. 1881 лютого 18-го С.-Петербург».

А. Н. Плещеєв та А. П. Чехов

Фотографія, подарована А. Н. Плещеєвим А. П. Чехову у 1888 році.
Страшно я люблю отримувати від Вас листи. Не в комплімент Вам будь сказано, стільки в них завжди влучної дотепності, такі гарні всі Ваші характеристики і людей і речей, що їх читаєш як талановите літературний твір; і ці якості, у поєднанні з думкою, що тебе пам'ятає і схильна до тебе хороша людина, роблять Ваші листи дуже цінними
З листа А. М. Плещеєва А. П. Чехову 15 липня 1888 року.

Шанувальником Чехова Плещеєв став ще до того, як познайомився з ним особисто. Мемуарист барон Н. В. Дрізен писав: «Як зараз бачу благообразну, майже біблійну постать старця - поета А. Н. Плещеєва, який розмовляє зі мною з приводу книги В сутінках, щойно випущеної Суворіним . „Коли я читав цю книжку, - сказав Плещеєв, - переді мною незримо витала тінь І. С. Тургенєва. Та ж умиротворююча поезія слова, той самий чудовий опис природи…“ Особливо подобалася йому розповідь „Святої ночі“» .

Перше знайомство Плещеєва з Чеховим відбулося грудні 1887 року Петербурзі, коли останній разом із І. Л. Леонтьєвим (Щегловим) відвідав будинок поета. Щеглов згадував пізніше про цю першу зустріч: «…не минуло півгодини, як наймиліший Олексій Миколайович був у Чехова у повному „душевному полоні“ і хвилювався у свою чергу, тоді як Чехов швидко увійшов у свій звичайний філософсько-гумористичний настрій. Загляни хтось випадково тоді до кабінету Плещеєва, він напевно подумав, що розмовляють давні близькі друзі…» . Через місяць між новими друзями почалося інтенсивне дружнє листування, що тривало п'ять років. У листах до інших своїх знайомих Чехов нерідко називав Плещеєва «дідусем» та «padre». При цьому сам він не був шанувальником поезії Плещеєва і не приховував іронії по відношенню до тих, хто обожнював поета.

Повість "Степ" Чехов писав у січні 1888 для "Північного вісника"; при цьому він докладно ділився в листах своїми роздумами та сумнівами («Дію і боюся, що моя Степвийде незначною ... Відверто кажучи, вичавлюю з себе, натужусь і надуваюся, але все-таки вона взагалі не задовольняє мене, хоча місцями і трапляються в ній вірші в прозі »). Плещеєв став першим читачем повісті (у рукописі) і неодноразово висловлював у листах захоплення («Ви написали або майже написали велику річ. Хвала і честь Вам!.. Мені боляче, що Ви написали стільки чарівних, істинно художніх речей - і маєте меншу популярність, ніж письменники, недостойні розв'язати ременя біля Ваших ніг».

Чехов насамперед Плещеєву посилав оповідання, повісті та п'єсу «Іванів» (у другій редакції); ділився у листуванні задумом роману, з якого працював наприкінці 1880-х, йому давав читати перші глави. 7 березня 1889 року Чехов написав Плещеєву: «Свій роман присвячу я Вам… у мріях та в планах моїх Вам присвячена моя найкраща річ». Плещеєв, високо цінуючи в Чехові внутрішню незалежність, і сам був із ним відвертий: не приховував свого різко негативного ставлення до «Нового часу» та й до самого Суворіна, з яким Чехов був близький.

У 1888 році Плещеєв відвідав Чехова в Сумах, і останній так відгукнувся про цей візит у листі до Суворіна:

Він<Плещеев>тугорухливий і по-старому лінивий, але це не заважає прекрасній підлозі катати його на човнах, возити в сусідні маєтки і співати йому романси. Тут він зображає з себе те саме, що і в Петербурзі, тобто ікону, якою моляться за те, що вона стара й висіла колись поряд із чудотворними іконами. Я ж особисто, крім того, що вона дуже хороша, тепла і щира людина, бачу в ній посудину, повну традицій, цікаві спогади і добрі спільні місця.

Плещеєв розкритикував чеховські «Іменини», зокрема, її середню частину, з чим Чехов погодився («…Писав я її ліниво і недбало. Звикнувши до маленьких розповідей, що складаються тільки з початку і кінця, я сумую і починаю жувати, коли відчуваю, що відчуваю, що пишу середину»), потім різко відгукнувся про повісті «Лісовик» (яку до цього хвалили Мережковський і Урусов). Навпаки, його високої оцінки удостоївся оповідання «Нудна історія».

Листування почало сходити нанівець після того, як Чехов, вирушивши в Тюмень, не відповів на кілька листів поета, однак, і після отримання спадщини з подальшим переселенням до Парижа Плещеєв продовжував докладно описувати тому своє життя, хвороби та лікування. Усього збереглося 60 листів Чехова та 53 листи Плещеєва. Перша публікація листування була підготовлена сином поета, літератором і журналістом Олександром Олексійовичем Плещеєвим і була опублікована в 1904 «Петербурзьким щоденником театрала».

Останні роки життя

Три останніх роківжиття Плещеєв виявився звільнений від турбот про заробітки. У 1890 році він отримав величезну спадщину від пензенського родича Олексія Павловича Плещеєва і оселився з дочками в розкішних апартаментах паризького готелю «Mirabeau», куди кликав усіх своїх знайомих літераторів і щедро дарував великі суми грошей. За спогадами З. Гіппіус, поет змінився лише зовні (схуднувши від хвороби). Величезне багатство, що раптом звалилося на нього «з неба», він прийняв «з благородною байдужістю, залишаючись таким же простим і хлібосольним господарем, як і в маленькій клітці на Преображенській площі». Що мені це багатство. Ось тільки радість, що дітей я зміг забезпечити, та й сам трошки зітхнув… перед смертю» 101 , - так передавала його слова поетеса. Плещеєв сам водив гостей з визначних пам'яток Парижа, замовляв розкішні обіди в ресторанах і «почтеннейше просив» прийняти від нього «аванс» на проїзд - тисячу рублів: 101.

Поет вніс значну суму до Літературного фонду, заснував фонди імені Бєлінського та Чернишевського для заохочення талановитих письменників, став підтримувати сім'ї Г. Успенського та C. Надсона, взявся фінансувати журнал М. К. Михайловського та В. Г. Короленка «Російське багатство».

К. Д. Бальмонт. Пам'яті Плещеєва.

Його душа була чиста, як сніг;
Був йому святинею людина;
Він був завжди співаком добра та світла;
До принижених він сповнений любові.
О, молодість! Схилися, благослови
Остиглий порох змовклого поета.

Цей вірш пролунав у день похорону над труною А. Н. Плещеєва. :586

Плещеєв писав, що уникає бомонду, згадуючи серед тих, з ким спілкування приносить йому задоволення, лише професора М. Ковалевського, зоолога Коротньова, віце-консула Юрасова, подружжя Мережковських.

У 1893 році, вже важко хворий, А. Н. Плещеєв в черговий раз попрямував на лікування в Ніццу і на шляху 26 вересня (8 жовтня) помер від апоплексичного удару:15. Тіло його було перевезено до Москви і поховано на цвинтарі Новодівичого монастиря.

Влада заборонила публікувати будь-яке «панегіричне слово» на смерть поета, але на церемонії прощання 6 жовтня зібралася величезна кількість народу. На похороні, як свідчили сучасники, були присутні, в основному, молоді люди, у тому числі багато тоді ще невідомих літераторів, зокрема, К. Бальмонт, який промовив над труною :18 .

Відгуки критиків та сучасників

Дослідники творчості поета відзначали величезний резонанс, який мав один з його перших віршів, «Вперед», який заклав основу «суспільної, громадянської сторони його поезії…». Наголошувалося, насамперед, міцність громадянської позиції Плещеєва, повна відповідність особистих якостей ідеалів, що проголошувалися ними. Петро Вейнберг, зокрема, писав:

Поезія Плещеєва багато в чому вираз і відбиток його життя. Він належить до категорії поетів з цілком певним характером, сутність якого вичерпується якимось одним мотивом, що групує навколо себе свої видозміни та розгалуження, що завжди зберігають, однак, непорушний основний фундамент. У поезії Плещеєв цей мотив - гуманність у найширшому і шляхетному значенні слова. Будучи застосована переважно до оточуючих поета явищ громадським, ця гуманність природно мала прийняти елегічний характер, та його сум завжди супроводжується непохитною вірою у перемогу - рано чи пізно - добра над злом….

Багато критиків у своїй стримано оцінювали ранні твори А. Плещеева. Зазначалося, що вона була «забарвлена ідеями соціалістичного утопізму»; традиційні романтичні мотиви розчарування, самотності, туги «осмислювалися ним як реакція на соціальне неблагополуччя», у контексті теми «святого страждання» ліричного героя («Сон», «Мандрівець», «На заклик друзів») . Гуманістичний пафос лірики Плещеєва поєднувався з характерним для настроїв утопістів пророчим тоном, який мав надію «побачити вічний ідеал» («Поету», 1846). Віра у можливість гармонійного світоустрою, очікування швидких змін висловилися й у найвідомішому вірші П., винятково популярному серед петрашевцев (і навіть серед революційно налаштованої молоді наступних поколінь, «Вперед! без страху і сумніви…» (1846) .

Н. А. Добролюбов про поезію А. Н. Плещеєва
Говорячи про ранні вірші Плещеєва, Добролюбов зазначав, що «у яких було багато невизначеного, слабкого, незрілого; але серед тих же віршів був цей сміливий заклик, сповнений такої віри в себе, віри в людей, віри в найкраще майбутнє»:

Друзі! Дамо один одному руки
І разом рушимо вперед,
І нехай, під прапором науки,
Союз наш міцніє і росте.
…Нехай нам зіркою дороговказною
Свята істина горить.
І вірте, голос благородний
Недарма у світі прозвучить.

«Ця чиста впевненість, так твердо виражена, цей братський заклик до союзу - не в ім'я розгульних бенкетів і вдалих подвигів, а саме під прапором науки… викривали в авторі якщо не чудове поетичне обдарування, то принаймні енергійне рішення присвятити свою літературну діяльність на чесне служіння громадській користі», - визнавав критик.

Літератори та критики, пов'язані з соціал-демократичним рухом, нерідко скептично відгукувалися про песимістичні настрої, що переважали в поезії поета після його повернення із заслання. Однак той же Добролюбов, відзначаючи, що у віршах Плещеєва чути «якесь внутрішнє важке горе, сумна скарга переможеного бійця, сум про нездійснені надії юності», помічав все ж таки, що ці настрої не мають нічого спільного з «скаржливими стогонами плакси часу». Зазначаючи, що подібний перехід від початкової височини надій до розчарування характерний взагалі кращих представників російської поезії (Пушкін, Кольцов та інших.), критик писав, що «…сум поета про невиконання його сподівань не позбавлена… суспільного значення й дає віршам р. Плещеева декларація про згадку у майбутньої історії російської літератури, навіть зовсім незалежно від ступеня таланту, з яким у них виражається цей сум і ці надії» .

Критики і літератори пізніших поколінь дещо інакше оцінювали мінорні інтонації поета, знаходячи їх співзвучними на той час, коли він жив. «Тримав він світоч думки в чорний день. У душі його ридання звучали. У його строфах був звук рідної печалі, похмурий стогін далеких сіл, заклик до свободи, ніжний зітхання привітання і перший промінь майбутнього світанку »330, - писав К. Бальмонт в посмертному посвяті.

А. Н. Плещеєв не був новатором форми: його поетична система, що сформувалася в руслі пушкінської та лермонтовської традицій, спиралася на стійкі словосполучення, сформовані ритміко-синтаксичні схеми, добре розроблену систему образів. Одним критикам це уявлялося свідченням справжнього смаку і таланту, іншим давало підставу називати деякі його вірші «безбарвними», звинувачувати його в «несамостійності» і «одноманітності». При цьому сучасники, здебільшого, високо цінували «суспільне значення» поезії Плещеєва, її «шляхетне і чисте спрямування», глибоку щирість, заклик до «чесного служіння суспільству».

Плещеєва нерідко дорікали у захопленні абстрактними поняттями і пишномовними метафорами («Усім ворогам неправди чорної, що повстають проти зла», «Меч народів обагрітий», «Але високі прагнення в жертву вульгарності людської принесли…»). При цьому прихильники поета відзначали, що такого роду дидактизм був формою езопівської мови, спробою обійти цензуру. М. Михайлов, який час критикував Плещеєва, вже у 1861 року писав, що «…за Плещеєвим залишилася одна сила - сила заклику до чесного служіння суспільству та ближнім».

З роками критики все більше уваги звертали на індивідуальну, «особливу чистоту та прозорість поетичної мови Плещеєва», щирість та задушевність; пом'якшеність тонів його поетичної палітри, емоційну глибину зовні вкрай простих, нехитрих рядків :16.

З істориків літератури XX століття негативна оцінка творчості Плещеєва належить Д. П. Святополк-Мирському; він писав у передмові до поетичної антології, що Плещеєв «вводить нас у справжню Сахару поетичної бездарності та некультурності», а у своїй «Історії російської літератури» зазначає: «Громадянська поезія в руках найбільш значних її представників стала справді реалістичною, але рядові громадянські барди найчастіше були такими ж еклектиками, як і поети „чистого мистецтва“, а в покірності умовностям їх перевершували. Така, наприклад, плоска та нудна поезія дуже милого та поважного А. Н. Плещеєва».

Вплив

Найчастіше поезію Плещеєва критики приписували до некрасовської школи. Справді, вже у 1850-х роках у поета стали з'являтися вірші, начебто відтворювали сатиричну і соціально-побутову лінії поезії Некрасова («Діти століття все хворі…», 1858 та інших.) . Перший всеосяжний сатиричний образ лібералу виник у вірші Плещеєва «Мій знайомий» (1858); критики тут же відзначили, що багато атрибутів образності були запозичені у Некрасова (батько, що розорився «на танцівницях», губернська кар'єра героя тощо). Та ж викривальна лінія продовжувалася у вірші «Щасливець» («Довги! Богоугодних різних товариств член і я. Філантропи п'ять цілкових щороку беруть з мене».) Незвичайний симбіоз некрасовської викривальності та тургенівської теми «Про зайвого героя» виявився в повісті « »(1862).

Поет багато писав про народне життя («Сумна картина», «Рідне», «Жебраки»), про життя міських низів - «На вулиці». Під враженням від важкої долі Н. Г. Чернишевського, який був уже п'ять років у сибірському засланні, було написано вірш «Шкода мені тих, чия гине сила» (1868). Вплив Некрасова було помітно у побутових замальовках та у фольклорно-віршових імітаціях Плещеєва («Я в матінки виросла в холі…», 1860-ті роки), у віршах для дітей. До Некрасова Плещеєв назавжди зберіг почуття особистої прихильності та подяки. «Некрасова люблю. У ньому є сторони, що тягнуть до нього мимоволі, і за них пробачаєш йому багато чого. У ці три-чотири роки, що я тут<в Петербурге>, мені довелося провести з ним два-три вечори – таких, які надовго залишають слід у душі. Нарешті, скажу, що особисто йому багатьом зобов'язаний…» , - писав він Жемчужникову 1875 року. Деякі сучасники, зокрема, М. Л. Михайлов, звертали увагу, що Плещеєву не вдалося створити переконливих картин народного життя; потяг до некрасовской школі була йому, швидше, нереалізованої тенденцією .

Лермонтовські мотиви

В. Н. Майков був одним з перших, хто зарахував Плещеєва до послідовників Лермонтова. Згодом про це писали і сучасні дослідники: В. Жданов зазначав, що Плещеєв в якомусь сенсі «перейняв естафету» у Лермонтова, один з останніх віршів якого розповідав про долю пушкінського пророка, що пустив обходити «моря і землі» («Проголошувати я любові / І правди чисті вчення: / У мене всі ближні мої / Кидали шалено каміння ... »). Одним з перших опублікованих віршів Плещеєва була «Дума», яка викривала байдужість громадськості «до добра і зла», співзвучна лермонтовской темі («На жаль, знехтуваний він! Натовп у його словах / Вчення любові і правди не знаходить ...»).

Тема поета-пророка, запозичена в Лермонтова, стала лейтмотивом плещеєвської лірики, висловлюючи «погляд роль поета як вождя і вчителя, але в мистецтво - як засіб перебудови суспільства». Поема «Сон», повторювала сюжет пушкінського «Пророка» (сон у пустелі, явище богині, перетворення на пророка), відповідно до В. Жданову, «дозволяє говорити, що Плещеєв як повторював мотиви своїх геніальних попередників, але намагався дати своє трактування теми. Він прагнув продовжити Лермонтова, як Лермонтов продовжив Пушкіна». Плещеєвський пророк, на якого чекають «камені, ланцюги, в'язниця», натхненний ідеєю правди, йде до людей («Мій занепалий дух повстав… і пригнобленим знову / Я сповіщати пішов свободу і любов…»). З пушкінського та лермонтовського джерел походить і тема особистого, сімейного щастя, розгорнута в поезії петрашевців, а у творчості Плещеєва, що отримала нове трактування: як тема трагедії шлюбу, що розбиває любов («Бая»), як проповідь любові «розумної», заснованої на схожості поглядів і переконань («Ми близькі один одному… Я знаю, але чужі за духом…»).

Однодумці та послідовники

Критики зазначали, що з характеру і роду своєї поетичної діяльності Плещеєв у 1860-ті роки був найближчим до Н. П. Огарьова. На цій творчій «спорідненості» наполягав і він сам. 20 січня 1883 року поет писав З. Я. Надсону, що П. І. Вейнберг у доповіді про нього «відмінно підійшов до теми, поєднавши мене у своїй характеристиці з Огарьовим». Пейзажна та пейзажно-філософська лірика Плещеєва розглядалася критиками як «цікава», але розумова і багато в чому вторинна, зокрема, по відношенню до творчості А. А. Фета.

Вже дослідниками XX століття зазначалося, що уявлення про Плещеєва, що насаджувалося ліберальною пресою, як про «поета 40-х років», що пережив свій час, або некрасовському епігоні багато в чому мотивувалося політичними інтригами, бажанням принизити авторитет потенційно небезпечного, опозиційного автора. Біограф Н. Банніков зазначав, що поетична творчість Плещеєва розвивалося; у пізніх його віршах поменшало романтичної патетики, більше - з одного боку, споглядальності та філософських роздумів, з іншого - сатиричних мотивів («Мій знайомий», «Щасливець»):15. Цілком самостійну цінність мали такі протестні твори поета, як «Чесні люди, дорогою тернистою…», «Шкода мені тих, чия гине сила»; вірші, що висміювали деградували у своїй пасивної «опозиційності» «зайвих людей» (віршована новела «Вона і він», вірш «Діти століття все хворі…», 1858).

«Посвята»
Домчатся ль до вас знайомих пісень звуки,
Друзі моїх загиблих молодих років?
І братський ваш почую я привіт?
Чи всі ті ж ви, що були до розлуки?
Можливо, мені інших не дорахуватися!
А ті - у чужому, далекому боці -
Вже давно забули про мене...
І нема кому на пісні відгукнутися!
Вірш, датований 1858 роком і адресований соратникам-петрашівцям, знайшов серед останніх гарячий відгук, про що свідчив М. С. Кашкін. Останній відгукнувся своїм віршем :241 :
Іди вперед, не сумуйте!
Добра та правди на дорогу
Друзі ти голосно закликай.
Вперед без страху та сумніву,
І якщо в кому охолола кров,
Твої живі піснеспіви
Його пробудять до життя знову.

Критики відзначали, що поезія Плещеєва була ясніше і конкретніше громадянської лірики 60-70-х років Я. П. Полонського та А. М. Жемчужнікова, хоча деякі лінії творчості трьох поетів перетиналися. Ліриці Полонського (як зазначав М. Поляков) був чужий пафос революційного обов'язку; на відміну від Плещеєва, який благословляв революціонера, той жив мрією «пересилити час - піти у пророчі сни» («Муза»). Ближче до поетичної системі Плещеєва лірика «цивільних мотивів» А. М. Жемчужникова. Але їхня спільність давалася взнаки швидше в тому, що становило (на думку революціонерів-демократів) слабку сторону поезії Плещеєва. Подібність із Жемчужниковым обумовлювалося ідейною «розпливчастістю» і сентиментальним дидактизмом окремих віршів Плещеєва, переважно, 1858-1859 років. Зближували ж обох мотиви громадянського покаяння, алегоричне сприйняття природи. Виразно ліберальна позиція Жемчужникова (особливо, визнання останнім ідеалів «чистої поезії») була далека від Плещеєва.

Найбільш явним і яскравим послідовником Плещеєва вважався С. Я. Надсон, який у тих же тонах протестував проти «царства Ваала», оспівував пролиття «праведної крові занепалих бійців», що використовував схожий дидактичний стиль, символи та знаки. Основна різниця полягала в тому, що відчуття відчаю та приреченості в поезії Надсона набували майже гротескних форм. Зазначалося, що поезія Плещеєва справила помітний впливом геть вірші М. Добролюбова 1856-1861 років («Коли до нас світлий промінь знань крізь морок невігластва проник…»), творчість П. Ф. Якубовича , раннього М. М. Мінського , І. З. Сурікова, В. Г. Богораза. Прямим переказом Плещеєва був вірш Г. А. Мачтета «Остання пробач!», цитували рядки Плещеєва Ф. В. Волховський («Друзі»), С. С. Синегуб («До погруддя Бєлінського»), П. Л. Лавров, в своєму вірші «Вперед!» використовував частину програмного вірша Плещеєва :239 .

У 1870-ті роки розвинулася пейзажна поезія Плещеєва; вірші наповнилися «блискучими переливами фарб», точними описами невловимих рухів природи («Коли крижані не тяжлять блискучої хвилі», «я бачу звід небес прозоро-блакитний, величезних гір зубчасті вершини»), що було витлумачено фахівцями як вплив А. А. Фе. . Пейзажна лірика Плещеєва, проте, однак служила символічному тлумаченню мотивів життя і ідейних шукань. В основі, скажімо, циклу «Літні пісні» лежало уявлення про те, що гармонія природи протистоїть світові суспільних протиріч та несправедливості («Сумна картина», «Отчизна»). На відміну від Фета та Полонського, Плещеєв не відчував конфлікту у розділеності двох тем: пейзажної та громадянської.

Критика зліва

Плещеєва критикували як ліберали, а й - особливо у 1860-х роках - радикально налаштовані літератори, ідеалам яких поет намагався відповідати. Серед віршів, що видавали на думку критиків, співчуття ліберальним ідеям, зазначалося «Трудилися бідні ви, відпочинку не знаючи…» (з якого випливало, що селяни, «покірні долі», терпляче несли «свій хрест, як праведник несе», але настала "пора свята відродження" і т. д.). Ця ліберальна «молитва» викликала різкий відгук у Добролюбова, який завжди співчутливо ставився до поета. Він же спародіював (у вірші «З мотивів сучасної російської поезії») ліберальним «вихваляння» Плещеєвим, що представлялося йому, «царя-визволителя» Однак пародія надрукована не була з етичних міркувань. Добролюбов критикував Плещеєва за «абстрактну дидактичність» та алегоричність образів (запис у щоденнику критика від 8 лютого 1858 року).

Радикальні автори та публіцисти критикували Плещеєва і за зайву, на їхню думку, «широту поглядів». Нерідко він підтримував суперечать один одному ідеї та течії, симпатизуючи лише їх «опозиційності»; широта поглядів «оберталася нерідко невизначеністю суджень».

Н. А. Добролюбов про прозу Плещеєва

Плещеєва-прозаїка відносили до типових представників «натуральної школи»; він писав про провінційне життя, викриваючи хабарників, кріпаків і згубну владу грошей (оповідання «Єнотова шуба», 1847; «Папироска», «Протекція», 1848; повісті «Шалость» і «Дружні поради», 1849). Критики помічали у його прозових творах впливу М. У. Гоголя і М. А. Некрасова.

М. А. Добролюбов, рецензуючи 1860 року двотомник, куди увійшли 8 повістей А. М. Плещеева, помічав, що вони «… друкувалися у всіх наших найкращих журналах і прочитувалися свого часу. Потім про них забували. Толков і суперечок повісті його ніколи не порушували ні в публіці, ні в літературній критиці: ніхто їх не хвалив особливо, але й не лаяв ніхто. Здебільшого повість прочитували і залишалися задоволені; тим і закінчувалося…» . Порівнюючи повісті та оповідання Плещеєва з творами літераторів-сучасників другого плану, критик зазначав, що «…елемент громадський проникає їх постійно і цим відрізняє від безлічі безбарвних оповідань тридцятих та п'ятдесятих років».

Світ прози Плещеєва - це світ «дрібних чиновників, вчителів, художників, невеликих поміщиків, напівсвітських пань та панночок». В історії кожного героя повістей Плещеєва помітна, однак, зв'язок із середовищем, яке «тяжіє над ним своїми вимогами». Це, на думку Добролюбова, і є головною гідністю оповідань Плещеєва, втім, - гідність не унікальна, що належить йому «нарівні з багатьма із сучасних белетристів». Чільний мотив прози Плещеєва, на думку критика, можна звести до фрази: «середовище заїдає людину». Проте -

У свіжого і розсудливого читача при читанні ... повістей м. Плещеєва відразу ж є питання: чого саме хочуть ці благонамірні герої, через що вони вбиваються?.. Тут ми не зустрічаємо нічого певного: все так туманно, уривчасто, дрібно, що не виведеш загальної думки, не складеш собі поняття про мету життя цих панів ... Все, що в них є хорошого, - це бажання, щоб хтось прийшов, витяг їх з болота, в якому вони в'язнуть, звалив собі на плечі і потяг у місце чисте та світле.

Характеризуючи головного героя однойменної повісті, Добролюбов зауважує: «Пашинцев цей - ні то ні се, ні день, ні ніч, ні морок, ні світло», як і багато інших героїв повістей цього роду, «не представляє феномена; все середовище, що заїдає його, складається саме з таких самих людей». Причиною загибелі Городкова, героя повісті «Благодійність» (1859), на думку критика є «…його ж власна наївність». Незнання життя, невизначеність у засобах і цілі та бідність коштів відрізняють і Костіна, героя повісті «Дві кар'єри» (1859), який вмирає в сухоті («Бездоганні герої в м. Плещеєва, подібно як і в м. Тургенєва та інших, помирають від виснажливих хвороб», - іронізує автор статті), «нічого ніде не зробивши; але ми не знаємо, що б міг він робити на світі, якби навіть і не зазнав сухот і не був безперервно заїдаємо середовищем ». Добролюбов зазначає, однак, той факт, що недоліки прози поета мають і суб'єктивну сторону: «Якщо м. Плещеєв із перебільшеною симпатією малює нам своїх Костіних та Городкових, так це<следствие того, что>інших, більш витриманих практично типів, у тому напрямі, досі ще представляло російське суспільство» .

Значення творчості

Вважається, що значення творчості А. Н. Плещеєва для російської та східноєвропейської суспільної думки значно перевищувало масштаби його літературного та поетичного таланту. Починаючи з 1846 року твори поета розцінювалися критиками майже виключно за умов соціально-політичної значимості. Віршований збірник А. Н. Плещеєва 1846 став фактично поетичним маніфестом гуртка петрашевцев. У статті Валер'ян Майков , роз'яснюючи, чим була поезія Плещеєва людей 40-х, натхнених соціалістичними ідеалами, ставив останнього у центрі сучасної поезії і навіть готовий був його безпосереднім наступником М. Ю. Лермонтова. «У тому жалюгідному становищі, у якому перебуває наша поезія зі смерті Лермонтова, р. Плещеев - безперечно перший наш поет нині…» , - писав.

Згодом саме революційний пафос ранньої поезії Плещеєва зумовив масштаби його авторитету у революційних колах Росії. Відомо, що у 1897 року одне з перших соціал-демократичних організацій, «Південно-російський робочий союз», використовувала у своїй листівці найвідоміший вірш поета.

«Пісня робітників»
У листівковій інтерпретації «Південно-російського робочого союзу» плещеївський гімн виглядав так:
Вперед без страху та сумніву
На подвиг доблесний, друзі
Давно вже прагне єднання
Робітників дружна сім'я!
Ми подаємо один одному руки,
З'єднаємось у тісне коло, -
І нехай на тортури та на муки
Піде за друга вірний друже!
Хочемо ми братства та свободи!
Хай згине рабство мерзенний вік!
Ужели у матері природи
Чи не дорівнює кожна людина?
Заповіт нам вічний Марксом дано -
Тому завіту підкоряйтесь:
„Тісніше, робітники всіх країн,
В один Союз об'єднуйтесь!“

Тим часом, загалом значення творчості А. Н. Плещеєва не обмежувалося його внеском у розвиток російської революційної поезії. Критиками наголошувалося, що поет провів величезну роботу (переважно, на сторінках «Вітчизняних записок» та «Біржових відомостей»), аналізуючи розвиток європейської літератури, супроводжуючи публікації власними перекладами (Золя, Стендаль, брати Гонкури, Альфонс Доде). Класичними визнані плещеївські вірші для дітей («На березі», «Старий»). Поряд з Пушкіним і Некрасовим він вважається одним із основоположником російської поезії для дітей:16.

Переклади Плещеєва

Вплив Плещеєва на поезію другої половини ХІХ століття було багато в чому обумовлено його перекладами, що мали крім художнього та суспільно-політичне значення: частково через поезію (Гейне, Беранже, Барбі та ін.) до Росії проникали революційні та соціалістичні ідеї. Понад двісті перекладних віршів становлять майже половину всього поетичної спадщиниПлещеєва. Сучасна критика бачила у ньому одного з найбільших майстрів віршованого перекладу. «На наше останнє переконання, Плещеєв у перекладах ще більше поет, ніж у оригіналах», - писав журнал «Час», зазначаючи також, що «в іноземних авторах він шукає насамперед своєї думки і бере своє добро, хоч би де воно... ». Більшу частину перекладів Плещеєва складали переклади з німецької та французької. Багато його перекладів, незважаючи на специфічні вільності, досі вважаються хрестоматійними (з Гете, Гейне, Рюккерта, Фрейліграта).

Плещеєв не приховував, що бачить особливих відмінностей у методиці роботи з перекладом і власним, оригінальним віршем. Він визнавав, що користується перекладом як засобом пропаганди найважливіших для даного періоду ідей, а в листі до Марковича від 10 грудня 1870 прямо вказував: «Я волію перекладати тих поетів, у яких загальнолюдський елемент бере гору над народним, - у яких культура позначається !» Поет умів знаходити «демократичні мотиви» навіть у поетів явно виражених консервативних поглядів (Соуті – ранні вірші «Бленгеймський бій» та «Скарги бідняків»). Перекладаючи Тенісона, він особливо підкреслював співчуття англійського поета до «борця за чесну справу» («Похоронна пісня»), до народу («Королева травня»).

У цьому можливості перекладу Плещеєв нерідко трактував як полі імпровізації, у яких нерідко відходив від першоджерела. Поет вільно переробляв, скорочував або збільшував перекладаний твір: так, вірш Роберта Прутца «Чи дивився ти на Альпи в годину заходу сонця…» з сонета перетворилося на потрійне чотиривірш; великий вірш Сирокомлі «Орач до жайворонка» («Oracz do skowronku», 1851), що складався з двох частин, він під довільною назвою «Пташка» переказав у скороченні (в оригіналі 24 рядки, у перекладі – 18). Жанр поетичного перекладу поет розглядав як пропаганди нових ідей. Вільно інтерпретував він, зокрема, поезію Гейне, нерідко вносячи туди власні (або некрасовські) ідеї та мотиви (переклад "Графіні Гудель фон Гудельсфельд"). Відомо, що у 1849 року, відвідавши Московський університет, поет говорив студентам у тому, що «...необхідно пробудити самосвідомість у народі, а найкращим при цьому засобом було б перекладати російську мову іноземні твори, пристосовуючись до простонародного складу мови, поширювати в рукописи …», і що у Петербурзі вже виникло суспільство із метою :238 .

Характер та особисті якості

Всі спогади про Плещеєва, що залишили, характеризували його як людину високих моральних якостей. Петро Вейнберг писав про нього як про поета, який «…серед жорстких і частих поштовхів реальності, навіть знемагаючи під ними, … все-таки продовжував залишатися найчистішим ідеалістом і кликав інших на таку ж ідеальну службу людству», жодного разу не зрадив собі, « ніде і ніколи (як було сказано у віршованій адресі з нагоди його сорокарічного ювілею) не поступаючись перед світлом добрими почуттями» .

З посмертної посвяти К. Д. Бальмонта:

Він був із тих, кого доля вела
Кремнисті шляхи випробування.
Кого скрізь небезпека стерегла,
Насмішливо загрожуючи тугою вигнання.
Але завірюха життя, бідність, холод, імла
У ньому не вбили пекучого бажання
Бути гордим, сміливим, битися проти зла
Будити в інших святі надії…

«Людина сорокових років у кращому значенні цього поняття, невиправний ідеаліст,<Плещеев>вклав свою живу душу, своє лагідне серце у свої пісні, і тому вони такі прекрасні »: 16, - писав видавець П. В. Биков. А.Блок, розмірковуючи в 1908 році про стару російську поезію, особливо відзначав вірші Плещеєва, які «будили якісь заснули струни, викликали до життя високі і благородні почуття»:16.

Сучасники і згодом дослідники творчості відзначали надзвичайні ясність розуму, цілісність натури, доброту та шляхетність Плещеєва; характеризували його як людину, яка «відрізнялася не затьмарюваною нічим чистотою душі»; зберіг «попри всі лихі каторжні та солдатські десятиліття… дитячу віру в чистоту та шляхетність людської натури, і завжди був схильний перебільшити дарування чергового поета-дебютанта».

З. Гіппіус, яку за першої особистої зустрічі «абсолютно зачарував» Плещеєв, так записала перші про нього враження:

Він - великий, дещо важкий старий, з гладким, досить густим волоссям, жовто-білим (сиво блондина), і чудовою, зовсім білою бородою, яка ніжно стелиться по жилету. Правильні, злегка розпливлися риси, породистий ніс і ніби суворі брови ... але в блакитних очах - така російська м'якість, особлива, російська, до розсипаності, доброта і дитячість, що і брови здаються суворими - навмисне :102 .
Могила Плещеєва в Новодівичому монастирі

Адреси

Твори

Вірші

За життя вийшли п'ять збірок віршів А. М. Плещеєва, останній з них – у 1887 році. Найзначнішим із посмертних вважається видання, що вийшло під редакцією П. В. Бикова: «Вірші А. Н. Плещеєва (1844-1891). Четверте, доповнене видання. Спб, 1905. Поетичні твори Плещеєва за радянських часів видавалися у Великій та Малій серіях «Бібліотеки поета»:237.

1840-ті роки
Дездемоне

«Між тим як шум оплесків…»

Незвітний сум

«Люблю прагнути я мрією…»

Могила

На пам'ять

«Після грому, після бурі…»

Прощальна пісня

Човник

Старий за фортепіано

«Вийдемо на берег; там хвилі...»

"Доброї ночі!" - ти сказала…"

«Коли я в багатолюдній залі…»

Любов співака

На заклик друзів

"Знову я, роздуми повний ..."

Сусід

Мандрівник

«Я чую, знайомі звуки…»

«Вперед! без страху та сумніву…»

Зустріч

Звуки

"До чого мріяти про те, що після буде ..."

На мотив одного французького поета

Наспів

"По почуттях брати ми з тобою ..."

Поетові

Пробач

«Випадково ми зійшлися з вами…»

«Страдав він у житті багато, багато…»

«Як іспанська мушка, туга…»

Новий рік

"Ще один великий голос змовк ..."

1850-ті роки
Весна

Перед від'їздом

При посилці Рафаелевої Мадонни

Після читання газет

"Перед тобою лежить широкий новий шлях ..."

У степу

Листок із щоденника

«Не кажіть, що марно…»

«О, якби ви знали, друзі моєї весни…»

Роздум

«Є дні: ні злість, ні кохання…»

Зимове катання

«Коли твій лагідний, ясний погляд…»

Молитва

С. Ф. Дурову

«Тобою лише зрозумілі дні мої…»

Ти мені мила, пора заходу сонця!

«Була пора: своїх синів…»

Колишнє

"Діти століття всі хворі ..."

«Знайомі звуки, чудові звуки!…»

«Коли повернувся я до рідного міста…»

«Коли мені зустрінеться змучений боротьбою…»

«Багато злих та дурних жартів…»

Мій знайомий

Мій садок

«О ні, не кожному дано…»

«Він йшов покірно тернистою дорогою…»

Пісня

Посвячення

Пташка

Серцю

Мандрівник

Щасливець

«Трудилися бідні ви, відпочинку не знаючи…»

Ти пам'ятаєш: пониклі верби…

«Ти хочеш пісень, – не співаю…»

Квітка

"Що за дитяча головка ..."

1860-ті роки
Місячної ночі

Спустілій будинок

Примари

«П'ю за славного артиста…»

Декабрист

«Якщо за годину, коли запаляться зірки…»

На вулиці

«Немає відпочинку, мій друже, на життєвому шляху…»

«Сумна картина!…»

"Я у матінки виросла в холі ..."

«Блаженний, хто не знає праці…»

Хворий

Весна

«Друзі вільного мистецтва…»

«Завидно мені дивитись на мудреців…»

Благання

Ні! краще загибель без повернення ... »

Жебраки

Новий рік

«О, не забудь, що ти боржник…»

«О, юність, юність, де ж ти…» («Сучасник», 1862, квітень)

Хмари

Пам'яті К. С. Аксакова

"Перед старим хатинкою ..."

Поетові

«Блідий промінь місяця пробився…»

У лісі. З Гейне («Сучасник», 1863, січень-лютий)

«Всю-то, всю мою доріжку ...» («Сучасник», 1863, січень-лютий)

Дві дороги

«Запах троянди та жасмину…»

«І ось намет свій блакитний…»

До юності

Неправдивим вчителям

«Люблю я надвечір стежкою лісовою…»

«На серці злість накипіла ...»

«Ніч пролітала над світом…»

Вночі

Вона та він

«Відпочину, сяду біля лісового узлісся…»

Вітчизна

«Природа-мати! До тебе йду...»

Рідне

Поради мудреців («Сучасник», 1863, січень-лютий)

"Сонце гори золотило ..."

«У суді він слухав вирок…»

Весна

«Навіщо при звуках цих пісень…»

Іпохондрія

Осінь

Вмираючий

«Чесні люди, дорогою тернистою…»

«Що рік, то нова втрата…»

Що ти поникла, зелена Івушка?

Гості

"Якщо хочеш ти, щоб мирно ..."

«Дивлюся на неї і милуюсь...»

Apostaten-Marsch

Пам'яті Є. А. Плещеєвої

«Швидко тануть сніги, побігли струмки…»

«Коли я побачу несподівано поховання…»

Слов'янським гостям

«Де ти, час веселих зустрічей…»

«Шкода мені тих, чия гине сила…»

«Коли тобі суворим мовчанням…»

Хмари

Слова для музики

Літні люди

«Тяжка, болісна дума…»

1870-ті роки
«Або ті дні ще далекі…»

Очікування

«Блаженні ви, кому дано…»

Весняної ночі

«Він у білому гробі своїм…»

Тости

У бурю

Весна

Дитинство

Зимовий вечір

З життя

Могила трудівника

«Немає мені від лютого горя спокою…»

«Теплий день весняний…»

На березі

Вночі

Згадка

Завтра

На дачі

Негода

Старий

«Я тихо йшов вулицею безлюдною…»

Бабуся та онучок

«Розлучився я з оманливими снами…»

"Тобі зобов'язаний я порятунком ..."

1880-ті роки
"Вогні погасли в будинку..."

Пам'яті Пушкіна

Пісня вигнанця

«Без надій та очікувань…»

«Бурлила каламутна річка…»

Зі старих пісень

«Ти жадав правди, жадав світла ...»

Колишнє

Пам'яті Н. А. Некрасова

27-го вересня 1883 р. (Пам'яті І. С. Тургенєва) («Вітчизняні записки», 1883, жовтень)

Остання середа

1 січня 1884 р.

До портрета співачки

«Як часто образ дорогий…»

На заході

Слова для музики

В альбом Антону Рубінштейну

Антону Павловичу Чехову

На похороні Всеволода Гаршина

"Так важко, так гірко мені і боляче ..."

«Як у дні негоди промінь…»

«Хто ти, красуне, з квітами польовими…»

Закид

«Це полум'яне сонце…»

Повісті (вибране)

П'єси (вибране)

Бібліографія

Арсеньєв К. К.Один із поетів сорокових років. Вірші А. Н. Плещеєва. // Вісник Європи, 1887, березень, стор 432-437.

Краснов П. М.Поезія Плєщеєва. // Книжки Тижня, 1893, грудень, стор 206-216.
, 1988. – 192 с. - (Літературознавство та мовознавство). – 44 000 прим. (Обл.)
Пустильник Л. С.Життя та творчість А. Н. Плещеєва / Відп. ред. І. Л. Волгін. – М.: Наука, 2008. – 344, с. - (Науково-популярна література). - ISBN 978-5-02-034492-1(у пров.)

О.М. Плещеєв та російська література: збірник наукових статей. - Кострома: КДУ ім. Н.А. Некрасова, 2006